© Марченко В.Б., 2026
ГРА В
ГЕССЕР
Хочете осилити «Бісер» – додайте трохи детективу.
«Бісер» – це суцільні Метафори і Алегорії.
Траєкторія відступництва Магістра Гри.
Як Гессе підсунув Кнехтові свою історію.
Особиста історія Гессе про вихід за межі.
«Успішний успіх» Германа Гессе.
У намаганнях
пояснити цей роман, переважну більшість коментаторів неминуче виносить на
орбіти «космічних кораблів» і простори «больших театрів». Ми не будемо впадати
у подібні екзальтації, хоч ймовірно, деякі захочуть звинуватити нас лише в іншій
єресі. Але хай спершу зважать на нашу фактологію.
Думається задум
цього роману важко вхопити ще й тому, що ймовірно, як такого, стрункого і
послідовного, його початково не було і в самого автора. До того ж з огляду на
тривалий час написання і значні суспільно-політичні зміни впродовж нього, цей
задум імовірно міг суттєво еволюціонувати. Чи було у Гессе чітке усвідомлення,
що він хотів донести, – ми цього напевно не знаємо. Хоча й можемо припустити,
спробувати реконструювати якісь його наближення.
Гессе розпочав
книгу у 1931-му році і видав її у 1943-му, тобто, робота над написанням і
виданням тривала майже дванадцять років. Не можна не помітити, що початок
написання збігається із політичним підйомом нацизму у Німеччині. Як на мене, ніякого
прямого відбитку чи навіть натяку на цей факт у романі немає. Хоч деякі
коментатори стверджують, що Гессе тут «доволі прозоро засудив гітлеризм», я
такого місця не знайшов, а ті коментатори на жаль, теж його не вказали.
Присутнє лише
неясне відчуття небезпеки, занепокоєння майбутнім та можливістю війни. Щонайбільше,
роман можна назвати дуже обережною і опосередкованою реакцією Гессе, який
будучи німцем за походженням, німецькомовним письменником, до того ж ще й жив у
німецькомовному середовищі Швейцарії. Нема підстав приписувати Гессе і якесь
пророцтво війни, адже ледь не половина терміну роботи над книгою вже йшла під
канонаду військових дій у Європі.
У спробах
реконструювати цю реакцію не треба нічого вигадувати, варто лише враховувати
особливості характеру і психічного складу Гессе. Тож якою могла бути реакція
Гессе, загалом пройнятого чи навіть замкнутого на пацифізмі і особистих духовних
шуканнях, зокрема, після розриву із сімейною церковно-місіонерською традицією.
Душа письменника
за означенням вразлива, їй важко мовчати. Отже, треба щось робити. Але що?
Гвинтівку до рук ти не можеш взяти, ти ж пацифіст. Та й навіть антивоєнне перо
ти не можеш взяти. Але чимось же треба жертвувати. Тож лишаються самі лише
особисті духовні пожертви та письменницькі алегорії? А чи не пожертвувати нам
духовною окремішністю і духовними шуканнями в ім’я освіти звичайних людей
звичайного Світу у сподіваннях таким чином зробити їх людянішими, духовнішими,
менш схильними до насилля і воєн? Такою в найзагальніших рисах могла би бути
диспозиція «Бісеру».
Та це лише припущення.
Цілком можливий і зовсім інший варіант. 1931-й рік. Гессе уже п’ятдесят чотири
роки. Побут не влаштований, власного житла немає. Здоров’я змучене, якщо не
підірване, нескінченними пошуками, пробудженнями, виходами за межі, гонитвами
за степовими вовками, походами на Схід, перегонами на індійських колісницях за індійськими
скарбами, блуканнями бамбуковими гаями тощо. Саме цього року Гессе одружується
втретє. Євреїня Ніна Ауслендер, виходиня з Чернівців стає його пожиттєвою чи
довічною дружиною. З новою дружиною Гессе в’їжджає і в новий дім, збудований
меценатом Бодмером. Як свідчать джерела, нова дружина стала опорою Гессе як у
побуті і творчості, так і в житті загалом.
Будьмо
відвертими, на місці Гессе, серйозні питання обсіли б вашу голову. Чи не час,
як кажуть, повісити бутси на цвях і піти з великого письменницького спорту,
облишити нескінченну гру із духовними «бирульками»? Але піти треба красиво. І в
цій ситуації Гессе й задумує «Гру в бісер». А далі, ви вже знаєте, – і
сучасники, і нащадки таки дійсно «оцінили красоту гри». І цей варіант розвитку,
як ви розумієте, є нашим припущенням, яке однак так само намагається опиратися
на факти. Врешті можливі й інші, невідомі нам, варіанти розвитку Гессової
думки, і всі вони могли так чи інакше переплітатися, що скоріш за все і мало
місце.
Та які б не були
варіанти мотивації і задуму письменника, роман отримав свою завершену форму і
зміст. І отже, що можна сказати відносно пафосу цього твору? Магістр гри вийшов
на поле борні за Новий світ, поставив м’яч на позначку (у термінах більш
звичної нам світської гри), розмахнувся і … потонув. Отака вийшла чи то
героїка, чи трагедія, чи трагікомедія, чи комітрагедія, чи щось інше. Нічого не
нав’язую, виберіть самі, що за пафос на вашу думку, виражає тут роман. І якою
може бути мораль цього твору? Не стрибай у незнайому воду, бо потонеш? Не знаєш
броду, не лізь у воду? Краще б ти сидів у своїй Касталії? Краще синиця у руці,
ніж журавель у небі? Безумству хоробрих співаємо пісню? Ще?
Так, Гессе
фізичний залишається жити. Але разом із загибеллю Магістра бісеру і
письменник-романіст Гессе помирає. Адже як відомо, «Бісер» став його останнім
романом. Mission impossible? Місія неможлива? Оце вам і бісер, як би сказали
мої земляки.
Хочете осилити «Бісер» – додайте трохи детективу
Що може спонукати
до читання «Бісеру»? Адже чтиво це далеке від легкої розваги. Скажу відверто,
для мене це було лише питанням спортивного інтересу і бажанням докопатися до
істини. Чому навколо письменника море екзальтації, Нобелівська премія, гори
панегіриків, лісові хащі коментарів, але важко зрозуміти, чим насправді він все
це заслужив, хто він був і в чому була основна ідея його творів? Якщо ви подібний
«спортсмен», тоді у вас є хороші шанси здолати цей Еверест Гессових вигадок і
фантазій.
Але є важливе
застереження для новачків, які вирішили це зробити з наскоку. Читати роман
досить важко, часом космічно нудно, тому із пересічним підходом осилити його
смисловий ряд практично буде дуже складно, а то й неможливо. По-перше, книга
надміру алегорична, метафорична і заплутана для сприйняття і зрозуміння її
задуму. По-друге, не дивлячись на її високі загальнокультурні духовні акорди, –
це все-таки особиста історія Германа Гессе, яка далеко не всіма буде вважатись
актуальною і цікавою. Хоча в останньому смислі як історія особистого розвитку,
становлення та еволюції вона може бути повчальною для любителів духовних пошуків.
Тож без
спеціального настрою ви можете потрапити в когнітивну пастку і пошкодуєте за
згаяним часом і розчаруваннями. Дехто може потрапити у пастку благоговіння,
подавшись на авторитетні повчання про геніальність автора, його пророцтва,
неземну довершеність його рядків і тому подібне. Тамуючи нудотну зівоту, такі
слухняні читачі будуть готові подавитись чи похлинутись, але за будь-що
проковтнути весь цей «Бісер» і здійснити свій духовний подвиг, та навряд чи особисто
відчують смак того чарівного напою мудрості. А хтось просто замліє від мережива
Гессових вигадок, фантазій, стилю і словесного намиста та й тим покладе на
цьому свою духовно-пізнавальну місію завершеною.
Та сподіваюсь ви
оминете подібні мишоловки. Якщо ж до спортивного інтересу і спеціального
настрою ви додасте ще й детективний азарт, – ваші шанси докопатись до істини
стануть майже реальними. Тож станьте трохи комісаром Мегре, щоб розплутати
детективну історію про причини зникнення Магістра Бісеру посеред білого дня у
ясну погоду із казково-мармеладної країни Касталії на піку її зефірної
принадності. Спробуйте розгадати, що хотів сказати Гессе цим твором, про що
насправді пише автор, що криється за плетивом його алегорій, образів і метафор.
І навіщо він це пише, що спонукало його затратити майже дванадцять років свого
життя на це, на перший погляд, безглузде нагромадження вигадок.
Думається, цей
роман дійсно треба сприймати як гру, і перш за все, Гессового розуму, яка
водночас, призначена передати глибокий і прощальний месидж автора. Як химерно
закручений і закодований метафорично-образний філософський сон-утопію-притчу з
додаванням Юнгонавіяних тіней, архетипів і тому подібного туману. У якому кожен
персонаж, інституція, процес чи явище несуть у собі відбиток образу самого
автора, ніби ще раз підтверджуючи філософсько-літературну мудрість, – що б не
писав автор, він завжди пише про себе.
Як на мене, «Гра
в бісер» – це перш за все, історія особистих духовних блукань Германа Гессе,
яку він ретельно зашифрував і наче той же бісер нанизав чи розсипав по
вигаданих образах, метафорах, алегоріях, інституціях, церемоніях та іграх.
«Бісер» – це суцільні Метафори і Алегорії
Читаючи «Бісер»,
нам перш за все, треба почати поступово розбиратися, що таке і звідки взялися
ці метафори Касталії і Гри в бісер, що вони символізують для автора, які
алегорії творять. Адже це суто Гессові вигадки, в реальності нічого подібного
не існує.
Тож окремої
уваги заслуговують Гессові метафори і алегорії. Їх не слід буквально
прирівнювати до якихось реальних явищ, трендів чи інститутів. Можете
спробувати, але краще не гайте часу, марна справа. Тут все збірне, переплетене
і закручене, ніби у Юнгових снах.
Міфічна
педагогічна провінція Касталія – це вигаданий духовний ідеал-утопія. До
Касталії можна приміряти і замкнутий внутрішній світ самого Гессе та подібних
йому ідеалістів. Касталія може нагадати і замкнуту касту духовних жерців і
Кафковий замок із його відірваною замкнутою внутрішньою циркуляцією та
легендарною канцелярією. Касталія – це і замок духу, це і Каста таких же
духовних в'язнів, як і сам Гессе.
Хтось може
угледіти у Касталії саму Швейцарію, у якій жив Гессе, з її у всьому, і зокрема,
у міжнародних конфліктах, нейтралітетом і окремішністю. Цей приклад був у Гессе
на очах, і його вплив неможливо заперечити, так само, як і підтвердити. В
утопічній Касталії хтось може почути і відгомін утопічного чи швидше,
антиутопічного, радянсько-сталінського «проекту», розвиток якого відбувався на
очах Європи, і без сумніву, висвітлювався її пресою, яку Гессе не міг не
читати, не дивлячись на весь свій «фейлетонний» скепсис.
Хоч Касталія і
називається педагогічною провінцією, і вона, як часом зазначає Гессе, готує
вчителів для всієї країни, та все ж «фірмовий продукт» Касталії – це Гра в
бісер.
Гра в бісер за
туманним описом Гессе – це якась, ледь не трансцендентна комбінаторика
математичних, музичних та інших мистецьких і тому подібних символів. Йозеф
Кнехт це пояснює так: «Гра в бісер поєднує в собі всі три принципи: науку,
поклоніння красі й медитацію, отже, справжній гравець у бісер має бути весь
сповнений ясністю, як спілий плід солодким соком, і насамперед повинен мати в
собі ясність музики, а це не що інше, як сміливість, веселе, з усмішкою і
танцем просування вперед крізь жахи й пожежі світу, врочисте принесення жертви».
Тож далі справа лише за вашою уявою.
Думається, як
метафора Гра символізує витончені духовні творіння як професійних Касталійських
бісерових жерців, так і їх прихильників з усієї країни. Гра в бісер може
символізувати витворювання витончених духовних сюжетів шляхом поєднання
різнорідної, літературної прозової і поетичної, музичної, математичної та іншої
символіки (а як би сьогодні сказали освітні чиновники, – створення комплексних
міжгалузевих продуктів). Це і нескінченна гонитва за досконалістю,
різноманітністю, глибиною і всеосяжністю. Ледь не аж до нав’язливості чи
одержимості тією досконалістю.
Як уявити вигляд
тієї гри? Гессе каже, що походить вона від винаходу одного давнього майстра,
який із рахівниці зробив щось типу, як би сьогодні сказали, ігрового
навчального тренажера із нотної грамоти.
Я не граю на
музичних інструментах, не маю музичної освіти, та все ж основи нотної
грамотності колись вивчав у школі і все ще пам’ятаю, як виглядають ноти, нотні
ряди і чим бемоль відрізняється від дієзу. Однак мені важко уявити, яким чином
на рахівниці, як це стверджує Гессе, можна організувати гру із вивчення нотної
грамоти. Хоч це звичайно, можуть бути суто мої аматорські проблеми.
«Гра в бісер» є
перекладом німецького оригіналу «Das Glasperlenspiel». Як бачимо, в
оригіналі йдеться про цінні речі – хоч і скляні, але перлини, які в радянському
перекладі перетворюються на бісер. Історія перетворення перлин у бісер не є
предметом нашого дослідження, не будемо її чіпати. Противажать
перлинам-бісеринам легковажні дурнички під назвою «берульки». Гра в берульки на
відміну від гри в бісер, є цілком реальною, здавна має певне поширення у
Європі, походить десь зі Сходу, імовірно, з Китаю, і Гессе вона, безумовно,
була відома. Грою в берульки часом позначають зайняття дурницями, байдикування.
Ми звичайно, тут не беремось стверджувати, що Гессе у назву свого роману
закладав саме таку контроверзію. Та все ж рахівниця як прототип Гри в бісер
виглядає не дуже переконливо.
Втілюється Гра у
якихось вигаданих ієрогліфах, записи яких архівуються у спеціальних
Касталійських архівах. (Ану пригадайте, чи був архів у Кафковому Замку?)
Переможець гри визначається за довершеністю тих комбінацій, яка оцінюється за
розсудом верховних Касталійських ієрархів.
Сам Кнехт був
вправним гравцем у бісер. Гессе згадує, як Кнехтові було «присуджено першу
премію». (Може вже тоді Гессе думав про Нобель? Так може він дійсно був
пророком, як кажуть його фанати?). Ставши Магістром Гри, Кнехт задумав покласти
в основу своєї першої святкової Гри ритуальну схему китайської садиби. Ось і
уявляйте, як могла виглядати та міфічна гра.
Виникнення і становлення
Касталії окутане туманом наче зародження Сонячної системи із космічного пилу і газу.
До тих пір панувала, як її називає Гессе, фейлетонна епоха, що погрузла в хаосі
і бездуховності. Та ось стається якийсь непояснюваний утопічний поворот, Великий
духовний спалах чи вибух. Фейлетонна доба, якщо й не подолана, то відтіснена
духовною оазою на ім’я Касталія, яка постала як окрема педагогічна провінція у
складі держави.
Тобто, Касталія
не стільки перемогла, стільки відвоювала собі місце на рівних існувати і
конкурувати із буденністю світського життя. Важливо відзначити, що хоч
організаційно провінція постала на засадах елітарності та ієрархічності, але
працюють вони майже ідеально, ледь не як швейцарський годинник. Початково може
скластися враження, що автор замахнувся на питання, як поєднати високу
духовність із цим буденним світом.
Світське і
духовне життя протікають дуальною течією. Церква теж існує, але окремо, відносини
між ними насторожені, але Касталія намагається налагодити порозуміння.
Здається, ніби
Гессе пробує врівноважити суспільний організм, хоче накреслити ідилічну
гармонію у ньому. Однак виявляється, що майже від самого початку Касталійський проект
несе у собі тріщину – тріщину відірваності від реального світського життя. Цю
прикрість Гессе починає згадувати ще у ранніх дискурсах між юними Йозефом
Кнехтом та його опонентом Плініо Десиньйорі, а також між вже більш зрілим
Кнехтом та бенедиктинським отцем Якобом
Виразної картини
розвитку цієї тріщини у романі немає, вона фактично існує лишу у вимірі
словесного дискурсу, перш за все між Кнехтом і Десиньйорі, а також Якобом.
Вирішальним, очевидно, автор вважав той поворот, коли із рівня дискурсу ця
тріщина якось непомітно, наче підступна змія, вповзла і в душу Кнехта. Він
якось її спочатку ніби не відчував, весь час ніби був переконаним бісеристом, а
потім ніби без якоїсь помітної спонуки і причини почав відчувати, та так, що
безповоротно звернув на шлях зречення.
Траєкторія відступництва Магістра Гри
Як на мене,
найцікавіше і «найключовіше» у романі – це траєкторія зречення Магістра Гри,
хроніка піке, що перейшло у, без перебільшення, мортальний штопор, з якого
письменник Гессе і його літературний герой Кнехт, відповідно, у переносному і
прямому смислі, уже не вийшли.
Однак тут слід
звернути увагу на нетотожність позиції Кнехта початково, у площині дискурсів,
зокрема, з Плініо Десиньйорі та на завершальному етапі, на траєкторії
офіційного зречення чи відступництва. Якщо початково Кнехт боронить Касталію
від Десиньйорового закиду щодо її відірваності від світського життя,
ізольованості, незнання реального життя народу тощо, то надалі Магістр, як
кажуть починає дещо плутатись у свідченнях і робить дещо інші акценти. В
основному документі зречення – Заяві до Виховної Колегії відірваність
розвертається суто практичним боком – страхом і небезпекою матеріального
відторгнення Касталійського Ордену народом і державою при необхідності
перенаправлення коштів і ресурсів, зокрема, на військові цілі у випадку воєнної
загрози.
Загалом лінія мотивів
та ідеології зречення розгортається автором довго і плутано, власне вона
розпадається на дві: особисту і офіційну. В особистій ключовими постають
внутрішні роздуми Кнехта, а в офіційній – два «задокументовані» епізоди: Заява
Кнехта до так званої Виховної Колегії про звільнення з посади Магістра Гри та розмова
із настоятелем Касталійського ордену Александром.
Заява, чесно
кажучи, нагадує мені типовий «партійний» документ радянських часів. Додається
вона, як дослівно пише Гессе, «до чергового офіційного звіту» тій самій
Виховній Колегії. Тут Касталійський Орден виглядає як духовна партія, яка
фактично й керує однойменною квазі-державою. Заява виглядає як широкий,
ретельний і всебічний «партійний» аналіз теорії і практики
Кастальсько-державного будівництва та включає погляди і оцінки Кнехта, як одного
із високопоставлених партійних чиновників. Кнехт пише про загальний стан у
«партії», її внутрішнє і зовнішнє становище, відповідні небезпеки та можливі
перспективи. Все як кажуть, у кращих партійно-радянських традиціях, хоч
звичайно, і не без Кнехто-Гессових особливостей. Кажете, вигадую? Всяке може
трапитись. Тож давайте розглянемо характерні витяги і оцінюйте самі.
Кнехт починає з
того, що «самій Грі в бісер, про яку я маю дбати, загрожує небезпека». Далі
якщо ви очікували, що Магістр збирається закачати рукави для її подолання, то
ви несподівано помилились. Кнехт дивно, наївно і відверто заявляє, що небезпека
«викликала в моїй душі наполегливе бажання залишити місце, яке я займаю».
Виглядає, що замість постати віч-на-віч із небезпекою, Кнехт хоче просто
чкурнути від неї подалі.
Але про яку
небезпеку йдеться? Ніби досвідчений апаратник, Кнехт ділить її на «зовнішні і
внутрішні небезпеки». Починаючи із внутрішніх справ, Кнехт відзначає, що
загалом «наша практика виправдала себе, і в загальному про нашу громаду можна
сказати, що вона береже свою гідність та самодисципліну й цілком відповідає
своєму призначенню — бути найвищим прошарком, аристократичною верствою духу». Ну
чим не керівна і направляюча сила суспільства, – ум честь і совість епохи. Але.
Але далі йде
несподіване зізнання: «гірше стоїть у нас справа з орденською зарозумілістю, з
тією становою пихою, до якої призводить усякий аристократизм, усяке
привілейоване становище і яку справедливо чи несправедливо закидають кожній
аристократії».
Десь я вже
зустрічав щось подібне, схожі нотки і конфігурацію. Постійте, а чи не в стилі
це самого… Перепрошую, але як тут не згадати батька всіх часів і народів,
«незабутнього» Йосипа Джугашвілі-Сталіна із його так само незабутнім листом
«Головокруженіє от успєхов» від 2 березня 1930р. (Якраз за рік до початку
роботи Гессе над «Бісером», – «совпадєніє»?, – напевно). Ось вождь попереджає,
що «успіхи часом проймають духом самовпевненості і зарозумілості». Як і Кнехт,
він не схильний драматизувати: «не можна сказати, щоб ці небезпечні і шкідливі
для справи настрої мали якесь широке розповсюдження в рядах нашої партії».
Далі Кнехт
висловлює побоювання, що «нас уже зачепили й опанували характерні хвороби
аристократії — бундючність, зарозумілість, станова пиха, всезнайство,
невдячність, схильність жити за чужий рахунок». Як не дивно, але подібні
проблеми і у вождя народів: «у деяких наших товаришів закрутилась голова від
успіхів і вони позбулись на хвилинку ясності розуму і тверезості погляду».
Знову «совпадєніє»?
Скоріш за все. Хоч про сталінський лист у Європі знали. Безумовно, чув про лист
та його зміст і Гессе. Наївні європейці сприймали той лист, як знак збою
більшовицької машини. Мовляв, совєти відреагували переляком на протести і
повстання селян, і вирішили дати задню, скинувши відповідальність на окремих
самовпевнених зарозумільців партії країни «Сталії». («Сталія», – це лише моя
вигадка для сталінської сатрапії. Співзвучність «Сталія» і «Касталія» – це
просто дивний збіг, і не більше, я ні на що не натякаю). Європейські простаки і
гадки не мали, що насправді лукавий людоїд всіх часів і народів навпаки давав
команду своїм головорізам ще посилити репресії і ще щільніше закручувати гайки
колективізації.
А от із зовнішніми
небезпеками у Кнехта все значно багатослівніше і вітіюватіше та ми все ж
спробуємо їх розплутати. Власне, якщо відфільтрувати все другорядне, то ідея
Магістра Гри досить проста, але й так само досить дивна.
Починає Кнехт із
довгого пояснення простого факту, що Касталія перебуває на повному утриманні
держави. Далі він переходить до нагнітання: «ми хилимося до занепаду», «ми вже
дозріли до загибелі». Та в чому ж справа? Бо, виявляється: «Готується зміна
влади, вона не може відбутися без війни й насильства, з далекого Сходу
насувається загроза не тільки моралі, але й життю та свободі». От мені цікаво,
ці рядки Гессе поклав ближче до 1931-го чи до 1943-го? Яку загрозу «з далекого
Сходу» він мав на своїй метафоричній уяві? Напевно ж не від улюбленого Китаю і
його бамбукових гаїв? А хто там іще, окрім Сталіна? Ну не Гітлер же на
«далекому Сході»?
А далі із двох
простих засновків касталієць Кнехт робить простий висновок, – держава позбавить
Касталію коштів на її утримання, «як тільки виникне нагальна потреба
озброюватися». Перепрошую, але я тут бачу лише один простий варіант перекладу
із «касталійської» на просту світську мову, – «треба виносити звідси ноги, доки
не пізно». Бо «хвиля вже котиться, і колись вона змиє нас», – підпирає Магістр
мій переклад.
Ну а далі Кнехт
і взагалі розкриває всі свої особисті карти і заявляє: «я … вже нездатний
працювати на своїй посаді так, як раніше, чи принаймні скоро стану нездатним,
бо мені не сходить з думки небезпека, яка нависла над нами, і я не можу з собою
нічого вдіяти».
Хай мене
вибачать Гессові фанати, але тут, у цих словах немає і натяку на обов’язок,
відповідальність, стійкість чи мужність у критичний момент загрози, а лише
внутрішній злам особистості і паніка.
Слід зробити відвертий висновок, – Кнехт говорить про нездоланний страх, який його охопив, а саме, що Касталія, Орден, Гра в бісер і він сам опиняться без матеріального утримання. Магістр відвертий: «фонди на утримання і розширення бібліотек та колекцій [будуть] скорочені, а потім і зовсім скасовані, наше харчування погіршиться, одяг нам перестануть поновлювати». Не забуває Магістр наголосити і на тому, що його підрозділ Гри в бісер скоротять першим, бо Гра – це «найнепотрібніший, … клейнод у нашій скарбниці. Вона й загине першою, коли постане питання, чи Касталію варто утримувати далі». «Оце вам і Бісер, оце вам і Магістр», – повертаючись до своїх земляків.
Кнехт робить
висновок, що світ може обійтись без Гри, нею можна пожертвувати, він не
збирається її рятувати: «я … зовсім не вважаю, що моє або наше завдання –
відвернути чи бодай відтягти загибель Гри».
У підсумку Кнехт
ніби пориває із рафінованим касталійським елітаризмом і проймається духом
народного популізму. Його ідеалом стає «просто «шкільний учитель». «Вчителі нам
потрібніші», – заявляє Магістр. І в першу чергу, «світських шкіл поза межами
Касталії, де виховують і навчають майбутніх городян і селян, ремісників і
солдатів, політиків, офіцерів і володарів, поки вони ще діти і їх можна вчити»,
– ніби полум’яний революціонер, борець за долю пролетаріату і народних мас,
Кнехт заявляє свій новий Маніфест. (Може таки недаремно совєти, хоч і з
запізненням, але з 1969 року почали друкувати «Бісер» достатньо масовими
тиражами?) «Ось де підвалина духовного життя країни, а не в наших семінарах чи
Грі в бісер», – остаточно перечавлює горло своїй колишній пісні Кнехт. «Ми
повинні все більше звикати до думки, що скромна, відповідальна, тяжка праця в
школі – найважливіша і найголовніша частина нашого завдання, і якомога
поширювати цю працю», – ну чим не гасло радянського інтелігента? І я особисто
обома руками «за». На жаль, разом із каламутною водою тоталітаризму деякі сьогоднішні
плебейкуваті неофіти виплеснули у каналізацію історії і безліч цілком
моральних, духовних і просто розумних настанов і наративів, наліпивши на них
ганьбуюче клеймо «совка» під своє плебейкувате ж гикання.
Слід зауважити,
що при всіх наведених матеріалістичних розрахунках Кнехт чомусь не бере до
уваги, що він за своїм статусом по суті є академіком, який окрім Гри навчений
багатьом дисциплінам, і держава затратила на його підготовку значні кошти,
значно більші, ніж на простого вчителя, до статусу якого він так раптово
забажався.
Тож підходячи до
резолютивної частини своєї Заяви, Кнехт ніби цілком сподівано формулює: «прошу
Колегію звільнити мене з посади Магістра Гри й довірити мені за межами Касталії
звичайну школу, велику чи малу, щоб я як простий учитель готував у ній загін
молодих членів Ордену, людей, про яких міг з певністю сказати, що вони вірно
допомагатимуть мені прищеплювати наші засади світській молоді». Хвилиночку, –
зачекайте, – яких ще таких «молодих членів Ордену»? Що, знову? Знову «Орден»?
Ви ж парою абзаців вище збиралися навчати простих «майбутніх городян і селян,
ремісників і солдатів, …». Звідки у простій звичайній школі може взятися «загін
молодих членів Ордену»? Шановний метре, чи ви забули, який порядок посвячення у
члени нашого Ордену? Боюсь, Магістр зовсім «заплутався у показаннях».
Та годі вже з
цією Заявою. Суть питання зрозуміла, – Магістр хоче зіскочити зі свого
касталійського гнізда, подібно тому як це свого часу вчинив і сам письменник
Гессе. Як кажуть, «яблуко від яблуні…».
Другий епізод
картини зречення Кнехта письменник подає у його прощальних розмовах із
верховним ієрархом – настоятелем Касталійського Ордену Александром. Тут Кнехт,
як кажуть, співає зовсім іншу пісню. Він вже не згадує ні внутрішні, ні
зовнішні небезпеки, ані зарозумілість Касталії, ані насування війни та загрозу
втрати утримання. Магістр переходить на суто особисту ноту. У нього, мовляв,
такий непереборний характер, що він раз по раз, постійно по життю, як він каже,
«пробуджується», і як наслідок, щоразу змушений «виходити за межі».
Не впевнений, чи
це саме те, чого хотів Гессе, але опис діалогу вийшов у нього досить щирим,
образним і безпосереднім та нищівним для Кнехта. Як на мене, дискурс Александра
із Кнехтом часом нагадує розмову дорослого мужа із невпевненим, інфантильним,
своєноровним і легковажним юнаком із несформованими поняттями обов’язку і
відповідальності, якому набридло виконувати роботу, і який не знає або ніяк не
може нагріти свого місця, хоче шукати щось невідоме, але нове, нових вражень, податися в якісь нові мандри.
Ось у відповідь
на прохання про відставку Александр пропонує Кнехтові не поспішати і піти у
відпустку, щоб «спробувати нового життя поза Орденом», і так би мовити,
огледітися та зробити висновки. Однак запальний «юнак» Кнехт категорично
парирує, що від цього він все одно «нічого нового не навчився б». На що
«дорослий» Александр по-батьківському журить «юного» Магістра: «Може, все-таки
чогось би навчився. Може, пересвідчився б, що світ за межами Касталії не такий,
як він собі уявляв, і що тому світові так само непотрібен Йозеф Кнехт, як він
Кнехтові, і, заспокоївшись, повернувся б назад».
Та нетерплячий
буревісник Кнехт не припускає жодної думки про якесь повернення назад: «я жадаю
ризику, ускладнень і небезпек. Я зголоднів за дійсністю, за реальними
завданнями і вчинками, за нестатками й муками». Нічого собі, оце так заявка! Самі
оцініть ці слова підстаркуватого Кнехта, який виріс у Касталійському
«акваріумі» і ніколи по справжньому не знав, що таке реальний ризик, світські
нестатки і муки, але раптом чомусь за ними зголоднів. Ну чим не бунт чи
повстання акваріумної рибки проти акваріуму, проти «нестерпного» життя у ньому?
Чи дійсно це те, що хотів показати Гессе?
Зітхнувши,
умудрений «батько» Александр терпляче висновує: «припустімо, що вас справді не
можна ні уласкавити, ні переконати, що ви, всупереч усім зовнішнім ознакам,
гнані амоком або втратили глузд, а тому глухі до голосу будь-яких авторитетів,
розуму чи доброти і вам краще не ставати на дорозі». (Я теж ніколи раніше не
чув про амок, тому беремо довідку, що це психічне захворювання, що виражається
у нападах божевілля – агресивному руйнуванні всього навколишнього, і навіть – у
вбивствах). А чи випадково Гессе вплітає сюди цей амок, – можете ви запитати,
згадавши максиму «Про що б не писав письменник, …». І ваша пильність буде
добрим знаком, бо свідчитиме, що скоріш за все, ви пам’ятаєте й іншу максиму, –
про диявола, який любить ховатися в деталях.
А як же обітниця
члена Ордену і присяга Магістра, якими Кнехт поклав на себе обов’язки і
відповідальність перед Касталією, і якими тепер так по-дитячому нехтує, – запитаєте
ви, – як Гессе-Кнехт виправдовує цю обставину? Як на мене, письменник тут
уникає прямого зіткненння із цим моральним «метеоритом» і намагається вивести
свого літературного двійника з-під удару. Гессе вдається тут до формалістики і
підкреслює, що Статут Ордену не забороняє вихід і складення обов’язків, а
моральний бік справи автор по суті обходить боком.
Так, Александр
говорить про «дезертирство», але порушення присяги, обов’язку, відповідальності
чомусь прямо у вічі Кнехтові не пред’являє, хоч це питання, як кажуть, висить у
повітрі повістування.
Десь у цьому
місці читача має пройняти питання, – а як взагалі стоять справи із моральним
обликом і відповідальністю у Гессового героя? Адже впродовж всього повістування
він такий медовий і пряничний, що позитивна відповідь ніби сама собою
зрозуміла. Але ось стається те, що прийнято називати зрадою. То що ж у нього
насправді за душею, – це зріла людина чи вітряний інфант?
«Розкажіть мені
історію своєї зради», – прохає Александр. Відповідь Кнехта декого може застати
зненацька. «Думка про те, що посада Магістра може набриднути й від неї можна
відмовитися, вперше виникла в мене через кілька місяців після того, як мене
призначили Магістром Гри», – простодушно зізнається герой і далі відверто
розкриває «анатомічний розтин» своєї зради.
Слухаючи
відверті зізнання Кнехта, Александр раптом усвідомлює, що той говорить лише про
особисті переживання, ніяк не стосуючись касталійської ідеї і справи, якій ніби
то й мав би служити на своїй посаді Магістр Кнехт. «Ви розповідаєте про своє,
життя, і мова йде майже про самі тільки приватні, суб’єктивні, особисті
переживання, про етапи вашого особистого розвитку й про ваші особисті наміри! Я
просто не уявляв собі, що касталієць вашого рангу може дивитися так на себе й
на своє життя», – зауважує Александр із докором чи сумом, намагаючись отямити
Кнехта.
«Але ж ми,
Превелебний, говоримо тепер не про Касталію, не про Колегію чи ієрархію, а лише
про мене, про психологію людини», – на межі з безцеремонністю Кнехт ігнорує
касталійський контекст Александра і ледь, що називається, не «за барки»,
розвертає настоятеля на свою хвилю. Мовляв, слухайте про мої душевні блукання і
викиньте з голови ваші касталійські справи, – так дещо спрощуючи і загострюючи,
ми б передали суть цього моменту.
Парадоксально,
але Кнехт, якого Гессе ніби то заповзявся визначити як образ служіння (бо Кнехт
у перекладі означає «служник»), демонструє, що насправді служіння то й не є
справою його життя, він так би мовити, простий найманець, і не більше. А от
душа, його внутрішнє, – оце і є його «все». Чи саме такий задум хотів уобразити
Гессе, – ми не знаємо, та виглядає це все досить неприглядно для Кнехта.
Тож «зрадник»
Кнехт і не збирається зважати на якесь служіння, Кнехта не цікавить
касталійська справа як така, а лише його приватні відчуття. Він живе у світі
внутрішніх особистих переживань, а не зовнішніх зв’язків, обов’язків і
відповідальності. Останнє для нього, – лише данина статутних формальностей, –
статут я не порушив, – отже це і все, що я вам повинен – тож і годі вже
говорити про Касталійські справи, – фактично ніби відрубує Кнехт Александрові.
Добре, а що ж
показує душевна анатомія Кнехта, розкрита ним самим у розмові із Александром?
Магістр
намагається переконати Александра, а з ним і читача, що «серцем» його душевного
організму є так зване «пробудження». Воно є «особливим духовним станом, в якому
я час від часу перебуваю і який називаю «пробудженням», – каже Кнехт. У
настоятеля це Кнехтове зізнання викликає скепсис: «здатність до таких
переживань, ... серед нас ... – рідкісне явище, а за межами Касталії трапляється
в найрізноманітніших формах: часом у геніїв, особливо в державних діячів і
полководців, але також і в слабких, напівпатологічних,...». Александр і не
приховує прикрості й розчарування Кнехтовим «вибриком»: «аж до вчорашнього дня,
вважав вас добрим членом Ордену, розважним, розумним і слухняним. Мені
здавалося, що вам аж ніяк не личить підпадати під владу якихось таємничих голосів,
чи то божих, чи демонічних, чи голосу своєї власної Душі».
Але Кнехт у
стилі «це не те, що ви подумали» наполягає на своєму. Мої пробудження, каже
він, не є «маніфестаціями бога, чи демона, чи абсолютної істини». Це щось, що
«весь час тікає від слова», щось «явно позараціональне». І щоб так би мовити,
остаточно «розвіяти туман», додає перелік ознак своїх пробуджень: «Вони жахливо
реальні, як, ... великий фізичний біль чи раптове стихійне лихо – буря або
землетрус ... . Порив вітру перед бурею, що швидко заганяє нас додому та ще й
пробує вирвати з рук у нас двері, чи нестерпний зубний біль, який, здається,
зосереджує всю напругу, всі страждання й конфлікти світу в нашій щелепі...».
(Щоб легше уявити
і запам’ятати це «пробудження», зробіть мислений експеримент у стилі філософів
із важкої проблеми свідомості. Уявіть, що порив вітру вириває у вас із рук
важкі двері, які вибивають вам переднього зуба. Уявили?, – все, тепер ви ніколи
не забудете, що таке пробудження по Кнехту. – Перепрошую, це такий
філософсько-мнемонічний жарт вирвався.)
Далі Кнехт
багатослівно описує пригоди свого «пробудження», намагається якось прив’язати
його до ідеї служіння касталійській справі. Та як на мене, виходить це у нього
вітіювато, маловрозуміло і малопереконливо. Александр теж не піддається на цю
Кнехтову гру у словесний бісер і напряму зауважує: «Ви надто відчуваєте своє
«я» чи надто залежите від нього, а це зовсім не те саме, що бути великою
особистістю».
Не даючи
оговтатись претенденту на пробудження, настоятель завдає ще цілу серію прямих
ударів (ні, не в щелепу із хворим зубом, як би хтось подумав, – а словесних,
хоч і не менш болючих). Александр наводить приклад особи зі збитим центром, яка
«витрачає половину своєї сили на ексцентричні рухи, що виснажують його самого й
заважають оточенню». «Мабуть, до таких людей належите й ви. Щоправда, мушу
визнати, що ви чудово вміли приховувати це. Тим бурхливіше виявило себе це зло
тепер», – кидає Александр викривальний докір «пробудженому» Кнехту.
Не залишає поза
увагою настоятель і спроби Кнехта якось відбілити свої підходи до ідеї
служіння. «Той, хто хоче служити, мусить служити тому володареві, якому він
присягнув бути вірним до могили, а не з потаємним наміром перекинутись до
іншого, кращого пана, якщо такий знайдеться», – Александр дає ще один
безжальний ляпас «пробудженому».
Ніби не
помічаючи морально-викривального тону настоятеля, Кнехт, утершись, як від
простого дощу, продовжує вести своє особисте внутрішнє «душорозгортання». І ось
яку наступну таємницю розкриває він читачеві: «Моє завдання в житті, ... –
переступати межі, підійматися вгору з щабля на щабель, опановувати й залишати
позаду простір за простором». При цьому кожне таке «пробудження» тягне за собою
наступне, як він це називає, «переступання меж». Ось як це виглядає у Кнехта:
«кожного разу наприкінці певного відтинку життя все в людині неначе починає
в’янути, з’являється бажання померти, яке потім веде до осягнення нового
простору, до пробудження, до нового початку. Оце й є для мене переступати
межі».
Чи турбує Кнехта
доля того діла і тих людей, через «межу» яких він таким чином щоразу «переступає»
після «пробудження»? Я в його речах про це нічого не знайшов. Спробуйте ще ви,
може я щось пропустив. Та чи не нагадує вам цей
«пробуджувально-межо-переступальний» алгоритм щасливе малолітство, коли дитя
від переповнення враженнями кидає назавжди вчорашню, колись улюблену і вже
набридлу іграшку та мчить далі, побачивши нову, досі небачену?
Добре, це все
Кнехтові словесні побудови. Але чи були насправді ці «пробудження»? Давайте
подивимось, чи підтверджуються вони фактами його життя і біографії. Про які
пробудження говорить Кннехт, від чого і до чого він пробуджувався у своєму
житті? Він намагається видати за пробудження, зокрема, свої переходи від
простого касталійського школяра до гравця в бісер, а потім вступ до Ордену, а
далі від простого гравця до Магістра гри тощо. Але ж почекайте, це все
стандартні сходинки касталійської ієрархічної драбини, якими проходить
практично кожен пересічний касталійський діяч, хоча й не кожен звичайно,
дослужується аж до Магістра. Тут немає ніяких «виходів за межі», навпаки, все
строго у касталійських межах.
«Я осягнув ще
один щабель, перейшов ще один простір, і тим простором цього разу була
Касталія», – заявляє Кнехт. Та хотілось би запитати шановного Магістра, – а які
ще щаблі, окрім стандартної ієрархічної касталійської драбини, були на його
шляху? Як виглядає із повістування, – більше ніяких. Касталія – це був Кнехтів
перший, єдиний і останній, – у прямому і переносному смислі, – випадок.
Ще один епізод,
який згадує Кнехт, і який заслуговує на увагу, – це його студії у отця Якоба,
які дійсно могли мати вплив, бо тривали здається, не менше двох років. Ось як
вразлива душа Кнехта передає це: «я, навчаючись у отця Якоба, відкрив для себе,
що я не лише касталієць, а й людина, що світ, цілий світ стосується і мене,
вимагає від мене, щоб я брав участь у його житті». І далі: «Отець Якоб збудив у
мені любов до цього світу, яка весь час росла й вимагала поживи, а в Касталії
не було для неї тієї поживи». Отже, отець Якоб і його студії приклалися і наче
духовний кілок розчахнули душу Кнехта. Ось як зріла ця тріщина у душі Магістра:
«Отже, я мусив багато років нести подвійний тягар. Мені треба було керувати
великою установою і відповідати за неї, і треба було погамовувати в собі любов
до зовнішнього світу».
До історії своєї
духовної тріщини Кнехт намагається додати також вплив шкільного однокласника
Плініо Десиньйорі. Однак думається, це дуже сумнівна лінія, оскільки після
шкільного дитинства-юності впродовж цілих десятиліть вони мали лише одну
епізодичну паругодинну розмову, що залишила глибоке розчарування в обох, за
їхніми ж признаннями, тож і навряд чи могла спричинитися до якогось
«пробудження». Хоча Кнехт і наполягає, що завдяки Десиньйорі «я знов зіткнувся
з зовнішнім світом і аж тоді зміг переконатися й признатися собі самому, що мій
тутешній шлях закінчується, що моя праця не дає вже мені справжньої радості й
час покласти край цій муці». Однак слід зауважити, що тут йдеться про
відновлення їхнього спілкування вже за лічені місяці до Кнехтової Заяви про
відставку, тож воно не могло мати суттєвого впливу на процес Кнехтового
«пробудження».
Та повернемось
до головного кандидата на «пробуджувача», Отця Якоба. Тож Кнехт наполягає, що отець
Якоб нібито відкрив йому очі на світське життя. Але давайте подивимось, хто
такий отець Якоб? Це найвидатніший історик ордену бенедиктинців римської
церкви, – каже нам Кнехт. Так, дійсно, отець Якоб все життя просидів у
монастирській келії та монастирській бібліотеці, вивчаючи історію свого ордену
та пишучи відповідні праці. Тож як вам здається, чи церковний режим життя отця
Якоба міг бути настільки «світськішим» за касталійський режим касталійця
Кнехта? А я б припустив, що скоріше, навпаки. Тож тепер запитайте себе, чи
багато шансів у отця Якоба відкрити очі Кнехту на премудрості і принади світського
життя, розпалити у ньому «любов до зовнішнього світу»? Я б засумнівався.
Тож як ви вже
напевно помітили, у ході нашої (із комісаром Мегре) розвідки нам не вдалось
знайти переконливих фактів на користь Кнехтової версії щодо причин його
відставки. Як кажуть, у матеріалах справи відсутні переконливі докази, які б підтверджували,
що Магістр Кнехт коли-небудь від чогось чи до чогось пробуджувався і виходив
куди-небудь за якісь межі.
Що у цьому
випадку ми могли б порадити настоятелю Александру? З огляду на обставини справи
він міг би ініціювати рішення Колегії про відмову Йозефу Кнехту у задоволенні його
прохання про відставку із строгою настановою продовжувати неухильно виконувати
обов’язки на посаді Магістра Гри та винесенням попередження із занесенням його
в облікову картку (якщо звичайно Статут Ордену та положення про внутрішню
службу таке передбачають). Напевно міг би бути і жорсткіший варіант, –
звільнення з посади Магістра через втрату духовної довіри у касталійської
громади та ще й, наприклад, без вихідної допомоги. (Думаю, ви вже зрозуміли, –
це лише наші з комісаром фантазії). Але настоятель вчинив великодушно. «Я не
заперечую проти вашого виходу з Ордену й передам Колегії, що ви добровільно
відмовилися від своєї посади. Більше я для вас нічого не можу зробити, Йозефе
Кнехте», – відрубав Александр на завершення аудієнції, втомившись від
нескінченного кружляння лабіринтами «пробудження» Кнехтової душі.
Як на мене, діалог
Кнехта із Александром виписаний досить нищівно для інфантильного Кнехта. Чи розумів,
усвідомлював Гессе, в якому неприглядному світлі він виставляє свого героя, чи
він настільки був засліплений величчю ідеї пробудження, що самої лише словесної
згадки про неї вважав достатньою для сприйняття її всіма як Божого дару, – цієї
оцінки і задуму письменника ми не знаємо.
Ми дещо чули про
пробудження, зокрема, з історій Будди та Христа. Там це виразне явище із різким
душевним поворотом і відчутними наслідками для нащадків. Внутрішнє переродження
ілюструється яскравими діяннями пробуджених. Життєві розв’язки цих духовних
месій, – драматична, у першому випадку, і трагічно-жертовна, у другому, –
настають лише після духовного вибуху і викиду духовної енергії назовні. Звичайно,
Гессе не має на увазі ставити Кнехта в один ряд із цими постатями. Та все ж пробудження
у Гессовій історії якесь аж занадто кволе, воно набуває якогось карикатурного,
трагікомічного характеру, – Кнехт «пробудився» і тут же заснув навіки. Тож виявляється,
що «пробуджуватись» Кнехтові вже трохи запізно, крижана товща гірського озера
поглинає його старечо-молодечий запал.
А що ж трапилось
насправді із Йозефом Кнехтом? Давайте спробуємо розібратись. На нашу оцінку, магістр
не залишає враження ні пробудженого, ні просвітленого. Наше припущення, – на
старості літ Кнехтові дійсно набридло його одноманітне, безплідне заняття, і
він вирішив спробувати чогось нового.
Народна
мудрість, яка уважно слідкує, у тому числі, й за такими підстаркуватими парубками,
має на подібні випадки свою приказку: «Сивина в бороду, біс у ребро». Довідкове
джерело роз’яснює нам, що це стосується «чоловіків похилого віку, які
поводяться легковажно, залицяються до молодих жінок або шукають пригод,
невідповідно до свого віку. …, коли людина старіє, але її поведінка залишається
шаленою або дурною». Гессове повістування нічого не каже про стосунки Кнехта з
жінками, їх тут просто немає, але у всьому іншому прислів’я може цілком
адекватно відображати Кнехтову ситуацію.
У заключному
слові до Александра Кнехт, мабуть і сам втомившись від своєї патетики про
«пробудження» і «виходи за межі», відверто визнає: «Якийсь час я вже стою на
тій межі, де моя праця Магістра Гри в бісер — ненастанне повторення, порожні
формальні вправи, я виконую її без радості, без натхнення, часом навіть без
віри. Прийшла пора скінчити все це».
«Набридло мені
все це», – так можна було б перекласти цей пасаж із кастальської на просту
мову. Думається, тут варто зауважити, що загалом набридлість як така може
проявлятись у процесі того, що прийнято вважати пробудженням, але не є ні
необхідною, ні достатньою умовою останнього.
Виявляється, всі
ті зовнішні і внутрішні небезпеки, які Кнехт розписував у своїй Заяві, – не
більше, ніж лише поверхова облуда, те, що називається, «для галочки». Поза
офіційними дискурсами і документами, у власних роздумах Кнехт ще більш
відвертий, – пряма мова: «Він дивився на Вальдцель і на свою посаду вже майже
як на щось залишене позаду, як на перейдений шлях, що багато чого йому дав і
багато чого навчив його, але вже не може збудити в ньому нових сил, прагнення
до нових досягнень. І йому під час цього поступового звільнення й прощання
ставало дедалі ясніше, що справжньою причиною його повільного відчуження і
бажання піти, звідси було, мабуть, не усвідомлення небезпек, які загрожують
Касталії, і не турбота про її майбутнє, а просто те, що частка його єства, його
серця лишилась порожньою, незайнятою і тепер заявила про свої права й захотіла
їх задовольнити».
Ось воно, –
життя проходить, а в душі якась порожня лакуна, – мерещиться Кнехтові. Треба її
випалити дотла, доки не пізно, щоб нічого порожнього, незайнятого у тій душі не
залишилось, – екстраполює Кнехтонавіяна логіка. Кнехтові захотілося гульнути
деінде, – довершує картину наша приказка.
Думається,
подібні вікові стани переживають багато чоловіків на схилі літ (про жінок не
можу сказати, майже нічого про них не знаю, одні кажуть, що вони і є ті самі інопланетні істоти, яких інші так давно і безуспішно шукають). Та називати подібні
вікові явища «пробудженням» у прийнятому духовному смислі немає підстав.
Пам’ятаймо досвід Будди і Христа. Пробудження, – це не просто, коли щось «набридло».
Це не лише пробудження «від чогось», але й пробудження «до чогось» нового.
Поворот до нового світовідчуття, світосприйняття і нового прояву у світі, яке
йде у розріз із буденними шаблонами і стереотипами. Що ж до Кнехта, то він
вирішив поміняти навіть не «роботу», а скоріше перевестися на інше «робоче
місце» чи «посаду», йому й Заяву слід було писати не про «звільнення», а про
«переведення». (Хай підправлять мої формулювання знавці трудового законодавства).
Виглядає, що із пробудженням Кнехтова історія має дуже мало спільного.
Як Гессе підсунув Кнехтові свою історію
Звідки походить вся
ця суперечливість? Здається, тут слід мати на увазі вже відому нам
письменницьку істину, – в літературних образах завжди присутня тінь автора. Простіше
кажучи, Гессе підсунув Кнехтові свою історію.
Але Кнехт, на
відміну від Гессе, ніколи не ганяв за степовими вовками, не галопував на
індійських колісницях за індійськими скарбами і не зависав у магічних театрах.
Подібної духовної історії у Магістра і близько не було. Духовно він все життя
безвиїзно просидів на «Бісері» у Касталійській провінції, практично майже не
перетинаючи її межі. Якщо не брати до уваги ті окремі рідкісні епізоди, зокрема,
близько парурічного перебування замість касталійської у монастирській
бенедиктинській келії, то він ніколи не перетинав ніяких меж, ні в прямому, ні
в переносному смислах. Тому його деклароване на схилі літ «пробудження» і
бажання вискочити «за межі» виглядає як фантазійна вигадка. Кнехт сипле в очі
Александру несусвітні вигадки чи галюцинації про себе. Але пам’ятаймо, руками і
словами касталійця Кнехта водить письменник Гессе. У Кнехтовій плутанині ми не
знайдемо кінців, думається, їх треба шукати у душі, житті і біографії самого
Гессе.
Тож думається,
тут саме час спробувати трохи розібратися, ким насправді був Гессе у розумінні,
чого він хотів, що шукав у житті. Щоб розуміти твори, подібні до Гессових,
варто щонайменше паралельно читати біографію самого автора, тоді
фантасмагоричні письменницькі алегорії набувають хоч якихось сприйнятливих обрисів.
Є літературофіли,
які ледь не під кожним письменницьким кущем вбачають самих лише революціонерів,
а в тому, що вони там роблять – саму лише революцію. Імовірно, дехто з них таким
вважає і Германа Гессе, створюючи ілюзію, що письменник лягав і прокидався з
думою про майбутнє людства, своїми творами закликав на барикади, пакував
літературу і прокламації угорським повстанцям та американським хіпі тощо. Бо ж як інакше, – навіщо ж він тоді писав
всі ті свої полум’яні книжки?
Та думається,
така оцінка далека від істини. Мало хто буде заперечувати, що яскравим
прикладом бунтаря є Лютер. Гессе згадує про нього у «Бісері». Перечитайте цей
фрагмент і ви відчуєте і зрозумієте, як пацифіст Гессе оцінював діяльність
розкольника Лютера.
Як виглядає,
Герман Гессе був вродженим інтровертом і затятим духовним шукачем. Він жив перш
за все, у світі своїх духовних переживань. Він бачив і гостро відчував свою
несхожість із середовищем. Але він не намагався його переробити під себе чи
навіть якось серйозно висміяти, якщо не рахувати легкого «фейлетонного»
тролингу. Гессе ніколи не відпускав, умовно кажучи, довгого волосся і не
вступав до революційних гуртків. Він ніколи не замахувався змінити світ, а лише
шукав свою духовну чашу Грааля у ньому. Перед Колесом Історії він скоріше
відчував безпорадність і безсилля. Його особливе суперечливе відношення до
історії ви неодмінно відчуєте, прочитавши роман.
В часи Гессе,
Фройда і Юнга вважалося (та часом і понині вважається), що таємниця духу вже
відома людям, але вона захована, закодована, зашифрована десь у давньогрецьких
міфологіях, індійських Упанішадах, чудернацьких китайських книгах, бамбукових
гаях тощо.
І здається,
практично все своє творче письменницьке життя Гессе саме й шукав якісь подібні духовні
конфігурації, куди міг би вписати своє окремішнє єство, особистість, світовідчування
і світосприйняття.
Думається, його виразне післябісерове мовчання у майже двадцять років, до останніх своїх днів – це промовисте визнання своєї поразки у тих забігах. Схоже, це прояв щирої душі письменника. Його приклад заслуговує на повагу і співчуття не тому, що він закликав на барикади революції, а просто тому, що мирно шукав свою духовну істину, блукав, помилявся, зазнавав поразки і щиро її визнавав.
Як відомо, Гессе
походив із церковно-місіонерського сімейного середовища. Як каже біографія, він
виховувався в атмосфері церковно-релігійного пієтизму, а отже, й ідеалізованого
світосприйняття. Схоже, звідси він виніс зачарування далекими незвіданими
краями та шалену пристрасть до духовних пошуків, але водночас великий скепсис і
нехіть до церковної ортодоксії. Звідси ймовірно, й походять Гессові пошуки
ідеалізованої за формою духовної системи, однак не церковного змісту. Спроба
навчання у монастирській семінарії закінчилась крахом. Невдовзі 15-тирічний
Гессе здійснив невдалу спробу самогубства. Звернення до психіатричної клініки,
вочевидь було не дуже успішним, продовжити навчання у світській гімназії Гессе також
не вдалось, і далі він рухався переважно робітничими заняттями і переважно у
видавничо-типографській сфері. Тож зауважимо, в літературу Гессе входив як
самоуч, без закінченої загальної освіти і спеціального професійного вишкілу. В
біографії Гессе ми не знаходимо якогось насиченого життєвого чи соціального
досвіду. Слід визнати, що він був переважно книжково-кабінетним хробаком.
Скільки
насправді було спроб самогубства у Гессе ми не знаємо. Відомо, що він мав серйозні
особисті психічні проблеми, проходив тривалі курси психоаналітичного лікування,
у тому числі, у Юнга та його учнів. Біографія каже, що у своєму житті Гессе не
раз бував на краю. Схоже, останнім і вирішальним таким краєм для нього став
1931 рік. Гессе розуміє, що шлях яким він ішов все життя не привів його до
бажаного душевного балансу і гармонії, і з нього треба звертати. Не допомагають
ні східні премудрості, ні західна психоаналітика. Тож єдиним засобом постає
новий роман, яким він очевидно і задумує підвести підсумок своїм життєвим і
творчим пошукам та спробувати здійснити радикальний поворот.
Щоб звернути зі
старого шляху на новий письменнику Гессе потрібен роман про такий поворот. В
романі письменник відтворить театр, в якому проведе свого героя духовним шляхом
від ілюзій і заблукань до виходу на новий простір свого життя, і це й буде
шляхом самого Гессе. А Гессові фанати не дадуть схибити, - письменник давній
любитель всіляких літературних «магічних театрів».
І головна ідея
тут – образ ідеального світу, межі якого хоче залишити Гессе («вийти за межі», –
як він пише), – світу вигадки, ілюзії, якого Гессе все життя шукав, але тепер
зрозумів, що навіть якби такий існував, то він не зміг би в ньому жити. І саме
для цього Гессе вигадує утопічну країну Касталію, щоб самому собі довести, що він
занадто багато сил віддав утопії і що, за словами свого героя Кнехта, «прийшла пора
скінчити все це», і отже, залишити цю країну.
А разом із тією країною,
– і свою духовну гру у словесний письменницький бісер. Бісер можливо, навіть
дещо епатажна метафора для досконалості і вишуканості Гессових духовних
творінь. Адже не забуваймо, бісер – це в оригіналі перлини, хай навіть і
скляні. Ми тут не маємо на увазі вкладати у письменницький задум натяк на
біблійне застереження, пов’язане із метанням чи розсипанням перлів. У
будь-якому разі перлинові візерунки символізують красу, естетику, та водночас і
марноту, ніщезність краси для самої себе.
У романі
метафора Гри в бісер, звичайно, виходить за особисті межі Гессе і набуває
широкого смислу. Це створення духовних творінь вищої проби, пронизуючих різні
сфери науки, мистецтва, філософії тощо. Метафора бісеру несе в собі не лише
розсипання, метання, але й нанизування, створення зв’язних візерункових
естетичних, елегантних побудов, сюжетів, структур. (Креативних, як би ще додали
сюди сьогодні освітні чиновники).
В метафорі Гри в
бісер може проглядатись і якась нав’язлива ідея фікс, яка переслідує, не дає
спокою, вимагає реалізації, і хоч може бути обставлена високими мотивами,
насправді може відриватись від реальності, впадати у дріб’язковість, марність,
байдикування. А своєму носієві, – гравцю і його оточенню може не лише не
приносити користі, але й прямо чи опосередковано шкодити.
Гессе
намагається не прив’язувати Касталію лише до символіки внутрішнього духовного
світу. Він зображає Касталію і в публічно-історичному контексті, зокрема, показує,
як сонячна утопія провінції та її гри безнадійно тьмяніють і дрібніють на
контрасті з викликами історії. Загроза війни жахає неспівмірністю бісерової гри
із долею народу, безпорадністю Касталії перед нею.
Особиста історія Гессе про вихід за межі
Та все ж,
думається, «Гра в бісер» – це перш за все, особиста історія Гессе і не варто їй
приписувати щось інше і більше. «Гра в бісер» – це історія не про Європу,
Німеччину чи Швейцарію, не про філософію, культуру чи політику, і не про долю
людство загалом. Хоч так чи інакше, всі ці речі зачіпають долю Гессе і героїв
його роману. Це історія не про Касталію чи гру в бісер, – вони лише метафори і
алегорії. Це особиста історія Германа Гессе, історія еволюції його поглядів,
цінностей, світовідчуття.
Касталія, хоч і
показана як державна провінція та все ж, перш за все, – це внутрішній світ
Гессе із усією його історією. Якщо заглибитись у літературну алегорію, то
Касталія – це замкнутий ідеалізований духовний світ, а то й темниця чи навіть в’язниця.
Життя і діяльність у цьому світі – це і є гра в бісер – красиво, вишукано,
ефектно, але марно і безплідно. Касталія – це своєрідна облуда, якою ледь не все
життя блукала душа мешканця башти із слонової кості у пошуках вигаданого,
неіснуючого ідеалу.
Вихід із своєї
Касталії – це метафора і символ всього життя Гессе. Тут і його історія часів п’тнадцятирічного
юнака Гессе, який втікає із монастирського закладу. У ширшому сенсі – історія виходу
із сімейної релігійно-місіонерської традиції. Це й був його вихід «за межі»,
його «пробудження», його персональне бунтарство, – які і склали зміст всього
його життя і творчості, справили незгладжуваний відбиток на всю його психіку,
спосіб мислення, світовідчування і світосприйняття.
Чи трапилась би
із Гессе вся його історія, якби сімейна атмосфера була терпимішою до його
окремішності, уважнішою до його духовних запитів, і він зміг би отримати
систематичну освіту і знайти своє місце у суспільстві, не вдаючись до химерних,
вкупі з невротичними, маніфестацій? – Ми цього не знаємо.
Та як кажуть,
сталось те, що сталось. Наслідуючи свій приклад, Гессе намагається показати
життя свого героя Йозефа Кнехта, як постійний вихід за межі поточного стану,
ситуації. Його Магістрові треба весь час кудись виходити за межі, шукати щось
нове. Водночас, як ми вже згадували, бунтарство Гессе завжди було особисто-духовне,
тут не йшлось ні про який переустрій суспільних відносин, влади, моралі чи
чогось подібного. Вся історія Гессе-Кнехта не має ніякого прямого відношення до
вболівання за долю людства, соціальний прогрес і тому подібні високі замахи.
Проблема
духовного виходу насправді ніколи не може бути вирішена, – успішно, остаточно і
назавжди, окрім як в ілюзіях. Пташеня, драматично випале із родинного духовного
гнізда, так і приречене на все життя шукати своє духовне пристанище, особливо,
якщо напрями свого пошуку воно спрямовує назовні, а не всередину.
Насправді,
думається Гессе у глибині завжди лишався у своїй в’язниці розщеплення і
духовного роздраю, намагаючись, схоже, не дуже успішно, залатати їх Юнговими
аналітичними компресами. Та здається, Гессе вчасно зрозумів, що треба облишити свої
нескінченні шукання, які інакше доведуть його до трагедії.
Образ
розколотості, думається досить виразно втілений у дискурсах між Йозефом Кнехтом
і Плініо Десиньйорі. І Кнехт, і Десиньйорі – це одна й та сама розколота особа Германа
Гессе, лише у двох літературних іпостасях. Диспут між Кнехтом і Десиньйорі –
одна із ключових ліній у цьому творі, особливо у другій його частині, де ця
суперечка між світською і духовною частинами роздвоєної особистості Гессе
нібито знаходить своє вирішення.
Ось лише
гляньте, як Гессе-Десиньйорі не втомлюється своєму альтер-его Гессе-Кнехту «безперестанку нагадувати, яке
ризиковане, небезпечне і, врешті, безплідне життя, що спирається тільки на
самий дух». І його старання не залишаються марними. Роками пізніше і сам Кнехт
починає подумувати, що дійсно «Орден, Касталія і Гра в бісер ... можуть
постаріти, стати безплідними». Ось Гессе констатує, що «Кнехт служив духовній
громаді, ... але ... в її ефектній відокремленості від світу, яка, проте,
дедалі більше прирікала її на безплідність, вбачав велику небезпеку».
Тож чому Гессе
залишає свою Касталію? Ще раз уважно прислухаймось до слів Кнехта: «Якийсь час
я вже стою на тій межі, де моя праця Магістра Гри в бісер — ненастанне
повторення, порожні формальні вправи, я виконую її без радості, без натхнення,
часом навіть без віри. Прийшла пора скінчити все це.»
Простими словами,
Гессе не приховуючи, каже нам, що йому набридла порожність і безплідність його
занять. Він приходить до усвідомлення, що його «бісерове» заняття, якому він
віддав ледь не все життя, виявляється нікому не потрібною, – ні йому, ні
народу, – фактично грою в «берульки».
Далі, куди прямують
Гессе і Кнехт, залишаючи свою Касталію? Формально, як відомо, Кнехт просить
направити його у просту світську школу простим учителем. А Гессе, судячи з
біографії, підрядився простим садівником до своєї садиби. Тут їхні доріжки дещо
розходяться, – хтось міг би зауважити. Та це лише на перший погляд. Давайте
дивитись глибше Ні, я не маю на увазі буквально товщі альпійського озера, куди
навіки поринув Йозеф Кнехт.
Маю іншу думку. Насправді
ці двоє, як духовно-літературні брати-близнюки, обоє поринули у небуття. Ніби
взявшись за руки, безповоротно шубовснули у вічність.
Чому гине
Кнехт-Гессе, так і не розпочавши омріяне в останні роки світське життя? Бо
вижити у Світі він вже не може. Не вистачає сил. Надто багато цих сил було
віддано Касталії і бісеровій грі.
Думається, смерть
літературного героя Кнехта так само символізує смерть письменницької кар’єри і завершення
великих духовних шукань самого письменника Гессе. Це також вихід Гессе із своєї
Касталії.
Він визнає
порожність і безплідність своїх духовних перегонів. Всі ті шукання були ілюзією,
роки витрачені на погоні за ілюзіями. У нього вже немає сил їх продовжувати.
Кінець манії духовних перегонів. А отже, і писати більше нема про що. Гессе усвідомлює
це і йде з письменницької трибуни та сцени, він нічим не може допомогти людям,
а особливо у часи історичних випробувань, йому нема чого сказати, дієвого а не
пустопорожнього. Гравець письменницького бісеру тоне назавжди. Це гірка поразка.
Але Гессе знаходить у собі мужність і щирість її визнати.
Як відомо, Гессе
вже більше нічого серйозного не писав. «Гра в бісер» – це останній його роман,
після якого письменник замовкає фактично назавжди, хоч і прожив ще чимало років
та відповідав на листи і писав вірші. Запропонована вище версія, – чому так
сталось, – це лише наше припущення, яке однак ми намагаємось підкріплювати
літературними і біографічними посиланнями і фактами, які звичайно ж не є
прямими доказами, а лише опосередкованими свідченнями.
Чи кращу
розв’язку історії знайшов Гессе? Для себе, – мабуть так. Для Кнехта, – вона може
здатися занадто трагічною. Та думається, Гессе зробив її такою для нас. Духовні
пошуки і перегони за ілюзіями нікому не заборонені, але людські сили не
безмежні, розумно розподіляйте їх на життєвій дорозі – ніби намагається
попередити нас Гессе-Кнехт, – і хай смерть героя буде вам засторогою.
Кафковий слід
Одне з перших
вражень, що відчувається, читаючи цю книжку, – це дух Кафкового «Замку».
Гессова Касталія по своїй суті, звичайно, не те саме, що Кафковий Замок та все
ж чимось його нагадує. Нескінченне і безпросвітне ходіння-водіння автором
читача «коридорами» Касталійської ієрархії, звичаїв, структури тощо. Як це
нагадує безнадійне бродіння землеміра Ка. нетрями передзамків’я. А головне, –
канцелярія і канцелярщина! В Касталії звичайно, цього менше, але дух несхибно
присутній. Канцелярія – одна із знакових фігур на фоні обох повістувань.
Можна
припустити, що свідомо чи ні, Гессе перейняв цей коридорно-лабіринтовий прийом
у Кафки, хоч цілком ймовірно, витоки його йдуть ще далі з глибини
письменницьких віків.
Попри певну
схожість стилів, є помітна різниця предметних акцентів. У Кафки переважно
блукання лабіринтами психіки. Там близорукий чи навіть незрячий розум вічно
снує нескінченними лабіринтами замкнутого збоченого ментального Замку. У
Гессовій Бісеровій грі це переважно духовні лабіринти. І хоч у чомусь ці сфери
безумовно, перетинаються, однак вони нетотожні. Ну і врешті, чи не головна духовно-геометрична
відмінність, – якщо землемір Ка. хоче зайти у Замок, то Магістр Кнехт хоче
вийти із свого Касталійського замку.
Епізоди щирості
Не дивлячись, що
значна частина роману пройнята монотонною, часом аж до нудоти, Кафковою
тональністю, але є й живі, яскраві моменти, пройняті явно особистим відчуттям
автора.
Часом Гессе пише
щиро, зворушливо, проникливо до глибини душі. Зокрема, це можна побачити у
сцені прощання із Магістром музики. Ймовірно, саме в цьому образі Гессе описав
переживання від прощання із кимось із близьких йому людей. Ця сцена досить
зворушлива і достовірна. Бо як виглядає, це живі реальні переживання.
Інший живий і
реальний епізод, який влучно підмічає Кнехт і описує Гессе, – це трикутник
відносин у сім’ї Десиньйорі: сам Плініо, його дружина і син Тіто. Тут Гессе
несхибно відзначив, як підліток спритно маніпулює напруженнями і протистояннями
між подружжям, і намагається використати їх на свою користь. Ймовірно, у цьому
епізоді письменник втілив власне сімейне спостереження. Водночас Гессе
підкреслює, що попри певну збалованість, підліток має свої принципи і моральні
рамки.
У контрасті із
подібними епізодами більшість повістування складають штучні, нежиттєві вигадки,
вони часто пройняті високими матеріями, однак нудні, душу не зачіпають.
Гра в Гессер
Але до чого тут
«Гра в Гессер» у вашій назві, що це ще за фамільярність, – може хтось зауважити.
Так, перепрошую, може трохи і є. Але хотілось привернути увагу до явища, яке б
я назвав «культотворіння» чи навіть «культотворством» навколо постатей,
подібних Герману Гессе.
Проблема
нездорових культів у тому, що вони навколо відомих постатей творять штучні міфи
і легенди, що часом спотворюють, перекручують сутність і дух таких особистостей
та їх творів і діянь. Культотворці, не рахуючись із реальністю, постулюють щодо
своїх осіб-символів неодмінно величні риси: героїку, мучеництво, пророчість,
революційність, народолюбство до пригнічених і тому подібне, бо цього вимагає
жанр культотворення.
Дещо спрощене
пояснення полягає у тому, що культотворці за означенням мають продати свої
культоісторії, і не має значення, чи це у прямому меркантильному, чи у
переносному ідеологічному смислі. Тому їм треба за будь-що набити ціну предмету
свого культу. Тож істина часто залишається за кадром, а яскрава облудна
картинка заліплює очі пересічного обивателя. Власне, це явище виглядає лише як
один із епізодів тієї ж «фейлетонної доби», описаної самим Гессе у «Бісері».
«Гра в Гессер» –
це наше означення нездорового культу навколо Германа Гессе. Це не претензія до
самого письменника. Це застереження проти нездорового культу навколо його
особистості і творчості. Думається, широкому загалу потрібен реальний,
неприкритий портрет письменника, а не його дзеркально-лакований глянець.
Та часто замість
цього постає зовсім інша картина, – грім барабанів. оглушливий рев фанфар,
бризки шампанського, – ти переміг волають фанати гри у Гессер, натовп
прихильників культу бажає лише перемог і нічого більше.
І ніхто не
слухає самого Гессе. Я підірвав своє здоров’я, я згаяв усі свої сили, я багато
шукав, але так і не знайшов істини, я йду назавжди, хай мій шлях буде вам уроком,
– ніби промовляє автор «Бісеру» до читачів своїм романом. Та все даремно,
прихильники бажають лише культів, а не гірких уроків. «Гра в бісер» – це не про
задоволення від нанизування перлин, – ніби аж волає Гессе смертельним кидком
свого героя Кнехта у крижане альпійське озеро. Та його не чують легковажні
шукачі потусторонніх насолод. Й Нобелівський комітет, схоже, також його
по-справжньому не чує. Здається, ледь не весь світ не слухає і не чує
закодованого у «Бісері» послання Германа Гессе.
«Бісерія»
навколо Гессе живе своїм життям. Її мало цікавлять глибинні смисли того, про що
там думав і писав письменник, його злами, панічні падіння, зневіри і поразки.
Так влаштоване життя натовпу чи, як писав Гессе, «фейлетонної доби», і нічого
із цим не поробиш. Письменника займала, перш за все, людська душа, а не
соціальне пророцтво. Тож він навряд чи міг уявити, що «фейлетонна доба» – то
лише квіточки, а ось із ягідками прийде небачена і немислима досі «доба
клоунів».
«Успішний успіх» Германа Гессе
Деякі фанати
Германа Гессе, загалом засуджуючи ідеологію і практику так званого «успішного
успіху» (і в цьому ми їх цілком підтримуємо), не помічають, що історія
письменника, якщо її подавати саме як історію лише успіху, а не життєвої драми,
якраз і може потрапити в ряди таких історій «успішного успіху» на сторінках
незліченних книжок несамовитих мотиваційних коучів, позитивних «мисливців» (це
про любителів мислити позитивно, а не поїсти гусятини) і тому подібної публіки.
Ну чим не
історія для Луїзи Хей та її послідовників. Дивіться, кажуть вони, наш метод
працює. Просто мрійте, записуйте свої мрії на листках, у блокнотах, книжках і
воно все обов’язково збудеться. Он Гессе майже дванадцять років писав, як його
герой стане Магістром гри. Писав у найдрібніших деталях. І той ним таки став. І
Гессе теж став Магістром. Магістром Нобелівської гри. Ось воно, чудо! Він
замріяв, і воно сталось! Ну чим не «успішний успіх»? Та ще й Нобелівський!
Так, історія
Германа Гессе має чи щонайменше, виглядає як така, що має хепіендове завершення.
Однак при цьому історія замовчує, скільки безіменних в’язнів духу із подібних
до Гессових касталійських в’язниць чи вовчих степів залишились у небутті, сам
на сам із своїми ілюзорними блуканнями і реальними драмами, трагедіями і
одержимістю, без ніяких винагород, визнання і співчуття.
Такі люди, як
Гессе і йому подібні, завжди шукають утвердження десь, деінде. У віршах,
музиці, буддизмі, на Сході, в Індії, Китаї, у пустелі, у минулому тощо. Намагаючись
за будь-що уникнути, оминути оточуюче їх середовище реального світу. Таких
насправді зовсім не так мало, отруєних ідеаломанією деіндизму. Переважна їх
більшість влачать жалюгідне існування, частина впадає у гріх самогубства. І
лише одинаки типу Гессе, видаючи свою ідеалістичне марнославство за Божий дар і
благословення, пожинають Нобелівські чи інші письменницькі плоди.
Але Гессова
історія – це те, що дотепники називають «помилка вижившого». Подібні помилки
виживших часом стають легендами і культами, які закликають, а то й затягують до
своєї пащі неокріпші уми новонавернених бісерових гравців чи степових вовків.
Та думається,
літературний успіх для самого Гессе насправді полягає не в тріумфі на
Нобелівському подіумі. Література – це був Гессовий спосіб вирішувати свої
духовні і душевно-психічні проблеми. І як виглядає, він їх у цілому вирішив.
Простішими словами, література – це був спосіб його виживання. Певною мірою він
і писав для того, щоб виплеснути назовні всіх тих примар, які переслідували
його всередині. І він вижив завдяки своїй літературі, яка допомогла зрозуміти,
що все життя він ганявся за гибельними примарами і марнотою та допомогла поставити
крапку у цій смертельній гонці.
Ви можете
прочитати безліч пишних фраз про те, чому Гессе нічого не писав після 1946 року.
Однак наша версія пояснення простіша і реальніша, – розіграним у «Бісері»
театром чи навіть драмою (а то й психодрамою?) він дав раду своїй душі. Не
знаю, чи заспокоїв, але дав раду, перестав рвати її на шматки, зміг зупинити
смертельні перегони. Власне душевні муки і літературні виверження – це лише дві
сторони письменницького вулкану. І Гессе зумів його спинити.
Духовні поштовхи
тепер турбували його не настільки, щоб породжувати жагу знову і знову братися
за перо до останнього подиху, до останньої межі. Інакше ніщо б не спинило його,
ні здоров’я, ні вік, ні життєві обставини. Ось яким може повернутися, виявитися
справжній літературний успіх.
Можна припустити,
була у Гессе і ще одна складова його життєвого успіху. Описуючи свого степового
вовка, Гессе і сам часом жив як бродячий пес, не маючи власного кутка. Та ось
на схилі літ знайшлась вже згадана чернівецька євреїня, яка стала його третьою
дружиною і ймовірно, великою мірою приклалась, щоб внести баланс у його життя. Ми
не знаємо, чи йшлося там про якусь душевну гармонію. Та ймовірно, ця дружина
стала для Гессе Юнгом і Фройдом в одній спідниці чи то пак, особі. Спільними зусиллями подружжю, схоже, вдалося поставити на припону індійські колісниці, степових вовків позаганяти до лісу, а душу Германа Гессе повернути на Світ Божий. Не
станься цього, невідомо, чи був би таким достатньо тривалим земний шлях Германа
Гессе. Це звичайно, теж лише наше припущення.
Додатки до «Бісеру»
У романі немає
жінок. Чому? Ще одне «совпадєніє»? Не знаю. Питання не до мене. Сьогодні за
таку політнекоректність не те, що б не дали Нобеля, але й міг би миттєво
загриміти літературний магістр Гессе у «фейлетонне» медіа-небуття. Назавжди. Бойова
феміністика сьогодні цього не спустила б, і ніякий Томас Манн тут нічим би не
зарадив.
Зате у романі є
своєрідні, як ми їх називаємо, додатки, де Гессе, до речі, «незлим, тихим
словом» згадує про матріархат в одному із оповідань. Нічого сенсаційного, та
все ж цікаво, що мав на увазі Гессе під тим образом.
Тож роман вийшов
з «додатками», куди увійшла збірка віршів та три невеликих повісті чи
оповідання, написаних начебто самим Йозефом Кнехтом. Малоймовірно, щоб вони
писались спеціально для «Бісера». Скоріш за все, це були ще не опубліковані
твори Гессе, вже написані раніше чи навіть паралельно із «Бісером» і дотепно
додані як Кнехтові твори. Гессе вочевидь хотів уберегти їх від небуття і дати
їм побачити світ, перш ніж він повісить перо на цвях після написання цього, як
напевно вже тоді вирішив Гессе, прощального роману.
Стиль оповідань значно
свіжіший за сам роман, часом вони досить влучні і мудро повчальні. Читаються
вони майже на одному диханні, однак трагічна суть у них та сама, наче накинута
тінню самого роману.
Героєм першого
оповідання («Заклинач дощу») також є Кнехт, який тут теж трагічно гине у часи
напевно ще допотопного матріархату. Невезучий цей Кнехт якийсь.
Героя наступного
оповідання («Сповідник») здавалось би, звати трохи інакше, – Йозеф Фамулус, та
виявляється, у перекладі це прізвище теж означає Служник. Цей Йозеф, здавалось
би, теж опинився на стадії безнадійного засихання. Та в останню мить руку духовної
допомоги подає йому старший неборака по сповідницькому цеху, отець Діон на
прізвисько Пугіль. Щоправда останній невдовзі також помирає.
Третє
повістування під назвою «Індійський життєпис» – дійсно досить розлоге
життєполотно індійського юнака на ім’я Даса, який мав знатне походження, однак
густо помережену незгодами долю. Все це мереживо ви думаю, залюбки прочитаєте
самі, згадаю лише один епізод. Якось біля струмка Даса впав чи то у сон, чи у
забуття, яке прокрутило йому драматичний сюжет його нібито наступного життя із чарівною
жінкою, але трагічним фіналом. Картина настільки пройняла душу Даси віщим
відчуттям фатальності, що як пише Гессе, «з лісу він уже не виходив».
Історія
«Індійського життєпису», перепрошую, нагадує давній банальний і водночас
дотепний анекдот про самотнього сусіда, його самотню сусідку поверхом вище і
«утюг», який той неборака приміряє як привід завести знайомство із сусідкою, та
однак, дійшовши до її дверей і прокрутивши всі «жахливі» наслідки цього кроку,
герой кидає у вічі господині «праведний» і не дуже літературний «відлуп», як
наслідок своїх «пророчих» роздумів.
Згоден, із долею
варто поводитись обережно. Та як кажуть, – «вовків боятись – до лісу не
ходити». А «долі боятися, – із лісу не виходити», – додаю я й свою другу
частину, навіяну Гессовим оповіданням.
Уроки Германа Гессе
Хоч ми й
наполягаємо, що «Гра в бісер» – це перш за все, особиста історія її автора,
водночас поряд із цим, думається, вона несе в собі потужний повчальний
потенціал і приклад для певного кола духовних шукачів і мандрівників.
Певною мірою, багатьох
із нас може займати якась подібна своя гра у якийсь свій бісер. Якась вигадка,
щось таке, що не зовсім вписується у картину реального світу, але наша
свідомість хапається за цю ілюзію, за цю гру, і крутить її в нас багато років,
виснажуючи сили і час. Не даючи взамін нічого, окрім марності, безплідності та
ілюзії, яку часом важко розпізнати як таку.
Тут звичайно, не
йдеться про якусь токсикоманію чи хворобу у психомедичному сенсі. Це щось
скоріше, не стільки фізіологічної чи психічної, скільки духовної природи.
Нерідко дехто сприймає щось подібне за розвагу і навіть самовдосконалення.
Важливо
правильно оцінити межі, масштаби такої гри, її співвідношення з реальністю. Адже
якщо захоплення такою грою ігнорує реальний світ і переходить за критичну межу,
доля людини може скластися трагічно. Саме в такій якості, як повчання, як урок,
історія «Бісеру» застерігає шукачів духовних скарбів та інших подібних
«гравців».
Підніміть
голову, огляньтесь навколо, – які погоні за степовими вовками, індійськими
скарбами і бамбуковими гаями? Герман Гессе вже відганяв за цим усім, за вас, і
заради вас, якщо хочете. І всім своїм життям, своєю підсумковою працею, книгою
всього свого життя сигналізує вам, – не ведіться на всю цю марноту! Всі ці
заморські «дива», – за великим рахунком, – не більш, ніж марнота,
духовно-культурна розвага, «гра в бісер» чи навіть «бісерщина», якщо
навколишній світ і реальне життя випадає з вашої уваги.
У кожного може
трапитись своя «гра в бісер». Як духовний лабіринт, задзеркалля, що
підпорядковує собі все життя такого гравця. Так, ніхто не може заборонити вам грати
у свій бісер, але будьте уважні, не загравайтесь, розтрачаючи свої сили. А то можете
потонути у холодних товщах реального життя. Думається, у тому числі, й таким
наративом звертається до нас повчальна Гессова історія про те, як нестримний
ідеалізм може привести не лише до духовного краху, але й більш трагічних
наслідків, включаючи фізичну загибель.
Важливо також
звернути увагу, що історія Йозефа Кнехта не тотожна історії Германа Гессе. Так,
вони відображають одну ідею, але їх конфігурації різні. Якщо письменник Гессе
завжди жив і творив лише у власному світі, у своїй особистій історії, то
служник Кнехт жив, діяв і працював у центрі громадської касталійської справи, а
отже й мав нести обов’язки та відповідальність перед нею та людьми. Гессе,
здається не помітив цієї різниці. Думаю, і цей епізод має стати повчальним
уроком.
Так, життя непросте, часом у ньому багато чого може набриднути, часом із чогось доводиться виходити чи щось полишати, але ми не повинні забути про обов’язки і відповідальність перед тими людьми і справою, коло яких нам доводиться лишати.
© Марченко В.Б., 2026
Немає коментарів:
Дописати коментар