© Марченко В.Б., 2026
Хитра «ЛИСЕНКІВЩИНА» СТАЛІНА
Та ще більше може вразити той факт, що насправді Мартін
Гарднер, окрім як у звичайній школі, математики більше ніде не вивчав. Фактично
він був математичним самоучем.
Ще один парадокс біографії Гарднера, – це його пристрасть до
магії. В 1999 році журнал «Меджик» назвав його одним із «ста найвпливовіших
магів 20-го століття».
Водночас, при цьому письменник Гарднер був запеклим борцем проти л-женаук. Маг і водночас, л-женаукоборець, – така собі
діалектична єдність в одній особі! Власне одну із цих двох його пристрастей, а
саме, до чистоти наукових рядів і відображає дана книга під назвою «Fads and
Fallacies in the Name of Science», яку б ми переклали як «Чудацтва та облуди
під виглядом науки». Для лаконічності ці «чудацтва та облуди під виглядом
науки» ми умовно й називаємо л-женауками у цій розвідці.
Задум Мартіна Гарднера у цій роботі виглядає майже неймовірним,
і ледь не унікальним, безприкладним та героїчним. Він замахнувся не просто
скласти каталог, але й фактично обгрунтовано та переконливо спростувати одним
махом, в одній порівняно невеликій роботі аж близько 114-ти, на його думку, л-женаук. (Перелік останніх за
текстом книги люб’язно склав для нас NoteBook-L-M, і ми подаємо його в
додатках 1 і 2 до тексту нашої розвідки).
Така задача до снаги хіба що цілому науковому інституту із
штатом дослідників протягом років роботи, – чи здатна її осилити одна людина, –
засумніваєтесь ви. І я до вас приєднаюсь. Тож чи не виглядає його праця десь в
одному ряду із тими недолугими фантазерами, над якими заходився позбиткуватись
і сам автор, – ось де цікаве питання.
Але Мартін Гарднер не був якимось наївним простаком чи
ідеалістичним честолюбцем, у нього був певний науковий бекграунд, а також свій
план та метод боротьби із л-женауками.
Гарднера сьогодні ймовірно назвали б науковим журналістом, колумністом чи
медійником. Його книга проти л-женаук
вийшла у далекому 1957 році. Але перш, ніж братися за написання книги, він вже мав
за плечима з півтора десятка років письменництва з популяризації науки у різних
періодичних виданнях США. Також з-під його пера на той час вже вийшло більше десятка
науково-популярних, переважно математичного спрямування видань. Тож інформацією
про поширення і популяризацію як наук, так і л-женаук, він володів, як кажуть, з перших рук.
Але як, не маючи математичної освіти і магістерського
ступеня, Гарднеру вдалось стати авторитетом у світі математичного, і загалом
наукового письменництва? Біографія свідчить, як вже ми частково згадували, що
через проблеми з вивченням математичного аналізу Мартін Гарднер ніколи не
відвідував курс математики після закінчення школи.
Він навчався в Чиказькому університеті, де вивчав історію,
літературу та природничі науки за тамтешньою інтелектуально стимулюючою
програмою «Великі книги» та здобув ступінь бакалавра з філософії в 1936 році. Після
війни Гарднер повернувся до Чиказького університету. Він навчався там в
аспірантурі протягом року, проте наукового ступеня не здобув.
Але є у Гарднеровій біографії один епізод , який може
пролити світло на його математичне хоббі. Справа у тому, що його захоплення
математикою почалося ще в дитинстві, коли батько подарував йому «Енциклопедію
5000 головоломок, трюків та загадок» Сема Лойда. У цьому епізоді може бути
корінь чи ключ до розгадки Гарднерового шляху – той батьків подарунок міг влучити
у саме яблучко дитячої Мартінової душі. Те глибоке дитяче враження й могло визначити
всю життєву долю майбутнього письменника.
Але що таке Лойдові головоломки, що вони собою
представляють? Сьогодні у веб-архівах ви без особливих труднощів можете знайти (а при бажанні, навіть і скачати) електронну
копію цього видання від 1914 року. Це суто графічні за формою завдання, які
практично не передбачають застосування ніяких формул чи обчислень.
Тож чи не перебила ця видима графічна образність шлях до
внутрішньо-відчуттєвої числової образності у юного Мартіна? А чи не звідси
походить Гарднерова нездібність до обчислювальної математики? Звичайно, точної
причини ми вже ніколи не взнаємо, однак думається, така версія має право на
існування. Яскраві дитячі враження можуть як відкривати одні пізнавальні вікна,
так і зачиняти інші. Сучасні науки про психіку практично одностайно визнають вплив
дитячих вражень на всю подальшу долю людини.
Тож Мартін Гарднер став письменником, популяризатором науки,
математики, і зокрема, ми б навіть сказали, певною мірою розважальної
математики. Його досягнення у галузі розробки популярних математичних
головоломок вражають масштабами і вигадкою.
Наукове самоуцтво може мати певні переваги, оскільки дає
простір фантазії, не звужений корпоративними рамками і шаблонами певної галузі.
Водночас воно збіднює те, що науковці називають «методологічний арсенал».
Мартін Гарднер ніколи не був академічним науковцем,
дослідником у математичній чи якійсь іншій галузі. Не писав академічних
науково-дослідницьких стат-тей. А отже, не володів серйозною академічною
методологією наукового дослідження. Гарднер це розумів і не претендував на
академічну глибину.
З цього приводу письменник якось висловився у тому
розумінні, що осягає лише математичні роботи, про які пише для широкої публіки,
а поза тим він не розуміє жодної з написаних стат-тей. І далі дослівно: «Я
вважаю, що це було перевагою для того типу колонки, яку я вів, тому що я мав
розуміти, про що пишу, і це дозволяло мені писати так, щоб пересічний читач міг
зрозуміти, що я маю на увазі. Якщо ви пишете популярно про математику, я думаю,
що добре не знати забагато математики».
У цьому є певна логіка. Та чи все може належно розібрати у
складній науковій роботі чи науковоподібній теорії аматор, який не має
спеціальної підготовки, – це питання завжди залишається. А особливо, коли це
стосується того, щоб відрізнити 114 наукоподібних вчень і теорій від наукових.
Тож ми повертаємось до самої книги Мартіна Гарднера із
певними застереженнями, що його спроби аналізувати різноманітні вчення і теорії
можуть неминуче носити аматорський відбиток, а з іншого боку – із певним
оптимізмом і сподіваннями на сміливі і
нешаблонні оцінки.
Слід відзначити досить чітке і коректне усвідомлення
Гарднером своєї місії у цій роботі. Після закінчення Другої світової американці
масово кинулись до різних вчень та книжок про них. Видавництва у гонитві за
продажами готові були і дійсно друкували найнісенітнішу «дичину», мало дбаючи,
а той зовсім не дбаючи про наукову чи просто елементарну достовірність такої
продукції, прикриваючись свободою думки і слова. Серйозні вчені займались
серйозними проектами на зразок Манхеттенського, тож їм було не до розгрібання
подібного сміття. А тим часом народ потихеньку «з’їжджав з котушок» під
натиском плоскоземельних, тарілко-інопланетних та інших подібних теорій і
байок.
Тож Мартін Гарднер взявся провітрити голови пересічних
американців, а вкупі з ними і нерозбірливі книжкові конвеєри американських
видавництв від псевдонаукових пліток, чудодійних рецептів та інших вигадок.
Свою методологію він характеризує двома вимірами, які називає континуумами.
Перший – ступінь обгрунтування. Прикладом мінімальної міри він подає діанетичне
твердження, що одноденний ембріон запам’ятовує сказане вагітною жінкою,
виношуючою його. Прикладом середньої обгрунтованості у нього є гіпотеза
розширення Всесвіту (відзначимо, що на сьогодні вона вважається доведеною). На
позитивному екстремумі шкали – напевно вірні положення, наприклад, про округлість
Землі.
Другий континуум, – компетентність автора вчення, – на
мінімумі починається відвертими фріками та завершується респектабельними
авторами на позитивному полюсі. Найважче визначитись із численними серединними
чудаками. Тут все не так просто, часом навіть дилетанти здатні попасти в
яблучко, як наприклад, Джонатан Свіфт це зробив, описавши супутники Марса у
своїй книзі про мандри Гуллівера. Або як лікар Роберт Майєр задовго до
професійних фізиків відкрив перший закон термодинаміки – закон збереження
енергії.
Виловити псевдовчених серед чудаків Гарднер намагається
через систему характерних ознак. Перша і головна риса – л-жевчені майже цілком ізолюються
від колег, пояснюючи це страхом упередженості. Тут теж не все просто. Адже таке
дійсно не раз траплялось, наприклад, психологія тривало відкидала гіпноз,
фізика – реальність метеоритів, медицина – мікробіологію Пастера і рекомендації
Земмельвейса стерилізувати акушерські руки тощо. Друга особливість
псевдовченого за Гарднером – це пов’язана з першою, тенденція до паранойяльності.
Також Гарднер звертає нашу увагу, як проявляє себе достеменний
л-женауковець назовні, а саме, – п’ятьма способами: 1) вважає себе генієм; 2) колег
– безграмотними і дурними; 3) малюється гнаним мучеником; 4) озлоблюється на
визнаних авторитетів; і нарешті, 5) виражається чудернацькою термінологією (яку
іноді вигадує) та часом несусвітніми неологізмами.
Щодо предметної ниви, бур’яни з якої замірився скосити
Гарднер, то вона охоплює майже весь спектр найрізноманітніших людських думок зі
сфери, яку сьогодні напевно, назвали б «non-fiction»,
і обходить увагою хіба що глибоку езотерику-містику та ледь зачіпає окультизм. Серед
галузевих полів, які взявся перекопати Гарднер, можна умовно виділити декілька
ліній. Перша: фізика – астрономія – геологія. Друга: біологія – еволюція.
Третя: медицина – психіатрія – харчування. Четверта: психологія – сексологія –
характерологія (окультизм).
Це все диспозиція, з якої Мартін Гарднер виходив на борню із
114-ти-головим л-женауковим змієм. Але як насправді виглядає ця безприкладна
баталія з погляду ординарної ерудиції звичайної освіченої людини?
Перше, що впадає у вічі при знайомстві з мешканцями
Гарднерового л-женаукового «зоопарку» – це, що значна частина наведених автором
наукових антиподів такою мірою абсурдні і несусвітні, що здається, взагалі не
потребують ніякого спростування (але пам’ятаймо, що книга спрямована на
пересічного американця). Це значною
мірою дійсно дивакуваті наукоподібні облуди, абсурдні суєвір’я, релігійні і
похідні забобони, просто
несусвітні глупства, буденні марновірства, езотеро- чи окультноподібні
спекуляції тощо. Тут не вистачить ніяких епітетів, щоб всіх їх охопити. Так
само треба напружитись, щоб підшукати епітети, достойні авторів подібних
опусів, – це не інакше як безумці, «зумазбродці», «городські зумазійшлі» тощо.
Не вірите? Тоді ось лише дещо із «найласіших» шматочків тих
дивацтв: теорія плоскої Землі, теорія Землі як внутрішньої поверхні яйця,
теорія концентрично-оболонкової
матрьошкоподібної землебудови, теорія порожнистої Землі з внутрішнім
сонцем, теорія марсіанських «супер-бджіл», теорія гравітаційних екранів, атлантидологія
(Атлантида як прабатьківщина цивілізації), пірамідологія (Піраміда як Божий
план), теорія гермафродитних предків і так далі, і тому подібне. А згадані у
книзі спроби перекинути зі своїх стільців Ньютона, Дарвіна і Айнштайна, як дивували у
часи Гарднера, так напевне, все ще продовжують дивувати і сьогодні.
Хоч і різними способами, але література подібного типу свого
часу була офіційно видана у США і містилась у публічних бібліотечних фондах, з
якими власне, у першу чергу, і працював, і звідки черпав цю інформацію Мартін
Гарднер.
Звичайно, нам, мешканцям європейських широт, окрім цієї
заморської «дичини», хотілось би почути про щось більш знайоме і близьке нашому
пострадянському вуху. «Їх у мене є для вас», – міг би відповісти Гарднер, хоч
за біографією і не мав ніякого відношення до одеського гумору.
Так, Мартін Гарднер «не забув» про нас. Його «незле, тихе
слово» згадує чимало знайомих нам постатей. Тут і Гегель з Марксом, і Шпенглер
із Тойнбі, і навіть славетний поет Гьоте.
Не лякайтесь, не всіх із названих фігур Гарднер оголошує
шарлатанами. Декого нотує лише епізодично, хоч достатньо чітко артикульовано.
Головна претензія Гарднера до перших чотирьох полягає у тенденції до спотворення
фактів, схильності до самообману та пророцтвоманії. Автор припускає, що читачам
у 2000-му році ціна тих пророцтв не відрізнятиметься від ціни пророцтв
пірамідологів. Однак всупереч Гарднеровому прогнозу, слід визнати, що й
сьогодні, вже помітно перетнувши 2000-й, значна частина публіки все ще мліє
перед профілями вказаних діячів, за виключенням хіба що Маркса з його закривавленим
Маніфестом. Щоправда, думається, це скоріш данина наростаючої гуманітарної
інтелектуальної інертності та безпорадності «шкіряних мішків». І цей
історико-філософський мотлох може вічно отруювати інтелектуальну атмосферу
своїми мракобісними пророцтвами, хіба що змужнілий штучний інтелект колись не
візьметься за нього всерйоз.
Дещо інша історія із славетним поетом Гьоте, який
виявляється, претендував і на лаври фізика настільки, що затіяв бійку із
Ньютоном, однак був нокаутований, про що його фанати чомусь не люблять
згадувати. Більше того, Гьоте, виявляється претендував ще й на звання ботаніка,
у буквальному смислі, без лапок, – бо тривало і всерйоз шукав першорослину, з
якої пішли всі інші. Та з тим же результатом, – досяг лише того, що здобув
славу «ботаніка» уже в лапках.
Отримали на горіхи за свої «міфи і вигадки» такі небезвідомі
постаті як Герберт Спенсер, Ернст Геккель та Анрі Бергсон.
Не оминув увагою американський енциклопедист і зірку
сталінського політ-лялькового театру Трохима Лисенка. Останній на наш погляд,
лише зіграв першу роль у анти-буржуазно-генетичній опері «Лисенківщина», геніально
зрежисованій людожером всіх часів і народів. Однак далекий від лабіринтів
імперії зла Гарднер цілком всерйоз подає відбувайла Лисенка як головного «доктора
зло» радянської генетики.
Удостоїлись пантеону чудацтв та облуд також все ще лоскочучі
деякі постсовкові вуха теософські спекуляції Блаватської та пройдисвітний популізм
Гурджієва.
Потрапили під Гарднерів каток і часом цілком респектабельні як
для наших широт, гомеопатія, натуропатія, іридодіагностика та лозоходство, як
спекулятивні, бездоказові та непридатні заморочки чи, як би сьогодні сказали,
фейки.
Тут думається, саме час звернутись до самої серцевини Гарднерового підходу. Як виглядає, головна
задача письменника полягала у тому, щоб не просто скласти список чи каталог л-женаук,
а переконати видавців і читачів у його правдивості, підставності, довести
нікчемність тих теорій і практик. Як би ви вчинили на його місці?
Теоретично можна було б піти шляхом безпосереднього доказового
чи аргументованого спростування. Але для цього знадобилось би професійне
володіння системами чи не десятків різних наук, чого у Гарднера не було, адже
як ми вже згадували, він не був професіоналом фактично ні в якій науковій
галузі. Та й сумнівно, чи існує десь такий науковий поліглот взагалі.
Можна кинутись у протилежний бік, – вдатися до простого
висміювання нісенітниць та апелювати до аргументу буденної очевидності. Але
тоді це буде, як кажуть юристи, лише одне слово проти іншого слова. А
враховуючи, що значна частина тих фейків стоїть виключно на марновірстві
пересічних громадян, і щось очевидне для раціонального розуму зовсім не є таким
для суєвірного, то такий підхід був би малопереконливим.
Тож практично у Мартіна Гарднера не залишалось іншого
вибору, як заручитись авторитетом домінуючих наукових чи просто розумних
обгрунтованих позицій по відношенню до взятих ним на приціл дивацтв і облуд та
їх фундаторів.
Вище ми вже наводили два його виміри, за якими він вносить
псевдовчення до свого каталогу. Це по перше, ступінь обгрунтованості теорії та,
по-друге, рівень компетентності її автора. При цьому Гарднер визнає, що проблема
визначення ступеня достовірності теорії надзвичайно складна, однак заспокоює
читача, що вона не повинна нас турбувати, оскільки він розглядає, за винятком
кількох випадків, лише теорії, настільки близькі до «майже» безумовно неправдивих,
що немає розумного сумніву у їхній нікчемності. Тут слід звернути увагу, що
йдеться саме про розумний сумнів, тобто, який базується на домінуючих
раціональних критеріях, а не марновір’ях.
За подібним принципом Мартін Гарднер підходить і до оцінки
профпридатності авторів сумнівних теорій. «Якщо людина наполягає на просуванні
поглядів, які суперечать усім доступним доказам і не надає жодних розумних
підстав для серйозного розгляду, його правомірно назвуть профаном його колеги»,
– каже нам автор.
Та в будь-якому разі, лише досвід прочитання основного
матеріалу книги дає нам реальне уявлення про наголоси і акценти Гарднерових
диспозицій. Тож тут слід прийти до висновку і взяти до уваги, що Гарднер дійсно
переважно самостійно не займається доведенням і обгрунтуванням хибності
розглянутих ним псевдотеорій та некомпетентності їх авторів. Складаючи свій
каталог профанних теорій і вчень, він переважно посилається на вже існуючі,
оцінки і позиції, сформульовані в інших роботах, супроводжуючи їх власними коментарями.
А оскільки робота ця більшою мірою популярна, аніж академічна, то автор лише необхідною
мірою заглиблюється у деталі аргументації цих робіт, хоч і наводить посилання
на ці джерела, і в цьому ми маємо покластись на компетентність уже самого
Гарднера.
Щоб уявити, як фактично виглядає «історія хвороби» типового
пацієнта Гарднерового диспансеру для божевільних, напівбожевільних або злегка
дивних чи облудних теорій і практик, краще всього розглянути якийсь приклад.
Візьмемо фрагмент про одного з лідерів постсовкових навколоокультних
хіт-парадів, – Георгія Гурджієва із згадкою про мадам Блаватську, того ж поля
ягоду, як на наш із Гарднером погляд. Ось як це описує автор книги.
Робота британського хірурга Кеннета Вокера, «Venture with
Ideas», («Авантюра з ідеями», – десь так це можна було б передати), відродила
інтерес до Георгія Гурджієва — лисого, з моржовими вусами, російського грека,
якого «Time» якось охарактеризував як «дивовижне поєднання Барнума, Распутіна,
Фрейда, Граучо Маркса та будь-чийого дідуся». (Довідка характеризує нам Барнума як «короля шахрайства», а Граучо
Маркса – як майстра абсурдної комедії). Єдина опублікована праця Гурджієва – це
алегорія про Вельзевула, скромно названа «Все і вся», майже така ж
нечитабельна, як твори мадам Блаватської. Інститут гармонійного розвитку людини
Гурджієва поблизу Парижа привабив сотні розумних учнів у двадцяті роки, серед
яких британська письменниця Кетрін Менсфілд, яка там і померла. Ще однією
ентузіасткою була Маргарет Андерсон, американська редакторка авангардного
журналу. Її нещодавно опублікована автобіографія «The Fiery Fountains» («Вогняні
фонтани») дає цінне уявлення про рух Гурджиєва. Медичні погляди Гурджієва важко
визначити. Вони, здається, є сумішшю йоги та інших окультних систем, з деяким
оригінальним матеріалом. Його терапія включала рубання дров і складні
танцювальні вправи (колись він керував балетною трупою в Москві),
супроводжувані написаними ним мелодіями. Петро Успенський, найактивніший його учень, заснував Інститут Гурджиєва в Лондоні та написав
кілька великих книг про «систему» Майстра. Як і мадам Блаватська,
Гурджієв стверджував, що отримав свою «систему» від «посвячених» у маловідомих
східних монастирях. Внаслідок цього тексти Успенського настільки змішані з
езотеричними спекуляціями і настільки далекі від науки, що ми не обговорюємо їх у
цій книзі. Наскільки
мені відомо, єдиним окультним курортом останніх часів, який у божевіллі
перевершив Гурджиєва, був сумнозвісний монастир, заснований біля Чефалу, на
Сицилії, відомим британським окультистом Алістером Кроулі. Він мав навчати йоги
та самодисципліні, але насправді давав переважно інструкції з алкоголю,
наркотичної залежності та сексу.
Наведений
уривок відображає характерний стиль Мартіна Гарднера – подавати нищівні оцінки
у цілком тактовних і толерантних тонах. У такому ж стилі автор оцінює, на наш
погляд, і недалеку від Гурджієва його «сестру» по плутанинському цеху, мадам Блаватську,
яку чимало наших необачних земляків вважають за видатну співвітчизницю. На
жаль, ця риса, – нездатності вирізняти комедії, драми, трагедії, фарси,
комедіантів, клоунів і просто пройдисвітів, – все більше проявляється у наших
краях як національна.
Тож
теософську маячню мадам Блаватської Гарднер подає дуже коротко, лише у
контексті так званої атлантистської міфології. Вважається, що міф про Атлантиду
запустив ще Платон – легендарний філософ, а за сумісництвом, у неробочий час
від пар у своїй Академії, ще й казкар чи байкар (від слова «байка», не плутати
із «байкером»). Такий собі «дідусь Панас» античних часів.
Постплатонові
ж теософи, на відміну від самого Платона, ніколи в реальності Атлантиди не
сумнівались, мало того, до патріархового міфічного окрайця додали ще й його
предтечу, – так звану Лемурію, яка містилась, і зрозуміло, теж затонула, десь в
Індійському океані.
Звістка
про «відкриття» Лемурії вразила теософиню Блаватську до глибини душі і вона
негайно вмонтувала її у свою фантасмагоричну «расологію», поселивши туди свою
так звану «Третю кореневу расу». Це були схожі на мавп велетні з уже, на
відміну від своїх попередників, тілесними формами, які розвиваючись,
наблизились до сучасної людини, – стверджує Блаватська. (При цьому пам’ятаймо,
що Друга раса теософині тіснилась в одномісних астральних тілах, об’єднуючих в
собі обидві статі, – яка незручність?). Лемурію настигла фатальна катастрофа,
та кмітливі «третьокориші» встигли зіскочити, хоча й не далі, як у наступну
халепу, – на Атлантиду. Там, як вирозумієте, історія повторилась, і предтечі
«четвертокоришів» теж кудись зіскочили, започаткувавши вже Четверту кореневу
расу.
Всього
за Блаватською провидінням запрограмовано сім кореневих рас (7-ка у них
містичне число), п’ять уже вичерпали свій ресурс, шоста – піднімається, сьома,
завершальна, – ще в проекті. Новий цикл за Блаватською почнеться вже на
Меркурії, так що, нащадки, готуйтесь. І треба буде щось подумати про підходящий
одяг, бо вдень там до +430°C, а вночі – до -180°Цельсія.
Хоч клімат, як відомо, може мінятися, тож слідкуйте за прогнозами.
Та
найяскравішим пацієнтом Гарднерової клініки л-женаукових хвороб для наших
пострадянських широт є звичайно, явище, відоме за назвою «лисенківщина».
Їй автор присвятив спеціальну увагу і цілий розділ своєї книги під назвою «Лисенкоїзм».
Саме так, уведений в західних публікаціях «лисенкоїзм» перетворився в
радянській адаптації на «лисенківщину». До речі, термін «лисенкоїзм» запровадив
у своїх публікаціях у західних засобах видатний українсько-американський
генетик Феодосій Добжанський. Кажуть, він був колегою радянського генетика
Вавілова. Але ще до початку репресій йому вдалось емігрувати до Сполучених Штатів
Америки. Вважається, що саме він одним із перших почав використовувати поняття Лисенкоїзм
у статтях та приватних листах на початку 1940-х років. Він перекладав роботи
Лисенка англійською, щоб показати західному світу їхню абсурдність.
Добжанського Гарднер не згадує, але завдяки сучасним інформаційним ресурсам та
люб’язним послугам Gemini, ця наша розвідка стала
можливою.
Лисенківщина – тема, яка гаряче мусувалася у наших краях на
межі 80-х – 90-х років минулого століття, але й сьогодні вона не забута. Адже Лисенковий епізод дуже
показовий, – і з наукової, і з політ-ідеологічної точок зору.
З
наукової точки тут фактично відображається зіткнення між Ламарковим та Дарвін-Менделевим
поглядами на еволюцію. Почнемо з Ламарківщини. Рушієм еволюції є спадкування
змін, що відбуваються в організмі під впливом середовища, – каже Ламарк.
Намагайтесь якомога вище витягувати вашу шию, заповідайте це вашим дітям, і
ваші нащадки, накопичивши зміни, з великою ймовірністю стануть «жирафами», –
так, дещо спрощуючи, можна проілюструвати ідею Ламарка.
На
зміну Ламарку у західній еволюційній науці прийшов Дарвін, теорія якого показала,
що витягування шиї не допоможе стати «жирафом». Його еволюційний механізм також
передбачає вплив середовища, але дещо опосередкованим способом. Суть ідеї
Дарвіна в іншому, – просто одні жирафи вже народжуються з коротшими, а інші – з
довшими шиями. І саме останні краще виживають, бо можуть дістатися якомога
вище, до ще незайманих «пасовиськ» на верхівках дерев. Так в ідеї працює
природний добір. Далі Мендель навів наукову думку на існування певної
інстанції, відповідальної за спадкові чинники. Ну а далі ви все знаєте, –
виявилось, що це гени, які несуть спадкову інформацію та можуть зазнавати
мутацій, які успадковуються та або сприяють, або не сприяють виживанню у
середовищі.
Далі
важливо відзначити, що ламаркізм традиційно панував у дореволюційному російському селекціонерстві. Одним з авторитетів тут був Іван Мічурін, який пішовши на співпрацю з
більшовиками, зайняв високі позиції у радянській біологічній науці. Водночас
нова генерація, відомим представником якої став Микола Вавілов (і якого
називають уже генетиком, а не просто селекціонером), почала розвивати вчення Дарвіна і
Менделя та з очевидністю стала результативно відтісняти ламаркістів-мічурінців.
І ось саме у цьому місці у сутичку втручаються ідеологічні чинники та політична
влада матеріалістів-сталінців. Кремлівські ідеологи ніби схаменулись, партійна цензура починає коригувати вчення Дарвіна, а праці Менделя фактично опиняються під забороною.
Справа
у тому, що вся комуністична ідеологія побудована на тому, що прогрес і
процвітання народних мас робітників і селян та їх наступних поколінь
визначається виключно рухом через поточні зміни їх ідеологічних уявлень та
трудової практики, які накопичуючись, ведуть до нового суспільства світлого
комуністичного майбутнього, де блага нескінченним потоком поллються на голови
трудящих… Ну і так далі, і тому подібне, – думаю, ви чули ці байки.
Тож
уявіть собі жах сталінських соціальних «селекціонерів» перед висновками
еволюційної генетики. Дарвін-Менделева точка зору каже, що природу пролєтарія
неможливо покращити не лише ідеями Ламарка-Маркса-Лєніна-Мічуріна, але й
сталінським терором та репресіями. Тож вони будуть вічно пиячити, грабувати,
гвалтувати, шкодити, саботувати радянську владу тощо. І тоді це означає крах
сталінської влади і всього більшовицького «експерименту». Я уявляю, що
творилось тоді у найвищих сталінських кабінетах, – переполох, це просто не те
слово. Це вам не жарти. А ви кажете якась там «лисенківщина», якісь агрономи
щось там не поділили...
Еволюційно-генетичні ідеї
Дарвіна і Менделя почали буквально виламувати двері і вікна сталінської
радянсько-більшовицької ідеологічної ортодоксії. Припускаю, показовою ілюстрацією тут може
бути написана у 1925 році повість хитро закрученого російського
письменника-імперця Булгакова «Собаче серце», яка фактично безпощадно
висміювала допотопно-мічурінські соціально-селекційні потуги більшовицької
влади.
Отже,
це була не просто науково-генетична дискусія. Це було питання, яке поставило
під сумнів все майбутнє совітської влади. Боротьба із «буржуазною генетикою», –
це була боротьба не на життя, а на смерть.
Намагаючись
розгадати «лисенкізм», об’єктивно далекий від тодішнього радянського контексту,
Мартін Гарднер нарікає: «Можна лише здогадуватися про причини». Одна з його
«здогадок» полягає у тому, що мовляв, радянські партійно-наукові чини виявилися
просто інтелектуально неспроможними осилити еволюційні і генетичні теорії
Дарвіна і Менделя. Таку версію не можна відкинути абсолютно, хтось напевно, й
був неспроможний, однак далеко не всі там були ідіотами.
Тому
більш вірогідною виглядає інша версія американського енциклопедиста, що «можливо,
найважливішою причиною з усіх є ідеологічна». Вона сформульована автором лише у
загальному вигляді, тож спробуємо її розгорнути, наповнити конкретикою і деталями
загальний здогад американця.
Ламаркізм
дійсно відкриває ілюзію керованого, усвідомленого і відносно швидкого
будівництва нового, принципово іншого суспільства. Не забуваймо, комуністи
ставили завдання ледь не буквального «виведення» людини нового типу. І не
просто нового типу, а нового духовного типу, тобто, вільного від приватновласницьких
та інших «буржуазних» схильностей.
Менделізм
же такого шансу не залишає. Тут еволюція є повільним процесом, який
відбувається шляхом випадкових, некерованих мутацій. Прогрес відбувається. Але.
По-перше, менделізм каже, – як не старайтесь, а поліпшення природи і життя
ваших нащадків це не гарантує. У той час, коли компартія категорично наполягає
на своїх настановах, на ідеологічній пройнятості, на поточній трудовій
самовідданості і стараннях будівників комунізму, саме які врешті і приведуть до
нової вищої духовної раси, до комунізму і перемоги над загниваючим,
деградованим буржуазним світом. А по-друге, генетична теорія каже, що еволюція
відбувається лише шляхом відбору за біологічними ознаками, і ніякого духовного
прогресу у стилі нової ідеологічно комуністичної духовності майбутнього там немає.
Як сталінська політико-ідеологічна хунта могла змиритись із такою постановкою?!
А ви кажете у всьому винен сільський агроном із Карлівки Трохим Лисенко і його
«лисенківщина»?! Ви все ще наполягаєте на цьому?
Ось що
дослівно пише далекий від наших країв і не по своїй волі наївний американський
дослідник Мартін Гарднер: «Рідко коли в історії сучасної науки шарлатан досягав
такого становища, обожнювання та влади, як Трохим Лисенко, провідний радянський
авторитет з питань еволюції та спадковості. Не тільки його думки були оголошені
догмою Кремлем, але й його російські опоненти (чиї погляди визнаються усюди,
крім СРСР) систематично усувалися з їхніх посад. Дехто загинув
у таборах. Дехто просто зник. Декілька залишаються працювати — але це робота в
інших галузях біології».
На наш
погляд, це вражаюча за своєю наївністю, а той мимовільним цинізмом, байка про
те, що якийсь полтавський агроном Трохим Лисенко, орудуючи своїми сільськими
припарками, поклав на лопатки всю радянську наукову генетику, а її лідерів
згноїв у таборах.
Ви дійсно можете подумати, що в державі Сталіна якийсь
Трохим Лисенко тримає у своїх руках цілу галузь науки і практики та на свій
смак і розсуд засилає до таборів чи на смерть своїх наукових опонентів. Без
відома і прямих розпоряджень диктатора всіх часів і народів ?! Та ви при своєму
розумі ?!
Знаючи, що Сталін завжди всі свої чорні справи робив чужими
руками? Він особисто ніколи не підписував жодного розпорядчого документа щодо
ураження в правах кого б то не було у своїй країні чи поза її межами. Не кажучи
вже щодо розстрільних чи тому подібних знищувальних директив.
Провінційний, і водночас, зовсім неглупий та кмітливий
агроном, але ймовірно, політичний «повітрунософлюгер» і пристосуванець, волею долі опинився
у ролі опудала на передньому краї боротьби Сталіна проти «буржуазної генетики».
В результаті, як кажуть, влип у всесвітню історію, як «доктор зло» генетики,
символ всесвітнього антинаукового диявола.
Трохим Лисенко був лише заурядним гвинтиком сталінської
диктатури і волюнтарної та репресивної державної машини. Його бутафорна роль
була покликана лише створювати ілюзію, що сам диктатор ніби то ніякого
відношення до того розгрому генетики і фізичного знищення її дослідників і не
має. Мовляв, винен у всіх цих злодіяннях Трохим Лисенко. Тоді коли насправді
той був лише нікчемним стрілочником. Тим часом, за кулісами цієї бутафорії, диктатор
продовжує показувати носа всьому світу вже із могили. Не Сталін був ворогом
генетики, а Трохим Лисенко, – ще й до сьогодні у цій брехні мабуть переконана пересічна
громадська думка Заходу.
Та
насправді ж все з точністю до навпаки. Це не думки Трохима Лисенка були прийняті
Кремлем за догму. Це Трохим Лисенко був призначений Кремлем як рупор для
проголошення більшовицької антигенетичної догми та переслідування інакодумців.
Єдине,
що «втішає», якщо таке взагалі можна сказати, у цій історії, – це, що неосталініст
путін йде протоптаними сталінськими стежками соціального ламаркізму, вважаючи,
що новітні інформаційно-маніпуляційні технології можуть змінити еволюційну
біологічну природу людини і суспільства оркостану і перетворити його на вічний
заповідник дикості, варварства, соціального вандалізму й кровожерства. Фінал
тиранів, людоїдів та їхніх орд у всіх один, але яку ціну за це доведеться ще
нам заплатити…
Гарднерів
каталог містить ще чимало л-женаукових історій та діагнозів, які могли б
зацікавити наших книгоманів. Зокрема, дослідження торкається «загальної
семантики» польського графа Альфреда Коржибського та «психодрами» румунського
психіатра Якова Л. Морено. Тут автор значно обережніший і відзначає, що жоден
із цих рухів не наближається до абсурдності деяких попередньо розглянутих
культів. З цієї причини загальна семантика та психодрама мають розглядатися як
суперечливі, прикордонні приклади, які можуть або не можуть мати значну наукову
цінність.
На
відміну від попередньої оцінки, безпощадній критиці Мартін Гарднер піддає
Діанетику та Саєнтологію, – вчення популярного письменника-фантаста Рона Габбарда.
Однак це настільки складна і об’ємна тема, що немає жодної надії тут її хоча б
коротко дослідити. Згадаємо лише один епізод, який впав у вічі.
Ось як
описує Гарднер сутність Габбардової Діанетики (у нашому ретельному скороченні).
В Діанетиці вважається, що всі психічні аберації (неврози, психози та
психосоматичні хвороби) спричинені так званими «енграмами». Звідки вони
беруться? За Габбардом у людині діють два види розуму: свідомий – або «аналітичний»
і несвідомий – або «реактивний». Аналітичний розум працює бездоганно, як
гігантська обчислювальна машина. Однак він може спрямовувати тіло в абераційний
спосіб, якщо реактивний розум живить його хибними даними.
Коли
аналітичний розум втрачає контроль (наприклад, через болісні емоції),
реактивний розум починає робити «записи», які й називаються «енграмами». Тобто,
енграми – це перцептивні записи, які містять усі без винятку сприйняття людини,
оскільки реактивний розум, на відміну від аналітичного, не здатний до оцінок, а
отже, й фільтрації «шкідливих» переживань. Всі енграми зберігаються у
«реактивному банку».
Ось
така нехитра і цілком евристична схема. А тепер пригадайте Фройдове «несвідоме»
і спробуйте з ходу знайти, як кажуть, три його відмінності від Габбардового. Ми
їх ймовірно, у деталях, і знайдемо, порившись у книжках. Але ж ідея
«несвідомого» одна й та сама. Гарднер Габбарду плагіат не приписує, але й
ніяких паралелей із Фройдом чомусь не проводить, хоча вони, як кажуть, самі
напрошуються. Тобто, Фройдове вчення письменник очевидно, вирішив не чіпати
взагалі, хоча воно за рівнем доказовості мало чим відрізняється від
Габбардового. Тут можна знайти чимало про що поспекулювати, однак ми облишимо
це до кращих нагод.
Епізод
з Діанетикою зацікавив нас ще й через співзвучність з іншим автором, на цей раз
не просто якимось письменником-фантастом, а за своїм офіційним статусом цілим
Нобелівським лауреатом, а саме Деніелом Канеманом.
Тут ми
не маємо на увазі, що Канеманова схема про «швидке» мислення (система1) і
«повільне» мислення (система2) є якимось прямим аналогом Фройдової чи
Габбардової схем. Але всі вони, так чи інакше, будуються на тій самій ідеї участі
несвідомого, про яке всі здогадуються, але якого прямо, як кажуть, «у вічі», ще
ніхто не бачив. Канеманове обгрунтування розлоге, споряджене безліччю посилань
на експериментальні трюки з людським сприйняттям імовірнісних задач. Але всі
вони є лише опосередкованими свідченнями, а не прямими доказами його
Нобелівської тези. Шляхи Нобелівські несповідимі…, – скажете, і я з цим
погоджусь. Та це теж велика окрема тема.
Тож
від Нобелівського п’єдесталу до ганебного стовпа л-женауки не така вже й далека
відстань може виявитись, якщо розбиратися в деталях. Те, що сьогодні виглядає
безумною гіпотезою, завтра може опинитись у Нобелівських списках. (Теоретично,
можливий і зворотний шлях, однак нам поки-що таке не траплялось). Тональність
Гарднерової роботи дає зрозуміти, що небезпеки подібних метаморфоз він не відкидає.
Як вже ми згадували, автор визнає, що проблема визначення ступеня достовірності
теорії надзвичайно складна. Його порада видавництвам, які отримали науковий
рукопис проста, – негайно передавати відповідному експерту для отримання його
думки.
«Не
багато книг написано про сучасних псевдонауковців та їхні погляди», – каже
Мартін Гарднер на початку своєї роботи. А нам здається, що Гарднерова робота є
ледь не унікальною. У всякому разі нічого подібного нам поки-що не траплялось.
Подібні дослідження складні, дискусійні, вимагають енциклопедичної ерудиції, часом
репутаційно небезпечні, неминуче сповнені суб’єктивними «рефракціями» авторів
тощо. Але вони необхідні, так само, як перегляду і очищення від мотлоху
потребує будь-яка система. А для цього енциклопедичний Путівник Мартіна
Гарднера із псевдонаукових чудацтв та облуд якраз стане в нагоді, не дивлячись
на те, що будучи виданий у далекому 1957 році, він би цілком заслуговував на
оновлення. Та схоже, поки-що сміливців, які б взялись за таку роботу ще не
знайшлось або нам про них невідомо.
На
жаль, задовільного перекладу цієї роботи на доступну нам мову немає. Гуляє у
мережі один любительський російськомовний варіант, виконаний у якомусь дикому
суконному стилі, і який до того ж, за нашими спостереженнями, нерідко змістовно
спотворює сутність оригіналу, а то й просто перевертає її догори ногами. Тому
краще брати оригінал, він доступний у мережі. Благо перекладачі, і Microsoft, і Google, дають достатньо якісні робочі
результати.
©
Марченко В.Б., 2026
Додаток 1.
1.
Теорія плоскої Землі — Вілбур Гленн
Воліва 1, 2.
2.
Теорія порожнистої Землі (п’ять концентричних
сфер) — Джон Клівз Сіммс 3, 4.
3.
Теорія концентричних оболонок — Едмунд
Галлей (згаданий як попередник) 5.
4.
Теорія порожнистої Землі в «Християнському
філософі» — Коттон Матер 5.
5.
Теорія порожнистої Землі з внутрішнім сонцем
— Маршалл Б. Гарднер 6, 7.
6.
Клітинна космогонія (життя всередині сфери)
— Сайрус Рід Тід (Кореш) 8, 9.
7.
Доктрина порожнистої Землі (Hohlweltlehre)
— Петер Бендер та Карл Нойперт 10.
8.
Космічні катастрофи (комета-Венера) —
Іммануїл Веліковський 11, 12.
9.
Нова теорія Землі (комети як інструмент Бога)
— Вільям Вістон 13.
10.
Рагнарок (комети як причина «дощу пилу» та
льодовикового періоду) — Ігнатіус Доннеллі 14-16.
11.
Доктрина світового льоду (WEL) — Ганс
Гьорбігер 17, 18.
12.
Вчення про «домісячну культуру» та міфи як
історію — Ганс Шіндлер Белламі 19, 20.
13.
Фортеанство (збирання «проклятих фактів»)
— Чарльз Форт 21-23.
14.
Гіпотеза Дрейсона (нахил земної осі як
причина льодовикового періоду) — Альфред Вілкс Дрейсон 24.
15.
Антисцієнтизм («Наука — це священна корова»)
— Ентоні Станден 25, 26.
16.
Теорія міжпланетного спостереження за Землею
— Дональд Кіхо 27, 28.
17.
Теорія інопланетних пілотів з Венери —
Френк Скаллі 29.
18.
Теорія марсіанських «супер-бджіл» —
Джеральд Герд 30, 31.
19.
Таємниця Шейвера (дероси в підземних печерах)
— Річард Шейвер та Реймонд Палмер 32.
20.
Лоусономія (Всмоктування, Тиск та
Зигзагоподібний рух) — Альфред Вільям Лоусон 33-35.
21.
Субстанціалізм (сили як фізичні субстанції)
— Александр Вілфорд Голл 36.
22.
Корпускулярна теорія звуку — Джозеф
Баттелл 37.
23.
Антирелятивізм («Назад до Ньютона») —
Жорж де Ботезат 38, 39.
24.
Нові закони природних явищ (гравітація як
«поштовх» випромінювання) — Томас Г. Грейдон 40, 41.
25.
Спіральний всесвіт (унімоти, максімоти та
«загвинчування» гравітації) — Джордж Френсіс Джиллетт 42-44.
26.
Спростування неевклідової геометрії та
трисекція кута — Єремія Дж. Каллахан 45-47.
27.
Дослідження гравітаційних екранів —
Роджер Бебсон 48-50.
28.
Радіестезія (електромагнітне пояснення
лозоходства) — Солко В. Тромп 51, 52.
29.
Сучасне лозоходство — Кеннет Робертс та
Генрі Гросс 53-55.
30.
Пошук нафти за допомогою «дудлбагів» —
Дж. В. Янг 56, 57.
31.
Абіогенез (виникнення комах під дією
електрики) — Ендрю Кросс 58, 59.
32.
Гетерогенез (процес спонтанного створення
життя) — Генрі Чарльтон Бастіан 60.
33.
Радіоби (штучні форми життя) — Джон
Батлер Берк 60.
34.
«Первинна протоплазма» (відродження риб з
азойських скель) — Морлі Мартін 61, 62.
35.
Розумовий контроль кристалізації
(фотографування думок) — Чарльз Вентворт Літтлфілд 63-65.
36.
Мікроби з метеоритів — Чарльз Ліпман та
Отто Ган 66, 67.
37.
Теорія «Омфалос» (Земля, створена з фальшивим
минулим) — Філіп Госсе 68-70.
38.
Антиеволюціонізм літературних гуманістів
— Луїс Т. Мор та Пол Шорі 71, 72.
39.
«Нова геологія» (заперечення стратиграфії на
користь Потопу) — Джордж Маккріді Прайс 73-75.
40.
Кільцева теорія Потопу — Ісаак Ньютон
Вейл 76.
41.
Католицьке заперечення еволюції — Альфред
В. Макканн та Джордж Баррі О’Тул 77, 78.
42.
Концепція перервності видів — Мортімер
Адлер 79-81.
43.
Лисенковщина (мічурінська біологія,
заперечення генів) — Трохим Лисенко 82-85.
44.
Нордизм (теорія нерівності людських рас)
— Жозеф де Гобіно 86, 87.
45.
Расові основи XIX століття — Г’юстон
Стюарт Чемберлен 87, 88.
46.
Нацистська расова антропологія — Ганс Ф.
К. Гюнтер 88-90.
47.
Теорія «Негр — це звір» (заперечення
наявності душі) — Чарльз Керролл 91-93.
48.
Тригілкова теорія людства (зв’язок рас із
великими мавпами) — Френсіс Г. Крукшенк 94, 95.
49.
Гіпотеза виродження білої раси — Медісон
Грант 96, 97.
50.
Теорія «кольорового припливу» — Лотроп
Стоддард 98-100.
51.
Теорія арктичного Едему — Вільям Ф.
Воррен 101.
52.
Атлантидологія (Атлантида як прабатьківщина
цивілізації) — Ігнатіус Доннеллі 102-104.
53.
Окультна атлантидологія та теорія
Кроманьйонців — Льюїс Спенс 105, 106.
54.
Лемурія та «кореневі раси» — Олена
Блаватська та Анні Безант 107-109.
55.
Антропософське вчення про Атлантиду та
Лемурію — Рудольф Штайнер 110.
56.
Втрачений континент Му — Джеймс Черчвард
111, 112.
57.
Теорія біблійної археології та Noah’s Ark
— Чарльз Марстон та Аарон Сміт 113, 114.
58.
Сучасна пірамідологія (Піраміда як Божий
план) — Джон Тейлор 115-117.
59.
«Пірамідний дюйм» та пророча хронологія
історії — Чарльз П’яцці Сміт 118-120.
60.
Пророцтва пірамід для Свідків Єгови —
Чарльз Тейз Расселл 121.
61.
Британський ізраїлізм та «Божественне
послання» пірамід — Девід Девідсон 122, 123.
62.
Гомеопатія (закон Similia та нескінченно малі
дози) — Самуель Ганеман 124-126.
63.
Аутогемотерапія (лікування власною кров’ю)
— Лоял Роджерс 127, 128.
64.
Автотерапія (лікування виділеннями хвороби)
— Чарльз Г. Дункан 128.
65.
Натуропатія (водні процедури, сонце, дієти)
— Бенедикт Луст 128-130.
66.
Фізкультопатія (лікування раку вправами та
дієтами) — Бернар Макфадден 130, 131.
67.
Іридіагностика (визначення хвороб за
райдужкою ока) — Ігнац Пекцелі та Генрі Ліндлар 132, 133.
68.
Зонна терапія (лікування через стискання
пальців та зубні гребінці) — Вільям Фіцджеральд та Едвін Бауерс 134-136.
69.
Оріфіціальна терапія — Е. Г. Пратт 137.
70.
Остеопатія (хвороби як результат зміщення
кісток) — Ендрю Тейлор Стілл 137-139.
71.
Хіропрактика (маніпуляції з хребтом та
нейрокалометр) — Даніель та Б. Дж. Палмер 140-142.
72.
Металеві трактори Перкінса — Еліша
Перкінс 143, 144.
73.
ERA (Електронні реакції Абрамса) та Динамізер
— Альберт Абрамс 145-147.
74.
Радіотерапія та радіофотографія органів —
Рут Драун 148-150.
75.
Вріліум («магічні шипи» проти бактерій) —
Роберт Т. Нельсон 151-153.
76.
Синуотермічна машина — Фред Урбутейт 153,
154.
77.
Естеметер (Estemeter) — Вільям Естеп 154.
78.
Спектро-хром терапія (лікування кольоровими
тонаціями) — Діншах Гадіалі 155-157.
79.
Ритмо-дуо-колірна терапія — Джордж Старр
Вайт 158.
80.
Гліоксилід (каталізатор Коха проти раку)
— Вільям Ф. Кох 159, 160.
81.
Система Гурджиєва (Інститут гармонійного
розвитку людини) — Георгій Гурджиєв та Петро Успенський 161, 162.
82.
Терапія Алістера Кроулі (монастир у Чефалу)
— Алістер Кроулі 162.
83.
Екстрасенсорна діагностика у стані трансу
— Едгар Кейсі 163-165.
84.
Культ голодування — Ептон Сінклер та
Геревард Керрінгтон 166, 167.
85.
Флетчеризм (ретельне пережовування їжі) —
Горас Флетчер 168, 169.
86.
Дієта Гейя (уникнення суміші білків та
вуглеводів) — Вільям Говард Гей 170-172.
87.
Антимолочна дієта — Мелвін Пейдж 172,
173.
88.
М’ясна дієта для довголіття — Даніель К.
Мунро 174.
89.
Органічне фермерство та культ соняшникового
насіння — Джером І. Родейл 175-177.
90.
Біодинамічне фермерство (земля як живий
організм) — Rudolf Steiner та Ehrenfried Pfeiffer 177-179.
91.
Система «п’яти чудо-продуктів» (йогурт,
патока тощо) — Гейлорд Хаузер 180, 181.
92.
Метод Бейтса (лікування зору вправами та
«пальмінгом») — Вільям Гораціо Бейтс 182-184.
93.
«Мистецтво бачити» (носове письмо) —
Олдос Гакслі 185, 186.
94.
Антропо-терапія (фонотерапія, аромотерапія
тощо) — Едмунд Секей 187.
95.
Людський гіроскоп (зв’язок статі з обертанням
Землі) — Арабелла Кенелі 188, 189.
96.
Сексуальна теорія «Карецца» (стримування
оргазму) — Аліса Стокхем 190, 191.
97.
Оргономія (оргонна енергія, біони та
акумулятори) — Вільгельм Райх 192-195.
98.
Проект ORANUR (протиатомна оргонна терапія)
— Вільгельм Райх 196, 197.
99.
Діанетика (енграми, часовий трек та
пре-кліри) — Л. Рон Габбард 198-201.
100.
Самоналіз (використання картонного диска)
— Л. Рон Габбард 202, 203.
101.
Псіоніка (Hieronymous machine) — Джон
Кемпбелл-молодший та Томас Гієронімус 204, 205.
102.
Загальна семантика (не-арістотелівська
орієнтація) — Альфред Коржибські 206-208.
103.
Техніка семантичної релаксації — Шарлотта
Шухардт 209.
104.
Психодрама (акторська гра як терапія) —
Якоб Л. Морено 210-212.
105.
«Активна психотерапія» (використання
гаг-рефлексу) — Френсіс Регарді 213, 214.
106.
Френологія (характер за формою черепа) —
Франц Йозеф Галль 215, 216.
107.
Кримінальна антропологія (стигмати злочинців)
— Чезаре Ломброзо 217.
108.
Хірософія та наукова пальмітрія —
Шарлотта Вольф та Йозеф Ранальд 218.
109.
Графологія (читання характеру за почерком)
— абат Жан-Іполит Мішон 219.
110.
Графо-терапія (лікування зміною почерку)
— Раймонд Трілла 220.
111.
Парапсихологія (карти Зенера, ESP та PK)
— Джозеф Банкс Райн 221-223.
112.
Дослідження «Хуна» (манотерапія рослин) —
Макс Фрідом Лонг 224, 225.
113.
Позачуттєвий зір шкірою (Eyeless Sight) —
Жюль Ромен 226.
114.
Реінкарнаційний гіпноз (пошук Брайді Мерфі)
— Морі Бернштейн та Вірджинія Тай 227, 228.
Додаток 2.
Список псевдонаук за умовними галузевими розділами за
книгою Мартіна Гарднера, «Fads and Fallacies in the Name of Science»:
Астрономія та геологія
1.
Теорія плоскої Землі: переконання, що
Земля має форму млинця з Північним полюсом у центрі (Вілбур Гленн Воліва)
1, 2.
2.
Теорія порожнистої Землі (п'ять сфер):
ідея, що Земля складається з п'яти концентричних сфер з отворами на полюсах (Джон
Клівз Сіммс) 3.
3.
Теорія життя всередині оболонки:
переконання, що ми живемо не на поверхні кулі, а всередині порожнистої сфери (Сайрус
Рід Тід, відомий як Кореш) 4-6.
4.
Космічні катастрофи та зіткнення з кометами:
спроба пояснити біблійні дива (зупинка Сонця, розступлення моря) наближенням
великої комети, що стала планетою Венера (Іммануїл Веліковський) 7-9.
5.
Доктрина світового льоду (WEL): теорія,
згідно з якою більшість космічних об'єктів складаються з льоду, а Земля мала
кілька попередніх супутників-місяців (Ганс Гьорбігер, Ганс Шіндлер
Белламі) 10-13.
Фізика та механіка
1.
Лоусономія (Lawsonomy): заперечення
поняття енергії на користь «всмоктування та тиску», а також теорія руху
«зигзаг-і-вихор» (Альфред Вільям Лоусон) 14-19.
2.
Субстанціалізм: теорія, що всі сили
(гравітація, звук, світло) є матеріальними субстанціями (Александр Вілфорд
Голл) 20.
3.
Спіральний всесвіт: заперечення теорії
відносності Ейнштейна на користь механічного «зіштовхування» часток (Джордж
Френсіс Джиллетт) 21-23.
4.
Екранування гравітації: пошук сплавів,
які могли б ізолювати предмети від дії тяжіння (Роджер Бебсон) 24.
5.
Радіестезія (лозоходство): використання
роздвоєної гілки або маятника для пошуку води чи металів (Кеннет Робертс,
Генрі Гросс, Солко Тромп) 7, 25-27.
Біологія та еволюція
1.
Лисенковщина (мічурінська біологія):
заперечення існування генів та віра в успадкування набутих ознак (Трохим
Лисенко) 28-31.
2.
Абіогенез (самовільне зародження):
«спостереження» появи комах чи риб із неорганічних матеріалів під дією
електрики чи хімії (Ендрю Кросс, Морлі Мартін, Чарльз
Літтлфілд) 32-34.
3.
Теорія «Омфалос»: спроба примирити
геологію з Біблією, стверджуючи, що Бог створив Землю вже зі слідами минулого
(наприклад, викопними рештками), якого насправді ніколи не було (Філіп Госсе)
35-37.
4.
«Нова геологія»: заперечення еволюційного
порядку шарів землі та твердження, що всі скам'янілості були відкладені під час
Всесвітнього потопу (Джордж Маккріді Прайс) 38-40.
Медицина та здоров'я
1.
Гомеопатія: лікування нескінченно малими
дозами речовин за законом «подібне лікує подібне» (Самуель Ганеман) 41.
2.
Натуропатія: повна відмова від ліків на
користь води, сонячного світла та дієт (Бенедикт Луст) 42-44.
3.
Іридіагностика: визначення хвороб за
станом райдужної оболонки ока (Ігнац Пекцелі) 45, 46.
4.
Зонна терапія: лікування органів шляхом
стискання певних пальців на руках чи ногах (Вільям Фіцджеральд) 47-49.
5.
Остеопатія (у первісному вигляді):
переконання, що всі хвороби викликані зміщенням хребців (Ендрю Тейлор Стілл)
50-53.
6.
Хіропрактика: подібна до остеопатії
система «вправляння» хребта (Даніель Палмер) 54, 55.
7.
Радіоніка (Осцилокласт): діагностика та
лікування хвороб за допомогою таємничих «радіовібрацій» крові (Альберт
Абрамс, Рут Драун) 17, 56, 57.
8.
Колірна терапія (Spectro-Chrome):
лікування всіх недуг купанням тіла в променях певного кольору (Діншах
Гадіалі) 58, 59.
9.
Метод Бейтса: відмова від окулярів на
користь вправ для очей, таких як «пальмінг» (Вільям Бейтс) 60-62.
Харчування
1.
Флетчеризм: вимога пережовувати кожну
порцію їжі 30-70 разів до рідкого стану (Горас Флетчер) 63, 64.
2.
Дієта Хея: заборона на спільне вживання
протеїнів та вуглеводів (Вільям Говард Хей) 65, 66.
3.
Культ п'яти продуктів:Wheat germ,
blackstrap molasses, yogurt та інші «чудо-продукти» (Гейлорд Хаузер) 67,
68.
Психологія та окультизм
1.
Оргономія: теорія про існування синьої
«оргонної енергії», яку можна збирати в спеціальні ящики для лікування хвороб (Вільгельм
Райх) 69-72.
2.
Діанетика: вчення про «енграми» — записи
хворобливих подій у підсвідомості, зроблені ще в утробі матері (Л. Рон
Габбард) 73-76.
3.
Загальна семантика: віра в те, що зміна
мовних звичок та «пауза» перед реакцією можуть вилікувати неврози (Альфред
Коржибські) 77-86.
4.
Психодрама: метод терапії через
імпровізовані театральні вистави (Якоб Морено) 87, 88.
5.
Френологія: визначення характеру за
шишками на черепі (Франц Йозеф Галль) 89, 90.
6.
Парапсихологія (ESP та PK): лабораторні
дослідження телепатії та здатності думки впливати на матерію (Джозеф Райн)
91-93.
7.
Атлантидологія та Му: пошук
прабатьківщини людства на затонулих континентах (Ігнатіус Доннеллі, Джеймс
Черчвард) 94-96.
8.
Пірамідологія: виведення історичних дат
та наукових істин із вимірів Великої піраміди (Чарльз П'яцці Сміт)
97-103.
Немає коментарів:
Дописати коментар