Філіп Дік - Лийтеся, сльози, сказав полісмен / Philip K. Dick – Flow My Tears, the Policeman Said / Аматорські нотатки на полях

 

© Марченко В.Б., 2026

ЧИ ВІДІЛЛЮТЬСЯ ПОЛІСМЕНОВІ ДІКОВІ СЛЬОЗИ

Існує думка, що справжнє мистецтво має містити викривлений або хоча б незвичний погляд на реальність, інакше воно й не мистецтво. І щось безумовно, у цьому є. Із цього боку, чого-чого, а кривизни у Філіпа Діка вистачить на десятьох, інше питання, – природа і ціна цієї кривизни.

Отже, якщо ваш мозок звик шукати якісь системні зачіпки, логічні зв’язки, несуперечливість і послідовність викладу тощо, – просто вимкніть його на вході до цієї книжки. Він вам тут не просто не знадобиться, а дошкульно мулятиме, ніби вечірній костюм на нудійському пляжі. Тут самі лише екзистенційний хаос, випалені мізки (метафора Дікова) та несусвітні кухонні спекуляції на теми кроликів, собак, ниркових хвороб тощо. А також іще, думається чи не головне, – сльози. Тож, спробуємо розібратися, чиї і про що ці сльози. Заодне, химерно наказову назву Дікового роману «Лийтеся сльози, сказав полісмен» для лаконічності у подальшому часом вживатимемо скорочено, – «Сльози».

Що б не писав письменник, він завжди пише про себе, – сказав хтось із мудрих, хто ймовірно, й сам був письменником. Думаю, це завжди слід пам’ятати, а особливо, читаючи авторів типу Філіпа Діка.

Напевно, ви не раз чули вирази типу «порядок виростає із хаосу». Однак без уточнення це звучить приблизно як «горшки виростають із глини». Так, виростають. Але при одній умові, – якщо до справи прикласти уважну і організовану голову та руки.

Важко сказати, чи прикладався і якою мірою Дік до своєї долі у прагненні до її упорядкування. Та судячи із його творів, успіх йому приніс саме хаос, а не порядок. Хаос перш за все, у голові і душі письменника приніс успіх його творам. Чого не скажеш про його тіло, яке вочевидь не було у захваті від того хаосу і залишило Діка у відносно ранньому віці. Щоб скласти власну думку про все це вам варто почитати його біографію. Щоб зрозуміти, хто такий Філіп Дік і чому, про що та чому саме так він писав свої твори. Прочитайте біографію Діка, дуже рекомендую. До того ж, припускаю, декому вона може видатись цікавішою за його твори. Не гарантую, що за всі разом узяті. Та щонайменше, за ці «Сльози».

Дік ніколи не мав ніякої закінченої систематичної освіти, окрім хіба школи, та й ту він відвідував нерегулярно, через хворобливість та інші проблеми. Він не мав ніякого безпосереднього відношення до науки, хоч можливо читав якісь наукові праці. Відомо, що він відвідував коледж та університет, однак свідчень про їх закінчення немає. Біографія каже, що він читав чи вивчав деякі роботи з історії, психології, філософії тощо. Тож фактично це могло відбуватися хіба аматорським способом. Дік вочевидь, був самоучем. Ніяких відомостей про якісь явні, об’єктивовані результати чи здобутки у зазначених сферах немає. Якщо звичайно, такими не вважати його химерно-фантастичні твори.

У чому, судячи з біографії, був надуспішним і неперевершеним Дік, так це напевно у читанні. Він був допитливим і фанатичним читальником, – і перш за все коміксів, фантастичних оповідань і авторів типу Джойса, Юнга, книг типу китайської «Книги перемін» тощо. Кажуть зібранню фантастичних оповідань і коміксів Діка позаздрили б і серйозні бібліотеки, якщо звичайно, вони взагалі такому можуть заздрити.

Щодо життєвого досвіду, то окрім письменництва, Дік не мав ніякої спеціальної професії, не приймав участі ні в яких історичних подіях типу війни чи будь-яких громадсько-політичних рухах. Таким чином, він просто читав одні фантастичні і нефантастичні історії та з допомогою свого скромного життєвого досвіду і химерної фантазії конвертував їх в інші фантастичні і нефантастичні історії. Тож думається, Дік був перш за все, шаленим вигадником, інтуїтом, фантазером і мікшером, якщо так можна сказати про його здатність змішувати жанри, стилі і тематику творів.

Біографія щодо Філіпа Діка складає враження допитливої, щирої, але водночас, душевно надмірно вразливої і дезорганізованої людини. Думається особиста доля Філіпа Діка заслуговує на співчуття будь-якої нормальної людини. Хворобливий фізично і психічно. Наркозалежний. Зловживав медичними психотропними препаратами. Серед діагнозів Діка – агорафобія, параноя, наркоманія, роздвоєння особистості, гіперграфія, скронева епілепсія та інші. Серед симптомів епілепсії скроневої частки мозку є, зокрема, аудіовізуальні галюцинації, ілюзія зміни довколишнього простору, деперсоналізація та дереалізація, які ймовірно і вносили помітний вклад у формування особливого світовідчуття Діка.

Окрім дитячих травм, біографія згадує характерні підліткові проблеми, зокрема, такі як невпевненість у собі, комплекси через власну зовнішність, замкнутість тощо. Також у Діка було діагностовано купу фобій: він боявся висоти, відкритого простору, громадського транспорту, соромився їсти на людях. Перегляд воєнної хроніки спричинив у ньому такий жахливий панічний напад, що він забув дорогу до кінотеатрів на багато років.

Ще один епізод, який багатьма вважається одним із знакових у біографії Діка, – він народився у двійні із сестрою, яка померла у півторамісячному віці. Звичайно, свідома пам’ять півторамісячного Діка ніяк не могла зафіксувати цю подію. Однак деякі коментатори стверджують, що горювання за утратою стало ледь не визначальною рисою у житті і творчості Діка.

Тож справжня реальність Діка – це постійна психічна і фізична розбалансованість та дезорганізоване життя. Мав п’ять шлюбів. (І всі вдалі, – як би міг подотепкувати колись радянський гумор). Помер на самоті. Кажуть, від передозування амфетамінових препаратів. Який образ жінок у нього склався, – ви можете відчути на сторінках його творів, і зокрема, цих «Сліз».

Фінансова скрута впродовж більшості життя. Постійне вживання нарковмісних ліків, періодичне впадання у безпам’ятство і тому подібне – нелегкі випробування, які породжують чимало проблем, у тому числі із поліцією, податковою службою, бюрократичним апаратом і властями загалом. Така суціль неадаптована людина дивиться на світ як на суцільну проблему. Страх перед поліцією, яка переслідує за наркотичні справи, страх перед податковою службою, яка прискіпується за неточне декларування доходів.

Звернімо увагу, що все це стоїть в ряду особистих проблем Діка. Саме які, думається, як ще прижиттєво, так і посмертно роздуті деякими його коментаторами до фантасмагорії соціально-політичних бунтів і протестів Діка проти то звірячого капіталізму, то соціальної несправедливості, то суспільства споживання та купи інших болячок загниваючого Заходу. Однак, ознайомившись із його біографією, кожен може щонайменше поставити питання, – якою мірою Дік дійсно щось соціально опротестовував, критикував чи ненавидів, а якою, – просто боровся із своїми особистими страхами і розладами.

Деякі прихильники Діка часто наділяють його надприродними здібностями. Він то вангує дитячі хвороби, то в точності передрікає майбутнє з його інтернетом і штучним інтелектом, то попереджає людство про темні часи і так далі, і тому подібне. Вся подібна міфологія виглядає як заднім числом притягнута за вуха спекуляція, що уникає перевірених фактів, логіки і здорового глузду. Що виглядає фактом, так це швидше формування своєрідної культури чи культу напівбожевілля, а то й божевілля навколо Діка і йому подібних особистостей, що спекулює на психорозладкових а часто й трагічних сторінках життя таких людей.

Якщо ж спробувати поглянути на життя Діка з його боку, то схоже, що література була його способом виживання, перш за все, у тому внутрішньому психічному світі, у який завела його доля, і спробою гармонізувати його і зовнішньою реальністю, сповненою безлічі страхів, відображених його діагнозами. Спробою легалізувати ту неймовірну хаотичну мішанину, яка заповнила його мозок чи то від вроджених недугів чи вкупі із несамовитим читанням із самого дитинства шаленої кількості коміксів, фантастичних оповідань і тому подібного чтива та ще із метамфетаміновими польотами на додачу. А можливо певною мірою, – спробою перекласти внутрішні проблеми на зовнішні чинники, зокрема, поліцію, бюрократію, наркотики, утрату сестри, підступність жінок тощо.

Та повернемось до самого роману. Початкова інтрига, як і ідея твору загалом, виглядають досить цікавими, однак далі автор, здається не дуже впевнений, куди вести, що робити із своїм героєм. У подальшому розвитку історія дещо нагадує походеньки алкоголіка чи наркомана, який у своєму тумані згубив документи, а з ними і свою пам’ять, з тією лише різницею, що пам’ять тут згубило оточуюче середовище, а не сам токсикоман. І це робить ситуацію загубленця набагато драматичнішою, бо він усвідомлює, що сам він ще б міг якось добряче проспатися, а от як спонукати проспатися весь світ, – він не має жодної гадки.

Повістування відбувається на фоні якогось непояснюваного ні наукою, ні фантастикою часо-просторового викривлення. Головний герой роману Джейсон Тавернер насправді не був наркоманом, він шанована всесвітньовідома медіа-особа. Не вживав він наркоти і в той фатальний день, коли потрапив в інцидент, після якого перестав існувати для оточуючого світу. Щось вилучило Тавернера із світобуття, з усіх мислимих реєстрів і фіксацій так, ніби його й не існувало ніколи.

За ідеєю Діка ефект нібито викликається дією новорозробленого у поліційних лабораторіях наркотика КР-3. Пояснення дії наркотика, функції мозку і просторово-часових вимірів даються автору з величезними труднощами і полишають враження повної непереконливості, навіть з огляду на фантастичний жанр. Опис дії того наркотика плутаний настільки, що пересічному читачу навряд чи й прийде в голову його розплутувати.

Дія КР-3, за версією Діка, позбавляючи наркомана здатності розрізняти просторові ділянки, відкриває перед ним безліч просторових коридорів. Внаслідок цього мозок наркомана хапається за коридор, який у нього опиняється під рукою. Актуалізоване таким чином альтернативне середовище наркомана ніби затягує у себе суб’єкта, що трапився бути предметом його свідомості. Суб’єкт ніби опиняється у новому світі, каже Дік вустами полісмена. Отже, зауважимо, за цією ідеєю «у новому світі» мали опинитися і поліціянти, які були у полі наркотичної свідомості.

Наркоманкою, яка поцупила КР-3 із поліційної лабораторії, виявилась сестра поліційного генерала Бакмана на ім’я Аста. Таким чином, Джейсон Тавернер, що потрапив у поле уваги Асти, опинився у світі, де його нібито не існує. Тож зафіксуємо, весь цей інцидент спричинився вживанням наркотика КР-3 саме Астою, а не Тавернером.

У цьому моменті також слід звернути увагу, що змінена реальність Асти, відповідно до Дікового пояснення, втягнула в себе як Тавернера, так і всіх фігурантів її сприйняття, включаючи і самих поліціянтів. Далі Дік вустами полісмена стверджує, що впродовж дії наркотика (доки не померла наркоманка), і Тавернер, і поліція водночас займали два просторових коридори, – реальний і нереальний. І лише смерть наркоманки повернула всіх на звичні місця.

Далі, не втрачаючи пильності, відзначимо, що за повістуванням і Тавернер, і поліція, паралельно стали об’єктами зміненої реальності Асти, і так само паралельно існували у двох світах одночасно. Тобто, якщо Тавернер згубив свою ідентифікацію, то те ж саме мало би статись і з поліцією, вона мала би теж втратити ідентифікацію, полісменів теж мали би перестати впізнавати на вулицях тощо. Однак нічого подібного з генералом Бакманом і поліцією чомусь не трапляється. Всупереч елементарній, навіть науково-фантастичній логіці, поліція продовжує функціонувати у звичному режимі впродовж всього повістування, ні її просторова локація, ні її ідентифікація нікуди не дівались. Дікова історія ніяк не пояснює цей факт і здається, взагалі не звертає на нього уваги.

Далі, всупереч Діковій коридорній плутанині будь-який уважний читач здатний помітити, що за повістуванням сам Джейсон Тавернер, як фізична сутність, не потрапляв ні до якого нового світу, де його не існує, і нікуди не зникав із звичного йому світу, оскільки він продовжував рухатись знайомими і звичними йому маршрутами, спілкуватись із знайомими йому людьми. Що насправді зникло чи «злетіло», так це його ідентифікація у тому світі, тому його ніхто не знав і не впізнавав. Світ його продовжує бачити, але тепер як невідомого бомжа.

З іншого боку, якщо ідентифікація Тавернера зникла для всього світу, де він фізично продовжує існувати, то чому ця ідентифікація не зникла і для самого Тавернера? Він по ідеї, теж мав би перестати знати, хто він такий і звідки. Чому він продовжує пам’ятати все про себе, світ і зв’язки із ним? Думається, весь цей Діковий часо-просторовий клубок не тримається ніякої купи.

Припускаю, заядлі любителі фізики можуть заповзятися збагнути Дікову концепцію викривленого часу та просторових коридорів. Але боюсь, ніякі відмінні оцінки з теорії відносності Айнштайна-Ейнштейна чи філософії «чистого», тобто, невикривленого, розуму Канта не допоможуть вам вловити фізичну природу і прив’язатись до координат того викривленого світу. І не намагайтесь. Це лише плід фантазії автора, яка, і тут будьте особливо пильні, нерідко блукала метамфетаміновими стежками. Найбільше, що ви можете зробити, – просто пройміться співчуттям до головного героя. Цим ви допоможете і йому, і собі у цьому читанні. Адже «любов – це все», – як полюбляють виспівувати поп-рок зірки. Або просто уявіть, ніби ви читаєте Кафку чи «Гру в бісер» (якщо ви можете таке уявити), і не задавайте ніяких питань.

Власне, мене особисто тут, у Діковій історії, не полишає відчуття, що це американський рімейк Кафки, з додаванням фантастики, конспірології, наркотиків, ну і решти аксесуарів американського світу, добре відомих кожній людині, яка безпосередньо там ніколи не була.

До цієї історії звичайно, можна було б додати соціального перцю. Ну ось наприклад, таким чином. Поліційна деспотія і наркотичні тіні вже давно захлеснули цей дикий капіталістичний світ. Але доки ти, подібно Тавернеру, на соціальній вершині або хоча б на якомусь плаву, – ти нічого не помічаєш. Та ось з тобою трапляється неочікуване випадіння із звичної комірки, і світ повертається до тебе темним боком, чорною дірою, де тебе просто не існує, і взагалі ніколи не існувало. Ось вона, темна реальність капіталістичного пекла! Але не хвилюйтесь, це лише мої фантазії. У Діка такої ідеї немає, його повістування не має ніякого розвитку у цьому напрямі. Хоч там і згадуються якісь напівпідземні студентські кібуци, однак ні автор, ні його герой Тавернер не проявляють до них жодної особливої цікавості.

Є у романі і неясні контури ідеї обраності. Джейсон Тавернер насправді виявляється сорокадвохрічним продуктом невдалого Вашингтонського проекту, який з певних причин був зупинений і майже весь ліквідований. Він та його вередлива подруга Хільда Гарт є нечисленними уцілілими представниками тієї генерації. Якщо вірно, що кожен твір є певною мірою проекцією душі його автора (а думається, тут мало сумнівів), то не можна виключити, що у цій лінії сюжету йдеться у тому числі, й про окремішність самого автора. Його особливість, специфічність, і навіть обраність, якщо хочете. І не має значення, чи був це образ здорового самоусвідомлення направдішньої видатності чи лише відбиток психоневротичної хворобливої уяви. Звичайно, це лише припущення. У будь-якому разі сьогодні творчість Діка здобула визнання, його письменницьку особистість відносять до видатних.

Однак ідея обраності, хоч і закладена, але ніяк не розкрита, скоріше лише намічена туманними натяками, як і багато чого іншого у Діковій історії загалом. Ми довідуємось, зокрема, що головний герой Джейсон Тавернер належить до особливого стану, так званих секстів, а його літературний опонент, поліційний генерал Фелікс Бакман – до так званих септів. Але у чому суть і зміст цих станів, – неясно.

Та повернемось до тези, що автор у своїх творах завжди пише щось про себе. Прочитавши книгу, може здатися, що фантастичний сюжет – це лише ефемерний фон, на якому автор хоче розкрити щонайменше три із своїх традиційних біографічних тем – наркотики, поліція і сльози. А якщо згадати фальшодокументальницю Каті, то ще й божевілля та відношення до жінок загалом. Тож у повістуванні неодмінно фігурують і наркогенератори, без них автору важко жити і творити. Тут і поліція, і сльози, і держава. А ми пам’ятаємо їхнє місце у житті Діка. Поліція, яка переслідує за наркотичні справи, держава, яка доскіпується із своїми податками на літературні гонорари. Сльози, які нескінченно ллються із душевної діри-утрати від  смерті сестри-близнюка.

Пригляньтесь уважніше до науково-фантастичного виміру цього роману. Чи не здається вам, що елемент наукової фантастичності у Діка досить поверховий? Що автор не дуже схильний вникати у науково-фантастичні деталі. Подивіться на його допотопний п’єзоелектричний звукознімач майбутнього, незграбні повітрольоти із туманним способом дії і живлення, плутанину із поясненням часо-просторових коридорів тощо.

Зверніть увагу на інцестуозність і трагічність брато-сестринських відносин Бакманів. Чи не нагадує це Дікову духовну драму щодо сестри-близнюка? Сльози Фелікса Бакмана, – чи не сльози це самого Діка?

Але в поліційній лінії сюжету можна прочитати і глибший вимір. Загалом поліція у Діка символізує зло і страх. Зло має бути покаране, відплачене і помщене, але як? Ось тут, здається, і покладає Дік всю відповідальність на образ поліційного генерала Фелікса Бакмана і його стосунки із сестрою Астою. Дік заставляє Бакмана страждати. Страждати як за утрату сестри, так і за зло, яке чинить поліція загалом. Бакман карається, страждає, відчуває несправедливість поліційного терору, намагається співчувати студентам і в’язням виправних таборів. Бакман ніби ллє Дікові сльози, і врешті буде вбитим своєю ж системою, судячи з усього. Знешкоджена врешті буде і сама поліція загалом.

А ще пам'ятаєте епізод з хворобою нирок, – так це виглядає не інакше, як відголосок історії хвороби Дікової матері. Тітонька з постійними і облудними нирковими скаргами – чи не прообраз це його матінки?

У романі є епілог. Відповідно до нього Друга вітчизняна війна закінчилась. Коли, з приводу чого вона розпочалась, між ким і ким достеменно вона йшла і тому подібні питання ймовірно розчинились у тому просторовому коридорі, що зник зі смертю нещасної наркоманки Асти. Тож і відповіді на них ми ніколи не дізнаємось. Та ця подія мала позитивні наслідки. Деякі університети були відбудовані, а деякі студенти повернулись до аудиторій. А репресивна роль поліції якось поволі зійшла нанівець. Одним словом, все якось «розсосалось» само собою. Як це до речі, часто в історії і буває, коли епоха відходить разом із своїми носіями. Хоч я не впевнений, що Дік саме це і хотів показати. Чи не символізує цей епілог підсвідоме прагнення Діка до впорядкування світу? Чи не прояв це інтуїтивного відчуття послідовності? Ніби на доказ цього Діковий епілог також ілюструє, що буття практично всіх героїв і трендів роману закотилися за своїми закономірними траєкторіями.

Підсумовуючи, скажу відверто, на мене цей роман справляє суперечливе враження, і перш за все, як нагромадження якогось фантасмагоричного вигадництва. Як з точки зору тематики, змістовності, зв’язності, послідовності повістування, так і з образно-відчуттєвого боку. Моє припущення, – у своїх творах Дік культивував, перш за все, свої напівбожевільні (пам’ятаймо про діагнози) чи й просто химерні видіння і галюцинації, які вірогідно значною мірою слугували йому опорою у житті, допомагали вижити у реальному світі.

Чи варто таке читати? Та власне, чому б і ні? Заглянути у Дікову кімнату (якщо не палату), у простір його фантазій і світосприйняття. Нікому не завадить часом злегка струснутись від стерильності Кантового інтелектуального акваріуму. До того ж слід визнати, Дік володіє певною письменницькою хваткою, створив свій стиль, і навіть, якщо хочете, шарм.

Але слід бути пильним і пам’ятати, що кожна книжка, так чи інакше, переносить нас у світ автора. Адже перенесення – це не лише у психоаналізі, це універсальна річ. Отже, на виході повістування не забудьте відновити баланс. Наприклад, як це елегантно вміють робити хазяйські коти чи собаки, повертаючись у рідну домівку після дощової купелі. Тож чи є сенс читачам без діагнозів ходити стежками химерного, якщо не хворого, Дікового розуму, – це особисте питання, яке вирішуєте лише ви.

© Марченко В.Б., 2026

ФіліпДік - Лийтеся, сльози, сказав полісмен.