КАТАЛОГ ЛЖЕНАУК від Мартіна Гарднера / Martin Gardner - Fads and Fallacies in the Name of Science / Нотатки на полях

© Марченко В.Б., 2026

Хитра «ЛИСЕНКІВЩИНА» СТАЛІНА

 Мартін Гарднер – досить знаменитий американський письменник, що писав про науку, і один з найвідоміших у світі авторів математичних головоломок. Перекладали його роботи навіть комуністи, причому цілком серйозними накладами. В радянські часи вийшло не менше десятка видань його математичних збірок. І це досить вражаюче, враховуючи, що тодішні вимоги до матеріалу були досить прискіпливі, а другом совєтів Гарднер ніколи не був, країну червоного диявола ніколи не відвідував.

Герман Гессе - Гра в Бісер / Hermann Hesse - Das Glasperlenspiel / Нотатки на полях

© Марченко В.Б., 2026

ГРА В ГЕССЕР

Хочете осилити «Бісер» – додайте трохи детективу.

«Бісер» – це суцільні Метафори і Алегорії.

Траєкторія відступництва Магістра Гри.

Як Гессе підсунув Кнехтові свою історію.

Особиста історія Гессе про вихід за межі.

Кафковий слід.

Епізоди щирості.

Гра в Гессер.

«Успішний успіх» Германа Гессе.

Додатки до «Бісеру».

Уроки Германа Гессе.

 

У намаганнях пояснити цей роман, переважну більшість коментаторів неминуче виносить на орбіти «космічних кораблів» і простори «больших театрів». Ми не будемо впадати у подібні екзальтації, хоч ймовірно, деякі захочуть звинуватити нас лише в іншій єресі. Але хай спершу зважать на нашу фактологію.

Філіп Дік - Лийтеся, сльози, сказав полісмен / Philip K. Dick – Flow My Tears, the Policeman Said / Аматорські нотатки на полях

 

© Марченко В.Б., 2026

ЧИ ВІДІЛЛЮТЬСЯ ПОЛІСМЕНОВІ ДІКОВІ СЛЬОЗИ

Існує думка, що справжнє мистецтво має містити викривлений або хоча б незвичний погляд на реальність, інакше воно й не мистецтво. І щось безумовно, у цьому є. Із цього боку, чого-чого, а кривизни у Філіпа Діка вистачить на десятьох, інше питання, – природа і ціна цієї кривизни.

Отже, якщо ваш мозок звик шукати якісь системні зачіпки, логічні зв’язки, несуперечливість і послідовність викладу тощо, – просто вимкніть його на вході до цієї книжки. Він вам тут не просто не знадобиться, а дошкульно мулятиме, ніби вечірній костюм на нудійському пляжі. Тут самі лише екзистенційний хаос, випалені мізки (метафора Дікова) та несусвітні кухонні спекуляції на теми кроликів, собак, ниркових хвороб тощо. А також іще, думається чи не головне, – сльози. Тож, спробуємо розібратися, чиї і про що ці сльози. Заодне, химерно наказову назву Дікового роману «Лийтеся сльози, сказав полісмен» для лаконічності у подальшому часом вживатимемо скорочено, – «Сльози».

Що б не писав письменник, він завжди пише про себе, – сказав хтось із мудрих, хто ймовірно, й сам був письменником. Думаю, це завжди слід пам’ятати, а особливо, читаючи авторів типу Філіпа Діка.

Напевно, ви не раз чули вирази типу «порядок виростає із хаосу». Однак без уточнення це звучить приблизно як «горшки виростають із глини». Так, виростають. Але при одній умові, – якщо до справи прикласти уважну і організовану голову та руки.

Важко сказати, чи прикладався і якою мірою Дік до своєї долі у прагненні до її упорядкування. Та судячи із його творів, успіх йому приніс саме хаос, а не порядок. Хаос перш за все, у голові і душі письменника приніс успіх його творам. Чого не скажеш про його тіло, яке вочевидь не було у захваті від того хаосу і залишило Діка у відносно ранньому віці. Щоб скласти власну думку про все це вам варто почитати його біографію. Щоб зрозуміти, хто такий Філіп Дік і чому, про що та чому саме так він писав свої твори. Прочитайте біографію Діка, дуже рекомендую. До того ж, припускаю, декому вона може видатись цікавішою за його твори. Не гарантую, що за всі разом узяті. Та щонайменше, за ці «Сльози».

Дік ніколи не мав ніякої закінченої систематичної освіти, окрім хіба школи, та й ту він відвідував нерегулярно, через хворобливість та інші проблеми. Він не мав ніякого безпосереднього відношення до науки, хоч можливо читав якісь наукові праці. Відомо, що він відвідував коледж та університет, однак свідчень про їх закінчення немає. Біографія каже, що він читав чи вивчав деякі роботи з історії, психології, філософії тощо. Тож фактично це могло відбуватися хіба аматорським способом. Дік вочевидь, був самоучем. Ніяких відомостей про якісь явні, об’єктивовані результати чи здобутки у зазначених сферах немає. Якщо звичайно, такими не вважати його химерно-фантастичні твори.

У чому, судячи з біографії, був надуспішним і неперевершеним Дік, так це напевно у читанні. Він був допитливим і фанатичним читальником, – і перш за все коміксів, фантастичних оповідань і авторів типу Джойса, Юнга, книг типу китайської «Книги перемін» тощо. Кажуть зібранню фантастичних оповідань і коміксів Діка позаздрили б і серйозні бібліотеки, якщо звичайно, вони взагалі такому можуть заздрити.

Щодо життєвого досвіду, то окрім письменництва, Дік не мав ніякої спеціальної професії, не приймав участі ні в яких історичних подіях типу війни чи будь-яких громадсько-політичних рухах. Таким чином, він просто читав одні фантастичні і нефантастичні історії та з допомогою свого скромного життєвого досвіду і химерної фантазії конвертував їх в інші фантастичні і нефантастичні історії. Тож думається, Дік був перш за все, шаленим вигадником, інтуїтом, фантазером і мікшером, якщо так можна сказати про його здатність змішувати жанри, стилі і тематику творів.

Біографія щодо Філіпа Діка складає враження допитливої, щирої, але водночас, душевно надмірно вразливої і дезорганізованої людини. Думається особиста доля Філіпа Діка заслуговує на співчуття будь-якої нормальної людини. Хворобливий фізично і психічно. Наркозалежний. Зловживав медичними психотропними препаратами. Серед діагнозів Діка – агорафобія, параноя, наркоманія, роздвоєння особистості, гіперграфія, скронева епілепсія та інші. Серед симптомів епілепсії скроневої частки мозку є, зокрема, аудіовізуальні галюцинації, ілюзія зміни довколишнього простору, деперсоналізація та дереалізація, які ймовірно і вносили помітний вклад у формування особливого світовідчуття Діка.

Окрім дитячих травм, біографія згадує характерні підліткові проблеми, зокрема, такі як невпевненість у собі, комплекси через власну зовнішність, замкнутість тощо. Також у Діка було діагностовано купу фобій: він боявся висоти, відкритого простору, громадського транспорту, соромився їсти на людях. Перегляд воєнної хроніки спричинив у ньому такий жахливий панічний напад, що він забув дорогу до кінотеатрів на багато років.

Ще один епізод, який багатьма вважається одним із знакових у біографії Діка, – він народився у двійні із сестрою, яка померла у півторамісячному віці. Звичайно, свідома пам’ять півторамісячного Діка ніяк не могла зафіксувати цю подію. Однак деякі коментатори стверджують, що горювання за утратою стало ледь не визначальною рисою у житті і творчості Діка.

Тож справжня реальність Діка – це постійна психічна і фізична розбалансованість та дезорганізоване життя. Мав п’ять шлюбів. (І всі вдалі, – як би міг подотепкувати колись радянський гумор). Помер на самоті. Кажуть, від передозування амфетамінових препаратів. Який образ жінок у нього склався, – ви можете відчути на сторінках його творів, і зокрема, цих «Сліз».

Фінансова скрута впродовж більшості життя. Постійне вживання нарковмісних ліків, періодичне впадання у безпам’ятство і тому подібне – нелегкі випробування, які породжують чимало проблем, у тому числі із поліцією, податковою службою, бюрократичним апаратом і властями загалом. Така суціль неадаптована людина дивиться на світ як на суцільну проблему. Страх перед поліцією, яка переслідує за наркотичні справи, страх перед податковою службою, яка прискіпується за неточне декларування доходів.

Звернімо увагу, що все це стоїть в ряду особистих проблем Діка. Саме які, думається, як ще прижиттєво, так і посмертно роздуті деякими його коментаторами до фантасмагорії соціально-політичних бунтів і протестів Діка проти то звірячого капіталізму, то соціальної несправедливості, то суспільства споживання та купи інших болячок загниваючого Заходу. Однак, ознайомившись із його біографією, кожен може щонайменше поставити питання, – якою мірою Дік дійсно щось соціально опротестовував, критикував чи ненавидів, а якою, – просто боровся із своїми особистими страхами і розладами.

Деякі прихильники Діка часто наділяють його надприродними здібностями. Він то вангує дитячі хвороби, то в точності передрікає майбутнє з його інтернетом і штучним інтелектом, то попереджає людство про темні часи і так далі, і тому подібне. Вся подібна міфологія виглядає як заднім числом притягнута за вуха спекуляція, що уникає перевірених фактів, логіки і здорового глузду. Що виглядає фактом, так це швидше формування своєрідної культури чи культу напівбожевілля, а то й божевілля навколо Діка і йому подібних особистостей, що спекулює на психорозладкових а часто й трагічних сторінках життя таких людей.

Якщо ж спробувати поглянути на життя Діка з його боку, то схоже, що література була його способом виживання, перш за все, у тому внутрішньому психічному світі, у який завела його доля, і спробою гармонізувати його і зовнішньою реальністю, сповненою безлічі страхів, відображених його діагнозами. Спробою легалізувати ту неймовірну хаотичну мішанину, яка заповнила його мозок чи то від вроджених недугів чи вкупі із несамовитим читанням із самого дитинства шаленої кількості коміксів, фантастичних оповідань і тому подібного чтива та ще із метамфетаміновими польотами на додачу. А можливо певною мірою, – спробою перекласти внутрішні проблеми на зовнішні чинники, зокрема, поліцію, бюрократію, наркотики, утрату сестри, підступність жінок тощо.

Та повернемось до самого роману. Початкова інтрига, як і ідея твору загалом, виглядають досить цікавими, однак далі автор, здається не дуже впевнений, куди вести, що робити із своїм героєм. У подальшому розвитку історія дещо нагадує походеньки алкоголіка чи наркомана, який у своєму тумані згубив документи, а з ними і свою пам’ять, з тією лише різницею, що пам’ять тут згубило оточуюче середовище, а не сам токсикоман. І це робить ситуацію загубленця набагато драматичнішою, бо він усвідомлює, що сам він ще б міг якось добряче проспатися, а от як спонукати проспатися весь світ, – він не має жодної гадки.

Повістування відбувається на фоні якогось непояснюваного ні наукою, ні фантастикою часо-просторового викривлення. Головний герой роману Джейсон Тавернер насправді не був наркоманом, він шанована всесвітньовідома медіа-особа. Не вживав він наркоти і в той фатальний день, коли потрапив в інцидент, після якого перестав існувати для оточуючого світу. Щось вилучило Тавернера із світобуття, з усіх мислимих реєстрів і фіксацій так, ніби його й не існувало ніколи.

За ідеєю Діка ефект нібито викликається дією новорозробленого у поліційних лабораторіях наркотика КР-3. Пояснення дії наркотика, функції мозку і просторово-часових вимірів даються автору з величезними труднощами і полишають враження повної непереконливості, навіть з огляду на фантастичний жанр. Опис дії того наркотика плутаний настільки, що пересічному читачу навряд чи й прийде в голову його розплутувати.

Дія КР-3, за версією Діка, позбавляючи наркомана здатності розрізняти просторові ділянки, відкриває перед ним безліч просторових коридорів. Внаслідок цього мозок наркомана хапається за коридор, який у нього опиняється під рукою. Актуалізоване таким чином альтернативне середовище наркомана ніби затягує у себе суб’єкта, що трапився бути предметом його свідомості. Суб’єкт ніби опиняється у новому світі, каже Дік вустами полісмена. Отже, зауважимо, за цією ідеєю «у новому світі» мали опинитися і поліціянти, які були у полі наркотичної свідомості.

Наркоманкою, яка поцупила КР-3 із поліційної лабораторії, виявилась сестра поліційного генерала Бакмана на ім’я Аста. Таким чином, Джейсон Тавернер, що потрапив у поле уваги Асти, опинився у світі, де його нібито не існує. Тож зафіксуємо, весь цей інцидент спричинився вживанням наркотика КР-3 саме Астою, а не Тавернером.

У цьому моменті також слід звернути увагу, що змінена реальність Асти, відповідно до Дікового пояснення, втягнула в себе як Тавернера, так і всіх фігурантів її сприйняття, включаючи і самих поліціянтів. Далі Дік вустами полісмена стверджує, що впродовж дії наркотика (доки не померла наркоманка), і Тавернер, і поліція водночас займали два просторових коридори, – реальний і нереальний. І лише смерть наркоманки повернула всіх на звичні місця.

Далі, не втрачаючи пильності, відзначимо, що за повістуванням і Тавернер, і поліція, паралельно стали об’єктами зміненої реальності Асти, і так само паралельно існували у двох світах одночасно. Тобто, якщо Тавернер згубив свою ідентифікацію, то те ж саме мало би статись і з поліцією, вона мала би теж втратити ідентифікацію, полісменів теж мали би перестати впізнавати на вулицях тощо. Однак нічого подібного з генералом Бакманом і поліцією чомусь не трапляється. Всупереч елементарній, навіть науково-фантастичній логіці, поліція продовжує функціонувати у звичному режимі впродовж всього повістування, ні її просторова локація, ні її ідентифікація нікуди не дівались. Дікова історія ніяк не пояснює цей факт і здається, взагалі не звертає на нього уваги.

Далі, всупереч Діковій коридорній плутанині будь-який уважний читач здатний помітити, що за повістуванням сам Джейсон Тавернер, як фізична сутність, не потрапляв ні до якого нового світу, де його не існує, і нікуди не зникав із звичного йому світу, оскільки він продовжував рухатись знайомими і звичними йому маршрутами, спілкуватись із знайомими йому людьми. Що насправді зникло чи «злетіло», так це його ідентифікація у тому світі, тому його ніхто не знав і не впізнавав. Світ його продовжує бачити, але тепер як невідомого бомжа.

З іншого боку, якщо ідентифікація Тавернера зникла для всього світу, де він фізично продовжує існувати, то чому ця ідентифікація не зникла і для самого Тавернера? Він по ідеї, теж мав би перестати знати, хто він такий і звідки. Чому він продовжує пам’ятати все про себе, світ і зв’язки із ним? Думається, весь цей Діковий часо-просторовий клубок не тримається ніякої купи.

Припускаю, заядлі любителі фізики можуть заповзятися збагнути Дікову концепцію викривленого часу та просторових коридорів. Але боюсь, ніякі відмінні оцінки з теорії відносності Айнштайна-Ейнштейна чи філософії «чистого», тобто, невикривленого, розуму Канта не допоможуть вам вловити фізичну природу і прив’язатись до координат того викривленого світу. І не намагайтесь. Це лише плід фантазії автора, яка, і тут будьте особливо пильні, нерідко блукала метамфетаміновими стежками. Найбільше, що ви можете зробити, – просто пройміться співчуттям до головного героя. Цим ви допоможете і йому, і собі у цьому читанні. Адже «любов – це все», – як полюбляють виспівувати поп-рок зірки. Або просто уявіть, ніби ви читаєте Кафку чи «Гру в бісер» (якщо ви можете таке уявити), і не задавайте ніяких питань.

Власне, мене особисто тут, у Діковій історії, не полишає відчуття, що це американський рімейк Кафки, з додаванням фантастики, конспірології, наркотиків, ну і решти аксесуарів американського світу, добре відомих кожній людині, яка безпосередньо там ніколи не була.

До цієї історії звичайно, можна було б додати соціального перцю. Ну ось наприклад, таким чином. Поліційна деспотія і наркотичні тіні вже давно захлеснули цей дикий капіталістичний світ. Але доки ти, подібно Тавернеру, на соціальній вершині або хоча б на якомусь плаву, – ти нічого не помічаєш. Та ось з тобою трапляється неочікуване випадіння із звичної комірки, і світ повертається до тебе темним боком, чорною дірою, де тебе просто не існує, і взагалі ніколи не існувало. Ось вона, темна реальність капіталістичного пекла! Але не хвилюйтесь, це лише мої фантазії. У Діка такої ідеї немає, його повістування не має ніякого розвитку у цьому напрямі. Хоч там і згадуються якісь напівпідземні студентські кібуци, однак ні автор, ні його герой Тавернер не проявляють до них жодної особливої цікавості.

Є у романі і неясні контури ідеї обраності. Джейсон Тавернер насправді виявляється сорокадвохрічним продуктом невдалого Вашингтонського проекту, який з певних причин був зупинений і майже весь ліквідований. Він та його вередлива подруга Хільда Гарт є нечисленними уцілілими представниками тієї генерації. Якщо вірно, що кожен твір є певною мірою проекцією душі його автора (а думається, тут мало сумнівів), то не можна виключити, що у цій лінії сюжету йдеться у тому числі, й про окремішність самого автора. Його особливість, специфічність, і навіть обраність, якщо хочете. І не має значення, чи був це образ здорового самоусвідомлення направдішньої видатності чи лише відбиток психоневротичної хворобливої уяви. Звичайно, це лише припущення. У будь-якому разі сьогодні творчість Діка здобула визнання, його письменницьку особистість відносять до видатних.

Однак ідея обраності, хоч і закладена, але ніяк не розкрита, скоріше лише намічена туманними натяками, як і багато чого іншого у Діковій історії загалом. Ми довідуємось, зокрема, що головний герой Джейсон Тавернер належить до особливого стану, так званих секстів, а його літературний опонент, поліційний генерал Фелікс Бакман – до так званих септів. Але у чому суть і зміст цих станів, – неясно.

Та повернемось до тези, що автор у своїх творах завжди пише щось про себе. Прочитавши книгу, може здатися, що фантастичний сюжет – це лише ефемерний фон, на якому автор хоче розкрити щонайменше три із своїх традиційних біографічних тем – наркотики, поліція і сльози. А якщо згадати фальшодокументальницю Каті, то ще й божевілля та відношення до жінок загалом. Тож у повістуванні неодмінно фігурують і наркогенератори, без них автору важко жити і творити. Тут і поліція, і сльози, і держава. А ми пам’ятаємо їхнє місце у житті Діка. Поліція, яка переслідує за наркотичні справи, держава, яка доскіпується із своїми податками на літературні гонорари. Сльози, які нескінченно ллються із душевної діри-утрати від  смерті сестри-близнюка.

Пригляньтесь уважніше до науково-фантастичного виміру цього роману. Чи не здається вам, що елемент наукової фантастичності у Діка досить поверховий? Що автор не дуже схильний вникати у науково-фантастичні деталі. Подивіться на його допотопний п’єзоелектричний звукознімач майбутнього, незграбні повітрольоти із туманним способом дії і живлення, плутанину із поясненням часо-просторових коридорів тощо.

Зверніть увагу на інцестуозність і трагічність брато-сестринських відносин Бакманів. Чи не нагадує це Дікову духовну драму щодо сестри-близнюка? Сльози Фелікса Бакмана, – чи не сльози це самого Діка?

Але в поліційній лінії сюжету можна прочитати і глибший вимір. Загалом поліція у Діка символізує зло і страх. Зло має бути покаране, відплачене і помщене, але як? Ось тут, здається, і покладає Дік всю відповідальність на образ поліційного генерала Фелікса Бакмана і його стосунки із сестрою Астою. Дік заставляє Бакмана страждати. Страждати як за утрату сестри, так і за зло, яке чинить поліція загалом. Бакман карається, страждає, відчуває несправедливість поліційного терору, намагається співчувати студентам і в’язням виправних таборів. Бакман ніби ллє Дікові сльози, і врешті буде вбитим своєю ж системою, судячи з усього. Знешкоджена врешті буде і сама поліція загалом.

А ще пам'ятаєте епізод з хворобою нирок, – так це виглядає не інакше, як відголосок історії хвороби Дікової матері. Тітонька з постійними і облудними нирковими скаргами – чи не прообраз це його матінки?

У романі є епілог. Відповідно до нього Друга вітчизняна війна закінчилась. Коли, з приводу чого вона розпочалась, між ким і ким достеменно вона йшла і тому подібні питання ймовірно розчинились у тому просторовому коридорі, що зник зі смертю нещасної наркоманки Асти. Тож і відповіді на них ми ніколи не дізнаємось. Та ця подія мала позитивні наслідки. Деякі університети були відбудовані, а деякі студенти повернулись до аудиторій. А репресивна роль поліції якось поволі зійшла нанівець. Одним словом, все якось «розсосалось» само собою. Як це до речі, часто в історії і буває, коли епоха відходить разом із своїми носіями. Хоч я не впевнений, що Дік саме це і хотів показати. Чи не символізує цей епілог підсвідоме прагнення Діка до впорядкування світу? Чи не прояв це інтуїтивного відчуття послідовності? Ніби на доказ цього Діковий епілог також ілюструє, що буття практично всіх героїв і трендів роману закотилися за своїми закономірними траєкторіями.

Підсумовуючи, скажу відверто, на мене цей роман справляє суперечливе враження, і перш за все, як нагромадження якогось фантасмагоричного вигадництва. Як з точки зору тематики, змістовності, зв’язності, послідовності повістування, так і з образно-відчуттєвого боку. Моє припущення, – у своїх творах Дік культивував, перш за все, свої напівбожевільні (пам’ятаймо про діагнози) чи й просто химерні видіння і галюцинації, які вірогідно значною мірою слугували йому опорою у житті, допомагали вижити у реальному світі.

Чи варто таке читати? Та власне, чому б і ні? Заглянути у Дікову кімнату (якщо не палату), у простір його фантазій і світосприйняття. Нікому не завадить часом злегка струснутись від стерильності Кантового інтелектуального акваріуму. До того ж слід визнати, Дік володіє певною письменницькою хваткою, створив свій стиль, і навіть, якщо хочете, шарм.

Але слід бути пильним і пам’ятати, що кожна книжка, так чи інакше, переносить нас у світ автора. Адже перенесення – це не лише у психоаналізі, це універсальна річ. Отже, на виході повістування не забудьте відновити баланс. Наприклад, як це елегантно вміють робити хазяйські коти чи собаки, повертаючись у рідну домівку після дощової купелі. Тож чи є сенс читачам без діагнозів ходити стежками химерного, якщо не хворого, Дікового розуму, – це особисте питання, яке вирішуєте лише ви.

© Марченко В.Б., 2026

ФіліпДік - Лийтеся, сльози, сказав полісмен.

КІЗ Деніел - Таємнича історія Біллі Міллігана / Daniel Keyes - The Minds of Billy Milligan / Нотатки на полях

© Марченко В.Б., 2025 

У БІЛЛІ МІЛЛІГАНА ВСІ Дома. ОКРІМ ХІБА САМОГО ХАЗЯЇНА.

У нього не всі дома, – каже народна українська приказка про людей з психічними негараздами. У героя нашої книги, Біллі Міллігана, не просто всі дома, – у його голові цілий натовп мешканців, наче в рукавичці. І тим не менш, проблеми із психікою у Біллі дуже і дуже серйозні. І перш за все, – у Білловому домі бракує самого господаря. У подальшому повістуванні ми дізнаємось, що хазяїн колективної халабуди майже постійно спав. Та все по порядку.

Багато років я дивився на цю книжку із придуркуватою обкладинкою, натякаючою на якусь новітню підліткову історію про чергового «гаріпотера» під ніком Біллі Мілліган. У такому ж збиваючому стилі український видавець зашифрував і назву, - «Таємнича історія...». Обкладинка і назва книжки жодним чином не повинні наводити читача на зміст і назву оригіналу, – такого «постмодерну» ймовірно, дотримався тоді наш видавець. У жодних, заповіданих Фройдом, снах мені би не привиділося побачити, що за тим зовнішнім антуражем криється унікальна резонансна судово-кримінально-психіатрична історія, де фігурує нібито розщеплена на 24 уламки особистість гвалтівника і грабіжника.

Чому і для кого ця історія виявилась «таємничою»? Автор її так не називає і не описує. В оригіналі назва не містить ніяких «таємниць», - «The Minds of Billy Milligan». Навпаки, свою розповідь автор подає як цілком реальну, підтверджену документально. Історія невесела, часом сумна, часом драматична, і навіть трагічна. Але не таємнича. Хоча й може викликати безліч питань, як функціонує людська психіка, на які наука не має певних відповідей. Що мав на увазі український видавець, коли перелицював відкриту, зафіксовану публічними джерелами історію у «таємничу»? Ось де справжня «таємниця». Та вона ймовірно, легко розгадується, якщо врахувати, що в «таємничу» її вперше перекрутив російський видавець («Таинственная история Билли Миллигана»), а український, певно, не знайшов нічого кращого, як скопіювати вочевидь для нього аж надто «авторитетне» джерело. Хоч могло, звичайно, трапитись і просте «совпадєніє».

Тож перед нами художня інтерпретація реальної історії, із якою, ймовірно, значне число не таких прискіпливих до обкладинок читачів певно вже давно обізнана. Початок повісті скоріш за все занурить вас по шию у море скепсису, – як можна повірити у таку нісенітницю? Адже перше, що впадає у вічі, – в одному тулубі і голові Біллі Міллігана живуть чи співіснують аж 24 його альтер-особи, серед яких представники різної статі, національності, різного віку (від трьох років), і навіть різної ваги (згадується, зокрема,  75, 86 і 95кг) та різного зросту. Як таке може бути водночас і водномісць? Як можна таке собі навіть уявити? Характеристики альтерів письменник, судячи з усього, зібрав зі слів цих самих же мешканців Мілліганового «кондомініуму».

Але раджу не поспішати з висновками. Заглиблюючись далі у читання та оглядаючись на коло задіяних у цій історії реальних свідків-фігурантів, – суддів, прокурорів, адвокатів, психіатрів, – ви поступово починаєте чухати потилицю. Як би могло трапитись, щоб стільки явно неглупих людей, всі гуртом і відразу, пошилися у дурні?, – пройме вас вперте запитання.

І тоді на зміну недовірі прийде інше питання, – як така множинно-осібна каша могла заваритись у голові однієї людини? Як можна було зібрати докупи, в одну «рукавичку», всю цю різношерсну компанію? Де шукати витоки цього химерного явища, – ось питання. Це питання звичайно, не до цієї книги і її автора. Повістування є суто літературно-документальним, але аж ніяк не науковим. Лише побіжно, із спогадів самого Біллі у часи просвітлення та з уривків психіатричних звітів можна скласти загальне уявлення про витоки.

І ця загальна відповідь цілком сподівана – витоки слід шукати у дитинстві. Як власне, і витоки долі будь-якої людини слід шукати у її дитинстві, сім’ї і походженні. І тут важливо враховувати переплетення щонайменше двох психорозвиткових ліній. Одна із них – травматична. Думається, мало кому вдається її уникнути, хоч переважно і не в такій катастрофічній мірі, як у Біллі. Іншу я б умовно назвав генетично-фантазійною, «походження тяжіє над нами наче доля», сказав хтось, можливо це я й був, хто-зна.

Щодо першої лінії, то Біллі у дитинстві отримав жахливу психологічну травму. За його словами,  вітчим згвалтував його у восьмирічному віці, і загалом чинив над ним фізичну і моральну наругу. Нерідко до надмірного його приниження та покарання вдавалась і рідна матінка.

Судячи зі спогадів, перші досліди і досвіди Біллі щодо множинно-осібного «перевдягання» та виходи на сцену його альтерів почалися ще до фатальної сексуальної наруги із боку вітчима Чалмерса. Чутлива душа хлопчика ледь не катастрофічно сприймала всякі зовнішні нагримання, у тому числі, з боку навіть матері.

Схоже, саме у відповідь на знущання у Біллі сформувався неймовірний захисний механізм, який перекидав його у стан нібито іншої особистості, коли він доходив до межі стерпності сприйняття відповідної фруструючої ситуації. Думається, якби не цей драматично чудернацький захисний механізм, то Біллі давно би вже поповнив лави самогубців і на цьому його особиста історія і закінчилася б, так і не розпочавшись у тому вигляді, у якому вона сьогодні відома.

Свою першу спробу самогубства Біллі здійснив у 12 років. Це був саме один із епізодів, коли його свідомість зіткнулась із нездатністю терпіти власну неспроможність. І саме тоді, інші мешканці зрозуміли, що необхідно всіляко обмежувати вихід Біллі на сцену свідомості.

Думається, самогубцями стають саме ті, у кого відсутня опора на власне я і при цьому психіка не витворює ніяких інших захисних механізмів. Але психіка Біллі витворила такий незвичайний захисний механізм. Він не зробив його щасливим, але зберіг життя.

На моє глибоке переконання витоки не лише самогубств, а й інших суто психічних розладів та їх похідних типу алкоголізму і наркоманії лежать саме у відсутності опори на Власне Я, образ якого з якихось причин не сформувався або був зруйнований. При цьому особа не має змоги опертись на зовнішню допомогу типу сім’ї, близьких чи друзів.

Другий чинник многоосібності Біллі я умовно назвав би генетично-фантазійним. Маю на увазі, що унікальну конфігурацію відповіді на брутальні умови витворила саме виразна схильність Біллі до незвичного фантазування. Ймовірно ця схильність мала спадкове походження.

По батьковій лінії Білі мав єврейське походження. Ймовірно, хлопчик отримав у спадок надзвичайно розвинуту фантазійну складову психіки, адже обоє батьків були акторами. Мати – співачка у провінційних клубах з хаотичним характером і поведінкою. Батько Біллі – комедіант такого ж провінційного масштабу, який наклав на себе руки у ранньому малолітстві Біллі, тож він його практично і не пам’ятав. Таким чином, хлопчик зростав під наругою вітчима, схильного до садизму та статевого і фізичного насильства. Не доведи Господи, комусь отримати такий «букет»!

Тож, як працював множинно-осібний захисний механізм Біллі Міллігана? Схоже, на початковому етапі, компанія не усвідомлювала себе не те, щоб одним цілим, але й якоюсь «однодаховою» громадою чи сім’єю. Кожен жив своїм життям. За яким принципом Біллові особи змінювали одне одного? Вочевидь, спочатку це був хаотичний калейдоскоп, тобто, поява і сходження зі сцени відбувалось у випадковому порядку. Вичерпавши свій психічний ресурс черговий персонаж просто «падав» зі сцени, і на його місце протираючи очі, вигулькував наступний фігурант, намагаючись якомога швидше зрозуміти, де він і що має робити.

Такий підхід хоч і забезпечував виживання, але нерідко вів до непередбачуваних соціальних наслідків, у тому числі антисоціальних і навіть кримінальних, що загрожували самому існуванню множинної «сім’ї». Як наслідок, у сім’ї визначились два лідери, які намагались навести хоч якийсь лад. Артур спробував взяти на себе загальне лідерство, відповідальність за інтелектуальні питання та вихід чи невихід на сцену певних осіб. Рейджен став так би мовити, кризовим менеджером і перебирав на себе керівництву в умовах фізичної загрози. В теорії виглядає чудово, однак на практиці, як показує повістування, ця схема спрацьовувала далеко не завжди. У періоди, які в книзі названі як «буремні часи», вихід на психічну сцену Біллі позбувався будь-якого організованого порядку.

Яка перспектива була в цій історії? Очевидно, що без допомоги лікарів чудернацький захисний механізм рано чи пізно привів би Біллі Міллігана до остаточної катастрофи. Тож у рамках призначеного судом примусового лікування стратегія психіатрів полягала у тому, щоб злити всі особистості до однієї інтегральної. Найбільшого прогресу Біллі досягнув у лікувальному центрі у місті Афіна у лікаря Девіда Кола. Там вперше у психічній структурі Біллі почала з’являтись інтегральна особистість, яку назвали Учитель. Саме завдяки йому і з’явилась більшість спогадів, які лягли в основу книжки. Однак успіх був лише епізодичним. Лікування було перерване як внаслідок безглуздого непорозуміння, так і намірених інтриг та лицемірства з боку оточуючих.

Нам слід звернути увагу на об’єктивну неоднозначність ситуації. З одного боку, письменник, який виступає ніби із середини Мілліганового життя, описує його історію якщо не із симпатією, то із співчуттям. Мимоволі цим духом проймаємось і ми, читаючи  цю книжку. Але спробуйте подивитись на Мілліганів вертеп із-зовні, очима простого обивателя та байдужих чиновників і ви зрозумієте логіку політиканського шуму та медіагаласу навколо цієї історії.

Слід мати на увазі, що Мілліган мав два судово-кримінальних епізоди: перший – пограбування аптеки, другий – згвалтування, поєднане із пограбуванням. І якщо у другому випадку його визнали неосудним через розлад множинної особистості (вперше у судовій практиці США), то у першому випадку за недбалою порадою адвоката, який не зважив на психічний стан Біллі, той визнав свою провину і був присуджений до п’яти років ув'язнення.

Чи становив Біллі небезпеку для суспільства? Чи могли лікарі гарантувати безпеку від рецидивів? Попри всі успіхи у лікування і адаптації, – на всі подібні питання не було задовільних відповідей. І епізод із появою в Афінському лікувальному центрі Гаса Голстона, колишнього співкамерника Біллі по в’язниці Лебанона, що призвів до інциденту з неврівноваженими пацієнтками центру, тільки підтверджує цю істину.

Тож однією з головних причин краху лікувального процесу були несприятливі соціально-політичні умови, які склались навколо Біллі у локальній громаді штату Огайо. Політиканство, цинізм, мракобісся і тому подібні вітри, що закрутилися навколо його історії, піднімають питання, а наскільки психічно здоровими чи врівноваженими є більшість так званих пересічних громадян.

Та як би не було, політико-судово-медійна буря, що здійнялась навколи Біллі Міллігана привела до його переведення із Афінського медичного лікувального закладу відкритого типу до тюремного закладу для психічно хворих злочинців у місті Ліма штату Огайо. Умови утриманням в’язнів в останньому, судячи з описів, часом нагадують картини нацистських концтаборів часів Другої світової.

Три роки точилися зусилля адвокатів, лікарів, рідних та деяких співчуванців задля повернення Біллі до Афінського лікувального центру, перш ніж був досягнутий цей результат. Однак, цей успіх, хоч і відродив надію, проте був гірким. Як і книжкова історія Біллі Міллігана загалом, яка не має щасливого фіналу. Тюремні умови за три роки звели нанівець досягнення лікарів, відкинули їх на висхідну позицію, а то й погіршили її. Множинна особистість Біллі впала у дезорганізацію, Учитель більше не з’являвся, Артур і Рейджен втратили надію і впали у депресію. Отже, все слід було розпочинати спочатку.

Тож повістування завершується на гіркій надії і залишає нам набагато більше питань, аніж відповідей. Що справді таємничого у справі Біллі Міллігана, так це не його історія, яка детально описана судовими, психіатричними і літературними джерелами, а інформаційний механізм формування і функціонування його множинної особистості. Де взялися, зокрема, такі спеціальні персони як рафінований британський аристократ Артур та затятий сербський комуніст Рейджен? Що стає спусковим гачком і який механізм так званих «Буремних часів» та «Крадіжок часу» з боку множинних осіб? Чому випадок Міллігана так і не став об'єктом серйозного наукового дослідження?

Звідки взялись прототипи усіх цих двадцятичотирьох альтерів, перш ніж вони вселилися до Біллі? Як вся ця публіка потрапила у його голову? Чи був хтось із них серед його предків. Як формувався духовний світ Біллі, чим він любив займатися, що йому подобалось, що він читав, як ріс у сім’ї?

Психонаукові концепції і сьогодні, через майже півстоліття після цього судово-психіатричного прецеденту, не в змозі прояснити механізми формування та функціонування розладу множинної осібності. Психогуру або оминають цей випадок взагалі, або натякають на симуляцію, або кивають на видозмінений у сучасному Довіднику психічних хвороб діагноз щодо дисоційованого розладу.

У перекладі на доступну мову сьогоднішня Довідникова фактологія свідчить, що психонаука взагалі сьогодні не визначає психічного розладу множинної осібності як такого. Адже поняття дисоціації за означенням, хоч можливо й близьке, але не тотожне множинній осібності. Дисоціація означає відстороненість від власної особи, яка презюмується як базовий здоровий осередок. У Мілігановому ж випадку кожен із «дисоціантів» виступає від окремої власної особи і діє як окрема особа із власним іменем, історією, характером, власними психічними і біосоціальними ознаками.

Таким чином, сьогодні офіційна психонаука фактично відкидає феномени множинної осібності, подібні до Міліганового, тим самим непрямо вказуючи на їх наукову неспроможність, недостовірність, а то й симулятивність. Та з іншого боку, можливо це свідчить про неспроможність саме сучасної психонауки і практики відповідати на серйозні виклики.

Окремо стоїть юридичний бік справи. Унікальне Рішення суду щодо звільнення Міллігана від відповідальності за згвалтування та пограбування може видатись суперечливим, щонайменше, неочевидним. Може виникнути питання, – якщо психіатрія визнала множинність, за якої особи змінюють одне одного, то чи не повинні вони все ж нести відповідальність, виступаючи у момент правопорушення фактично від імені всіх?

Адже ж хтось із цієї «компанії» все ж вчинив злочин. Якщо кожна із особистостей визнається психіатрами як самодостатня із власним характером і  історією, то чому б за свої вчинки такій особі не понести відповідальність? Далі, якщо вони спілкуються, вони ж не можуть не знати як про сам факт злочину, так і про те, хто його скоїв. Якщо компанія його не видає, значить вони у змові, покривають його. Психологиня Вілбур каже, що множинні особистості не схильні порушувати своє слово, легковажити обіцянками. Отже, вони мали би бути правдивими. Тоді чому вони всі мовчать про те, хто гвалтував і грабував дівчат?

Та сім’я не така проста, як могло би комусь здатися. Ось що каже керуючий множинник Артур своєму адвокату Гері: «Ви ж адвокат і чудово знаєте, що свідок не зобов’язаний ділитися інформацією, якщо його про це не просять. Ви б і самі насамперед порадили своєму клієнту відповідати на запитання лише «так» або «ні» й не заглиблюватися в подробиці, якщо вони свідчать не на його користь. Поставте будь-кому з нас пряме запитання – і у відповідь почуєте або цілковиту правду, або мовчання. Хоча, звичайно, правду теж можна інтерпретувати по-різному. Англійська мова така багатозначна».

Далі дотепний читач може пригадати історію з особинею на ім’я Адалана. Справа у тому, що не відразу, а лише через пару місяців після початку лікування множинного «спектаклю» на сцені з’явилася дівчина дев’ятнадцяти років з дивним ім’ям Адалана. А тепер тримайтесь за бильця, – Адалана любить дівчат, вона лесбійка, і виявляється, це вона гвалтувала всих тих дівчат. То чому б всі три епізоди згвалтування-пограбування не повісити на неї? Захист Біллі Міллігана захоплено аплодує стоячи, бурхливі нестихаючі аплодисменти у залі правосуддя. Не те, щоб лесбійку не можна було б притягнути до відповідальності за згвалтування, та «всьо-же», як кажуть, – оцініть красоту гри, – певно зауважив би дотепник.

У всіх подібних міркуваннях можна вгледіти буденну логіку. Але право не грає в такі множинні ігри. Правова доктрина, на відміну від психіатричної, не визнає, не допускає множинної осібності. В одному людському тілесному організмі суб’єктом права може бути лише одна праводієздатна (правосуб’єктна) особа з визначеними індивідуальними ознаками типу імені, статі, року народження тощо. Тому, якщо суд, грунтуючись на судово-медичних заключеннях, доходить висновку, що така особа не усвідомлювала значення своїх діянь та їх наслідків, суд може визнати таку особу неосудною і звільнити її від відповідальності за такі діяння. У цьому суть поняття осудності. У термінах нашої історії, суд не може притягти до відповідальності множинних осіб, наприклад, ту ж Адалану чи Артура, чи Рейджена, чи Аллена за згвалтування і крадіжку, якщо Біллі Мілліган на той момент був не здатний усвідомлювати, що він це вчиняє.

Осудність є загальною нормативною презумпцією, припущенням, а не самодоконаним фактом. Те ж саме стосується і свободи волі, яка зазвичай визначає вину правопорушника. Для юриспруденції свобода волі особи – це перш за все базова нормативна презумпція, припущення, а не достеменна психічна закономірність чи факт. Тому у кожному конкретному правовідношенні правозастосовувач має перевірити і упевнитись, що правопорушення вчинене зі свободної волі, а не під примусом, і при цьому, осудною особою, тобто, яка здатна усвідомлювати значення своїх діянь і їх наслідків.

Отже, у подібних психіатричних ситуаціях юридичний механізм діє на строго обгрунтованих законних засадах і відсікає всілякі буденні уявлення і спекуляції відносно множинності у пересічних людських головах. Водночас, як бачимо із повістування, буденні уявлення часом побутують і в деяких юридичних головах.

Ось у судовому слуханні прокурор, який професійно займається притягненням конкретних людей до конкретної юридичної відповідальності, запитує психіатра Гардинга: «хіба ж не в кожному з нас фактично живуть різні люди?» Цікаво, було б запитати цього прокурора, – від імені кого із своїх «співпожильців» він приймає свої прокурорські рішення. Та в залі не знайщлось такого спритника. А лікар Гардинг дає цілком строгу і водночас коректну медичну відповідь: «Відмінність полягає в тому, що у хворих це супроводжується амнезією».

Оглядаючись на прочитане, ви раз по раз ловитимете себе на сумнівах, незважаючи на всю фактологію. Немає зокрема, впевненості, що багатоосібна карусель крутилась саме так, як описав її автор зі слів Учителя. І так само важко не повірити, що вона відбулась взагалі. Адже сьогодні не так складно навести довідки і переконатись, що дійсно, наведені у книзі «факти мали місце» в американській судово-кримінально-психіатричній практиці. Водночас верифікувати психічну істину у її науковій достовірності сучасними методами, звичайно, практично неможливо. Чи все було саме так, як описано, якими були реальні психічні механізми, – цього ми вже ніколи не взнаємо.

Та як би не було, думається, історія Біллі Міллігана – це дуже серйозне застереження і натяк людям про те, як вони насправді влаштовані, хоча всерйоз сприйняти його можуть далеко не всі. Це не значить, що треба кидатися обшарювати всі кутки-закутки своєї свідомості-підсвідомості-несвідомості у пошуках підпільних особин типу Артура, Рейджена чи Адалани. Маю на увазі не множинну осібність, як у Міллігана, це вочевидь досить рідкісна патологія, а елемент множинності як такий, множинність, як принципову можливість функціонування психіки шляхом спонтанного включення-ототожнення із різними рольовими дискурсами. Такі переключення формально не виходять за межі номінальної усталеної особистості, не передбачають амнезії, однак відбуваються переважно неусвідомлено, і далеко не завжди відповідають інтегральним інтересам особи.

У переважної більшості із нас немає множинної осібності, але є множинні ролі та відповідні їм множинні дискурси, як би я їх умовно назвав. Може виявитись, що ви все життя прокрутились виключно у чужих, нав’язаних, створених іншими, а не власним досвідом, дискурсах, а то й взагалі не маючи уявлення про останні. Це мабуть саме про такі випадки чорний гумор каже, – прожив життя, не приходячи до свідомості.

Кожен з множинних дискурсів намагається натягнути ковдру на себе, зіпхнувши іншого зі сцени, тому їх координація з боку відповідального осібного центру чи начала, – непроста життєва задача. За таких умов завдання організації здорового психічного життя кожної людини полягає у тому, щоб навести лад, організувати активність всіх ролей-дискурсів під єдиним началом Власного Я. І хоча відвойовувати місце для Власного Я серед нейронних нетрів буде ой як непросто, та воно того варте. Ціна йому – наше психічно здорове і врівноважене життя.

Думається, історія Біллі Міллігана наочно розкриває інформаційну природу людської психіки. Так, це патологічний випадок. Але хто може сказати, як часто у пересічної людини її Власне Я з’являється на сцені? А як часто її поведінка виглядає, ніби від її імені фактично діють якісь фантомні особистості. Ці питання думаю має задати собі кожен після прочитання цієї історії, у цьому її важливий урок, у цьому є месидж для кожного.

Ви впевнені, що це ви, із суто власної волі, а не хтось ніби від вашого імені наговорив і навчиняв оте все, що з вами сталось на життєвій дорозі ? Вселився у вашу душу без вашого відома та й косячить ваше життя вздовж і впоперек а ви не можете зрозуміти, що з вами відбувається,  і чому ваш човен несе зовсім не в тому напрямі, не за тим курсом, як би мало бути за розумним розсудом.

Все ще впевнені, що там всередині, більше нікого, крім Вас немає?, – негайно беріться за цю книжку! І тоді, після прочитання Мілліганової історії, запитання, – як поживає ваша сім’я, – може зазвучати для вас зовсім по-іншому, зовсім не так однозначно, як раніше.

Post Scriptum. Категорично не рекомендую людям із слабкими нервами читати наступну книгу про цю історію під назвою «Війни Міллігана». Картини гестапівських застінків покажуться вам табором праці і відпочинку, порівняно із сценами, які там описуються. 

© Марченко В.Б., 2025

КІЗДеніел - Таємнича історія Біллі Міллігана.fb2. 

ХОЧЕТЕ БУТИ ПСИХІАТРОМ - ВИВЧАЙТЕ ПРАВО / Marc Fisher - Le psychiatre / Нотатки на полях

 

© Марченко В.Б., 2025

ХОЧЕТЕ БУТИ ПСИХІАТРОМ - ВИВЧАЙТЕ ПРАВО

Чи може художня форма трохи привідкрити завісу психіатрії, – таким був  мій наївний інтерес до цієї книжки. Теоретично може й може, але не цього разу, – таке було забігаючи наперед, підсумкове враження. Водночас, несподівано автор «психіатричної» книжки виявився досить добре обізнаним із судовими змаганнями. Чого не скажеш про його пізнання у сфері дії комп’ютерних вірусів.

Марк Фішер – це псевдонім Марка Андре Пуассана, письменника із канадського Квебеку. Хтось може назвати його роман кухонним чи жіночим детективом, і доля істини у цьому може бути. Але зроблено це досить професійно, за кращими канонами жанру. У хепіендовій кінцівці ви не сумніваєтесь жодної миті, і тим не менш, з інтересом дочитуєте до останнього рядка.

Під «психіатричним» заголовком автор замахнувся сплести воєдино психіатричний, романтичний і детективний сюжети. Та саме психіатрії виявилось найменше у цьому коктейлі, хіба що легкий аромат. Структуру «напою» автор наповнює легкими елементами трилера і мелодрами, однак не надмірно, відчуття реальності у цілому вас не полишатиме.

Водночас, у такому жанрі важко уникнути схематизму, шаблонних інгредієнтів. Зокрема, автор намагається розіграти карту амнезії. Сто років назад цим можна було дурити голову простуватому обивателю. Але як це зробити сьогодні? І автор знаходить дотепний трюк – він придумує неіснуючий препарат під назвою «мнемоніум», який нібито здатен стирати певний відрізок у пам’яті людини.

Ще один прийом із минулого, але також адаптований до сьогодення. Легке двійникарство – одна з героїнь схожа на загиблу дружину героя, а обидва їх обличчя – наче сестри Клаудії Шифер, якщо хтось ще пам’ятає, хто це. Ймовірно книга писалась у ті часи, коли незабутня фотозірка 90-х була у всіх на добрій пам’яті.

Тож, якщо ви не беззастережний фанат психіатричної науки і не надто прискіпливий комп’ютерний хробак, у вас є добра нагода натрапити на цілком пристойну судову історію. 

© Марченко В.Б., 2025 

ФИШЕР – Психиатр.fb2.

Робер Мерль. ПСИХОАНАЛІЗ НАЦИСТСЬКОГО РЕМІСНИКА СМЕРТІ / Робер Мерль – «Смерть – моє ремесло» / Нотатки на полях

 

© Марченко В.Б., 2025

Робер Мерль. ПСИХОАНАЛІЗ НАЦИСТСЬКОГО РЕМІСНИКА СМЕРТІ

Це ще одна книжка із далекого шкільного дитинства про звірства німецького нацизму, який тоді переважно називали фашизмом, хоча сьогодні публічна доктрина наголошує, що це не те саме. Радянські ідеологи якось менше  акцентували «нацизм», однак чомусь категорично не могли вибачити німцям «фашизму». Тому в радянські часи ми знали тих німців, перш за все, як фашистів, і рідше згадували, що вони ще й нацисти, хоч саме останнє відбивало їхню сутність. Можливо у цьому і була якась «загадка», і можливо, десь є і відповідь на неї, але вона поки-що від нас ховається.

І Робер Мерль тоді був відомий, перш за все, як антифашист. Може саме тому його багато перекладали українською і іншими мовами союзу. Не чув, щоб він був якимось спеціальним другом комуністів, але нацистську тематику він досліджував глибоко і літературу робив професійно. Тему він знав не з чуток, сам був учасником Другої світової із самого її початку, і понад два роки був в’язнем німецьких концтаборів.

У цьому романі Мерль зачепив те, що можна було б назвати психоанатомією німецького націонал-фашизму. Думається, автор намагався відповісти на питання, якими збоченими духовно-психічними стежками людина може прийти до звироднілого ремесла смерті.

Певною мірою це книжка також і про механістичний бік німецької душі і психіки. Німець може сконструювати найкращий у світі автомобіль. Вивести формулу найкращого у світі газу для умертвіння людей і найкращу у світі піч для спалювання їх тіл.

Така собі психо-механістична конституція німця. Вона якщо й не генетична риса, то щонайменше може проявитися як соціально-спадкова традиція. Ось батько Рудольфа Ланга – головного героя роману. Це образ людини із явним психічним розладом. Свій духовний деспотизм, що межує із садизмом, він чинить над сином від імені і влади Бога. Та віра і церква тут виглядають лише як форма прикриття хворобливості. Чи може дитяча душа сина витримати цей подвійний, без перебільшення, «бого-татський» натиск? Риторичне питання.

Батькова тевтонська бездушність вкупі з католицькою ортодоксією перетворюють юного Ланга на зліпок сліпої, безмовної і знелюдненої покори. Думається, автор не випадково детально і яскраво ілюструє цю генезу. Це саме та глина, з якої і постає нацистсько-фашистський молох.

Воєнізована терористична машина СС стає новим духовним домом Рудольфа Ланга. Гітлерівська партія стає його поводирем, католицька церква стає йому непотрібна і він кидає її як зношений одяг.

Водночас автор роману не ставить діагноз усім німцям загалом. Письменник дає нам зрозуміти, що і серед самих німців Рудольф Ланг виділяється специфічними рисами. «Мені краще із тваринами, аніж з людьми», – вустами головного героя Мерль натякає на патологічні нахили у його психіці. Досить швидко і підлеглі солдати помічають цю рису. «Я зрозумів, що солдати зненавиділи мене», – усвідомлює Ланг відношення до себе. Але вже нічого не може спинити його психопатичний людинонищівний потяг. Самогубство його заступника по Аушвіцу не викликає ніякого збентеження у душі оберштурмбанфюрера СС Ланга. Цей потяг буде спинено лише Нюрнбергом.

Прообразом головного героя роману Робера Мерля «Смерть – моє ремесло» був Рудольф Франц Фердинанд Гесс (Гьосс), комендант концтабору Аушвіц. Не плутати із іншим Рудольфом Гессом (Рудольф Вальтер Фердинанд Гесс (Гес)), який був заступником Адольфа Гітлера по нацистській партії, і відомий тим, що в квітні 1941 року здійснив авантюрний переліт до Великої Британії, намагаючись нібито організувати переговори, де й був негайно арештований британцями. Надалі засуджений Нюрнбергом на довічне ув’язнення.

Після невдалих спроб переховування Нюрнберзький трибунал знайшов коменданта Аушвіцу Рудольфа Гьосса у 1946 році. Оскільки злочини Аушвіцу були вчинені на території Польщі, трибунал на прохання польської сторони передав його до польського суду, де він і був присуджений до страти шляхом повішення. Вирок було виконано у 1947 році на руїнах Аушвіцу. Винний у знищенні півтора мільйона людей Рудольф Гьос за нетривалий тюремний відрізок встиг написати «Спогади». Як бачимо, цією назвою душогуб ніяк не натякає ні на сповідь, ні на спокуту. Мерль у подальшому використовував ці матеріали для написання свого роману, який у підсумку став виразним духовним голосом у лавах цивілізаційної відповіді на виклик нацистського варварства.

Сьогоднішні кремлівські ордонацисти, які за гітлерівським зразком оголосили Україну своїм «життєвим простором», не наважуються на відкриті Аушвіци, але по суті чинять те саме ремесло смерті, обстрілюючи ракетами дитячі лікарні, пологові будинки, житлові помешкання українських міст і сіл.

Тож якщо на руїнах ордонацистської цитаделі рано чи пізно не постануть достойні їх главарів, - ремісників смерті, - шибениці, і не пролунає відплата, – чи вправі європейці та Захід загалом все ще називатись цивілізацією? 

© Марченко В.Б., 2025 

МЕРЛЬ - Смерть - моє ремесло.fb2.

НАРЦИСИЗМ + ЕМОГОЛІЗМ = ФАСТБУКС? / МЛОДИК И. - Пока ты пытался стать богом… Мучительный путь нарцисса

 

© Марченко В.Б., 2025

НАРЦИСИЗМ + ЕМОГОЛІЗМ = ФАСТБУКС? 

Зазвичай я біля такого не спиняюсь. Стовідсоткове жіноче чтиво. Та ще й мокшанського розливу. Однак тут було анотовано на зразок того, що авториня роману у художній формі розкриває поняття нарцисизму. А ця річ наскільки затаскана різними медіями, настільки ж і замулена по суті, що перетворилась на фантасмагоричний квітково-аналітичний слоган, який сьогодні хіба ледачий не крутить на своєму язиці. На додаток до художнього полотна авториня ще й обіцяє прикласти спеціальну статтю із деталізованим описом таємничої рослинно-озерної недуги. Слід думати, якщо хто не впіймав її суть із самого роману. Цікаво, як це все у неї вийде, – подумалось.

Написано у характерному мокшанському стилі: чорне і біле, добро і зло, світло і тьма, бідність і багатство. Тотальна однозначність. Ніяких відтінків чи  напівтонів. Враження, ніби читаєш казку, бо така двомірність у світі реальних відносин не зустрічається. Відвертий, неприкритий схематизм. Напевно, саме таким і має бути фастбукс?

З іншого боку, подумалось, що можливо, у даному випадку, коли повість, – по суті анамнез хворобливого розладу, це й на користь справі? Ймовірно, образ психоневрозу авториня замірилась, не те що виліпити, а ніби викарбувати у камені. Та забігаючи наперед, – припущення не виправдались.

Провокаційно-зворушливий емоційний фон. Думається, пересічному емпату чи емпатці тут важко не вплутатись у непрохідні нетрі судьби і рока, любві і ізмєни, взльотов і падєній, женського счастья, прєвратностєй жизні, і так далі, і тому подібне.

«Так може це – емоголізм?», – вирвалась думка чи здогад, чи припущення. Тобто, можливо, за цим усим стоїть не просто авторський стиль, а характерне мокшанське явище. Може я й не перший, хто вже до такого терміну додумався, але Гуглові про це на сьогодні нічого не відомо, – перевірив. Порівнюючи мокшанські твори з іншими, може здатися, що їх споживачами мають бути якісь емоголіки, які щоб задовольнити свій потяг, готові на будь-який, перепрошую, емошмурдяк. Свій емоденатурат вони ковтають нескінченними емолітрами своїх книжок, статей, кліпів, постів, кіна і тому подібного пійла. Вони його і п’ють, і ним дихають. Вони у ньому купаються. Як кажуть, – на ньому сплять і ним укриваються. Таке часом складається гіпотетичне враження. Чи всі мокшанці – хронічні емоголіки?, – навряд чи. У соціумі не буває, щоб всі були однакові. З іншого боку, якщо є широка пропозиція емопродукту, значить слід думати, існує і достатньо численний емопопит.

Роман не те, щоб без моралі, скоріше навпаки. Морально-етичні наративи щільно проймають оповідь, та все у тому ж схематичному шаблоні. Помітний, хоч і не дивний з жіночих вуст, акцент на характеро-стійкісній неспроможності мокшанських чоловіків. Всі стійкі, – вони десь там, – зокрема, в Італії і Америці.

Якогось внеску у дослідження нарцисизму через художню форму я тут не знайшов. Контури головного нарцисичного образу досить розмиті, туманні, маловловимі. Можливо реальний прототип і був нарцисом, але у наведеному образі його конкретні риси важко вхопити.

Скоріше роман демонструє нарцисизм дещо іншого роду, який проступає, зокрема, у картинах безумного захоплення італійських і американських парубків мокшанськими жінками і дітьми. Саме ними вони воліють залатати своє пусте і  безпросвітне західняцьке життя.

Часом повістування заходить, здається, за межі галюцинаційного бреду, особливо у кінці твору. Літературна розв’язка ніколи не була легкою задачею, а тут вона просто провалилась у бред. Можливо саме у нарцисичний, якщо такий буває.

Чи є у романі якісь здобутки? Думається, це образ нарцисової матері – Снігової королеви, як її охрестила авториня. І хоч ця льодова особа майже повністю за кадром, однак навіть її тінь звучить виразніше за тих, хто в кадрі. Здається, цей метафоричний образ знайдено досить влучно.

До якого жанру віднести цей продукт, чи можна це назвати художньою літературою?, – навряд чи. Скоріше, це своєрідна спроба, якщо не мотиваційного коучингу, то психотерапевтичної популяризації, запакована у художню обгортку. Художньо-терапевтичний коучинг, чи щось таке. Дуже віддалено нагадуючий літературу типу Робіна Шарми. Слід думати, такий жанр сьогодні має непогано продаватися, у всякому разі маркетингова назва і фастбуковий стиль на те натякають.

Якщо роман вам все ж вдалось дочитати (допити) до кінця, – струсніть головою. Чи не стали ви емоголіком? Може про всяк випадок проконсультуватись із надійним лікарем?

Такою ж схематичною, наповненою штампами виглядає і стаття. Багатослів’я, у якому важко за щось зачепитися, щоб скласти упізнавану цілісну структуру, механізм чи портрет явища. Порожнеча, велич, падіння, знецінювання, неможливість партнерства та ще купа тому подібних вироків. І все мовляв, від того, що у дитинстві пацієнта порівнювали з іншими. Та кого у дитинстві не порівнювали з іншими, чи можна таке хоча б уявити? Переважну більшість наведених «визначальних» ознак нарциса може приміряти на себе чи не кожна рефлексуюча особа. Хто не переживав невдоволення, не бажав досягти успіху, хто не відчував душевної порожнечі, кого життєві реалії не провокували на критичність? Та чи означає це, що така особа пройнята нарцисичним розладом і рисами, які слід виколупувати із себе всю решту життя? Ніяких конкретних прикладів чи порівнянь із здоровими проявами стаття не містить.

Заради справедливості слід визнати, що авториня не сама назбирала весь цей характеристичний букет. Про нарцизм-нарцисизм писали і Фройд, і Кернберг, і Боллас, інші сучасні автори. Та хто тільки про нього не писав. Вочевидь, нам аматорам, важко ставити під сумнів спостереження, у тому числі клінічні, стількох авторитетних дослідників. Але якщо у симптоматиці вони всі більш-менш якось сходяться, то варіанти причинності, або як вони кажуть етіології, та механізми дії «квітково-озерного» розладу множаться чи не пропорційно кількості дослідників. Тож думається, що «нарцисична плутанина» – це далеко не лише проблема самої авторині.

А взагалі, вам не здається, що в історії із цим нарцисом психобратія потрапила у непрохідну «озерно-болотяну» пастку? Міфологічний образ, припудрений психоаналітичним фльором і запущений Фройдом на науково-популярну орбіту, здається, тепер назавжди вразив чутливі еротичні струни нащадків еллінської культури з Європи та інших частин світу.

І сьогодні, здається, вже ніхто з психоескулапів з усього їх спектру не в змозі відмовитись від маркетингової ейфорії такого ласого і принадливого міфологічного шматочка «пірожного» на столі їх чудодійних послуг. В результаті напридумано безліч версій самого міфа. Нарцис то просто помирає від виснаження, то тоне у воді, то помирає від самолюбові, то за наказом богині, то від неможливості злитись із своїм образом і так далі і тому подібне. Так само і кількість поняттєвих варіацій нарцизму та «нарцисичного розладу» множиться із числом його дослідників. Наскільки яскравим є міфологічний образ, настільки ж і туманно-розмитим є саме психо-розладове поняття.

«Mission impossible», – ймовірно, сказав би один іменитий кіногерой, повертаючись до величного задуму авторині книги. Але кожен може ризикнути самостійно заглянути у ту мокшанську книжку. Або у заманливу гладінь підходящого озера. Та будьте обачні, всяке трапляється ...

© Марченко В.Б., 2025

МЛОДИК И. - Пока ты пытался стать богом… Мучительный путь нарцисса.fb2.

КРІСТОФЕР БАКЛІ – ДЯКУЮ, ЩО ЗАКУРИЛИ / Christopher T. Buckley - «Thank You for Smoking» / БАКЛИ К. – Здесь курят

 

© Марченко В.Б., 2025

ВСЕ ЩЕ НЕ ПАЛИТЕ? НУ ТОДІ ХОЧ ПОЧИТАЙТЕ ЯК ЗА ВАС ЗАТЯГУЮТЬСЯ ІНШІ

Все ще не палите? Відсиджуєтесь? Чекаєте поки за вас все робитиме хтось інший? Ну тоді ось вам сатиричний роман про будні американського тютюнового лобіста Ніка Нейлора, який не покладаючи рук, ніг і язика, денно і нощно б’ється за ваше право на smoking.

Так, сатира завжди обумовлена соціальною дійсністю. Тому якщо ми від неї далекі (а ми від американської точно далекі), то є небезпека час від часу прогавити поворот від дійсності до шаржу і навпаки чи загубити реальних фігурантів за карикатурними образами. З іншого боку, за достатньої спостережливості, сатира дає шанс глибше заглянути у приховані за буденними вивісками і вітринами соціальні хитросплетіння.

Не скажу, що це по всьому шедевральний твір та думаю, він заслуговує на читацький інтерес і увагу. І далеко не лише тому, що перед нами одна із рідкісних американських книжок, де автор не згадує ні Чехова, ні Толстого, ні навіть Достоєвського, ні взагалі будь-якої іншої толсточехоєвщини. Чому не згадує? Можливо тому, що автору не вдалось встановити, що саме курили ці безсмертні любителі блукання в диму людських душ? Жартую, звичайно …

Автор сам побував на найвищому щаблі Вашингтонської влади, тож як виглядають її коридори йому відомо безпосередньо, ізсередини. Сатиричне перо автора спрямоване на всі боки, – як проти меркантильних лобістів, так і проти цинічних політиканів та чиновників. Останні лише позірно піклуються про здоров’я людей і покарання злочинців, а насправді дбають лише про посадові стільці та конгресові крісла. ФБР не шукає злочинців, а копає в інтересах свого відомства та політиканів, які стоять за ним.

І в цьому автор нічого нового нам не відкриває. Така «соціальна етика», думається, відома громадянам будь-якої держави. Тож, головна фішка цього роману – це можливо, не стільки сам сатиризм, як яскраво виписаний образ головного героя.

Нік Нейлор не простий лобіст. Він талановитий полеміст. Він може наводити потрібні і вигідні йому наративи. Він вміє переконливо нав’язувати іншим свої дискурси. Будь-кому, будь-де, будь-коли. А може вихвачувати їх із рук чи рота своїх опонентів і лупцювати їх ними до морального посиніння. Він інтуїтивно знаходить вразливу розтяжку в альтернативах своїх опонентів і безпомилково вивертає її на свою користь.

Герой постійно тусується на шоу, інтерв’ю і теледебатах, де незмінно затикає рота тютюновим недоброзичливцям. Здається, Нік у своєму житті більше ні про що не думає і більше нічого такого не робить, окрім як невтомно махає язиком на благо цигаркового бізнесу. Та щоправда, ще іноді відводить душу із не дуже певними і прозорими, як той цигарковий дим, панянками. Що врешті ледь і не приводить героя до згуби, з якої він щоправда чудом, але як завжди елегантно, викручується.

Подібно всякому таланту, Нік приваблює як захоплених прихильників, так і запеклих ворогів. Дехто з найвищого керівництва тютюнових картелів обласкує Ніка батьківською увагою. А зачаєні за рогом смертельні заздрісники організовують полювання на його життя.

Герой згубний, як цигарковий дим та звичка палити. Але часом ви ловите себе на думці, що ваші симпатії на його боці. Чи не дивно, у чому тут секрет? Куди дивиться автор, чи він хоче втягнути нас у цю смердючу і смертельно небезпечну пристрасть?

Читаючи цю книжку, ви мимоволі пройметесь духом великого комбінатора. Часом вам захочеться якщо не стати ним, то щонайменше запозичити його відвагу і безшабашність. Біс його бери, на прикладі такого чорта можна й самому курнути пару разів, – можете ви подумати.

Так, ви можете таке подумати. Але ми вам категорично не радимо переходити до діла. Так само, як і не радимо вдаватись до задоволення в’їжджати у поворот на 4-й, 5-й чи якій там іще швидкості, як це полюбляє Нік. Краще вшануйте героя якимось іншим способом. Ну ось, хоча б прочитайте цю книжку чи що …

Щодо розв’язки, ви вже напевно, здогадались, над головами великих комбінаторів безхмарне небо не може бути вічним. Не уникнув цього і Нік. Але не хвилюйтесь, він викрутився і на цей раз. Як, – спитаєте? Та залишимо інтригу на ваше задоволення. Але чи змінився він, як на це натякає автор? Я, – не впевнений, а ви, – судіть самі... 

© Марченко В.Б., 2025

Бакли К. – Здесь курят.fb2.

СКОТТ АДАМС - УЛАМКИ БОГА / Scott Adams - «God's Debris: A Thought Experiment» / Скотт Адамс - «Осколки Бога»

 

© Марченко В.Б., 2025

 Скотт Адамс ЗІБРАВ КНИГУ З УЛАМКІВ БОГА 

 Скотт Адамс тут не згадує зухвалу заяву Фрідріха Ніцше про кончину Бога і ніяк не коментує подібні панічні теорії, однак всією своєю книгою дає зрозуміти, що звістку несамовитого філософа слід вважати дещо перебільшеною.

Все навколо – не що інше, як уламки Бога, – інтригує нас Скотт Адамс (а отже, і його книга, як слід думати, – теж).  Та побійтеся хоч Його уламків, – таке казати, – обуриться добропорядний мирянин. Але насправді ніякого богохульства автор не має на меті. Скоріше навпаки, розглядає реальність як реалізацію можливого сценарію Всевишнього.

Щоправда сценарій досить незвичний, навряд щось подібне ви знайдете у Новому чи Старому Завітах. Та залишимо головну інтригу на ваше дослідницьке задоволення. Незвичні і фізико-математичні засоби у руках Всевишнього, а саме – космічний пил та ймовірності. Сутність впливу Господа на світ – імовірнісний закон. Ймовірність – це і є воля Бога. Тому всякі причинно-наслідкові концепції типу еволюції чи гравітації тут піддаються нищівній сумнівізації, якій мабуть позаздрив би і сам Декарт.

Книга вийшла як грайлива популяризація навколофілософських дискурсів, домислів і просто фантазмів. Автор не набридає Платоновими спекуляціями, але дотепно запозичує стиль. Дійство відбувається у формі діалогу між юним розвізником поштових посилок і загадковим старцем-мудрецем з не менш загадковим ім’ям Аватар.

Побудова книги також може дещо нагадувати Кастанедині подорожі з  умудреним Доном Хуаном стежками легендарного Ікстлану. Однак зміст книги виходить далеко за межі езотерики, охоплюючи сфери релігії, науки, філософії, метафізики, психології тощо.

Тут ви можете потренувати свої нейрони на безлічі гарячих тем: про Бога, свободу волі, свідомість і душу, про будову Всесвіту, про псевдонауковість, про стосунки із оточенням, і навіть із жінками. Але будьте обережні зі швидкістю світла, Ейнштейном та його теорією відносності, – без підготовки можна спіткнутися і підвернути мозок.

Автор не дає спуску порожнім спекуляціям. Вустами Аватара він влучно підмічає характерну загальну ознаку псевдонауки – придумування слів-термінів, які не відображають ніяких реальних сутностей, а лише снують словесну павутину, жертвами якої стають неокріпші уми. Таким чином наука підміняється грою порожніми фантиками. Адамс влучно показує, як за неможливості вербального пояснення певних властивостей, наприклад, гравітації, придумуються словесні нісенітниці типу викривлення простору або ціла теорія струн.

Оригінальна книга американця Скотта Адамса під назвою "God's Debris: A Thought Experiment" (дослівно — «Божі уламки: Мислений експеримент») була опублікована у 2001 році. Судячи з усього, автор - допитливий приколіст із критичним і водночас, небайдужим поглядом на все на світі. У книзі є згадка про велику релігійну війну, однак ця тема не розкривається. Можливо згадка навіяна нападом Бен-Ладена на Нью-Йоркський торговий центр, що стався саме в рік виходу книги.

Існує вище знання, вища мудрість, яка править світом, - каже нам Скотт Адамс. Можливо, це й так. Однак, на жаль, вона здається, недоступна більшості, примітивна глупість якої у будь-який момент може зруйнувати розмірений плин життя і привести до трагедії. Чергова самогубна витівка українців вкотре дає приклад хворобливого потягу натовпу до подібних «приколів». Та все ж, – за оптимістичною ідеєю Скотта Адамса, – надійний імовірнісний інструмент у руках Всевишнього дарує людству шанс на виживання. 

© Марченко В.Б., 2025

Скотт АДАМС - Осколки Бога.fb2.