КІЗ Деніел - Таємнича історія Біллі Міллігана / Daniel Keyes - The Minds of Billy Milligan / Нотатки на полях

© Марченко В.Б., 2025 

У БІЛЛІ МІЛЛІГАНА ВСІ Дома. ОКРІМ ХІБА САМОГО ХАЗЯЇНА.

У нього не всі дома, – каже народна українська приказка про людей з психічними негараздами. У героя нашої книги, Біллі Міллігана, не просто всі дома, – у його голові цілий натовп мешканців, наче в рукавичці. І тим не менш, проблеми із психікою у Біллі дуже і дуже серйозні. І перш за все, – у Білловому домі бракує самого господаря. У подальшому повістуванні ми дізнаємось, що хазяїн колективної халабуди майже постійно спав. Та все по порядку.

Багато років я дивився на цю книжку із придуркуватою обкладинкою, натякаючою на якусь новітню підліткову історію про чергового «гаріпотера» під ніком Біллі Мілліган. У такому ж збиваючому стилі український видавець зашифрував і назву, - «Таємнича історія...». Обкладинка і назва книжки жодним чином не повинні наводити читача на зміст і назву оригіналу, – такого «постмодерну» ймовірно, дотримався тоді наш видавець. У жодних, заповіданих Фройдом, снах мені би не привиділося побачити, що за тим зовнішнім антуражем криється унікальна резонансна судово-кримінально-психіатрична історія, де фігурує нібито розщеплена на 24 уламки особистість гвалтівника і грабіжника.

Чому і для кого ця історія виявилась «таємничою»? Автор її так не називає і не описує. В оригіналі назва не містить ніяких «таємниць», - «The Minds of Billy Milligan». Навпаки, свою розповідь автор подає як цілком реальну, підтверджену документально. Історія невесела, часом сумна, часом драматична, і навіть трагічна. Але не таємнича. Хоча й може викликати безліч питань, як функціонує людська психіка, на які наука не має певних відповідей. Що мав на увазі український видавець, коли перелицював відкриту, зафіксовану публічними джерелами історію у «таємничу»? Ось де справжня «таємниця». Та вона ймовірно, легко розгадується, якщо врахувати, що в «таємничу» її вперше перекрутив російський видавець («Таинственная история Билли Миллигана»), а український, певно, не знайшов нічого кращого, як скопіювати вочевидь для нього аж надто «авторитетне» джерело. Хоч могло, звичайно, трапитись і просте «совпадєніє».

Тож перед нами художня інтерпретація реальної історії, із якою, ймовірно, значне число не таких прискіпливих до обкладинок читачів певно вже давно обізнана. Початок повісті скоріш за все занурить вас по шию у море скепсису, – як можна повірити у таку нісенітницю? Адже перше, що впадає у вічі, – в одному тулубі і голові Біллі Міллігана живуть чи співіснують аж 24 його альтер-особи, серед яких представники різної статі, національності, різного віку (від трьох років), і навіть різної ваги (згадується, зокрема,  75, 86 і 95кг) та різного зросту. Як таке може бути водночас і водномісць? Як можна таке собі навіть уявити? Характеристики альтерів письменник, судячи з усього, зібрав зі слів цих самих же мешканців Мілліганового «кондомініуму».

Але раджу не поспішати з висновками. Заглиблюючись далі у читання та оглядаючись на коло задіяних у цій історії реальних свідків-фігурантів, – суддів, прокурорів, адвокатів, психіатрів, – ви поступово починаєте чухати потилицю. Як би могло трапитись, щоб стільки явно неглупих людей, всі гуртом і відразу, пошилися у дурні?, – пройме вас вперте запитання.

І тоді на зміну недовірі прийде інше питання, – як така множинно-осібна каша могла заваритись у голові однієї людини? Як можна було зібрати докупи, в одну «рукавичку», всю цю різношерсну компанію? Де шукати витоки цього химерного явища, – ось питання. Це питання звичайно, не до цієї книги і її автора. Повістування є суто літературно-документальним, але аж ніяк не науковим. Лише побіжно, із спогадів самого Біллі у часи просвітлення та з уривків психіатричних звітів можна скласти загальне уявлення про витоки.

І ця загальна відповідь цілком сподівана – витоки слід шукати у дитинстві. Як власне, і витоки долі будь-якої людини слід шукати у її дитинстві, сім’ї і походженні. І тут важливо враховувати переплетення щонайменше двох психорозвиткових ліній. Одна із них – травматична. Думається, мало кому вдається її уникнути, хоч переважно і не в такій катастрофічній мірі, як у Біллі. Іншу я б умовно назвав генетично-фантазійною, «походження тяжіє над нами наче доля», сказав хтось, можливо це я й був, хто-зна.

Щодо першої лінії, то Біллі у дитинстві отримав жахливу психологічну травму. За його словами,  вітчим згвалтував його у восьмирічному віці, і загалом чинив над ним фізичну і моральну наругу. Нерідко до надмірного його приниження та покарання вдавалась і рідна матінка.

Судячи зі спогадів, перші досліди і досвіди Біллі щодо множинно-осібного «перевдягання» та виходи на сцену його альтерів почалися ще до фатальної сексуальної наруги із боку вітчима Чалмерса. Чутлива душа хлопчика ледь не катастрофічно сприймала всякі зовнішні нагримання, у тому числі, з боку навіть матері.

Схоже, саме у відповідь на знущання у Біллі сформувався неймовірний захисний механізм, який перекидав його у стан нібито іншої особистості, коли він доходив до межі стерпності сприйняття відповідної фруструючої ситуації. Думається, якби не цей драматично чудернацький захисний механізм, то Біллі давно би вже поповнив лави самогубців і на цьому його особиста історія і закінчилася б, так і не розпочавшись у тому вигляді, у якому вона сьогодні відома.

Свою першу спробу самогубства Біллі здійснив у 12 років. Це був саме один із епізодів, коли його свідомість зіткнулась із нездатністю терпіти власну неспроможність. І саме тоді, інші мешканці зрозуміли, що необхідно всіляко обмежувати вихід Біллі на сцену свідомості.

Думається, самогубцями стають саме ті, у кого відсутня опора на власне я і при цьому психіка не витворює ніяких інших захисних механізмів. Але психіка Біллі витворила такий незвичайний захисний механізм. Він не зробив його щасливим, але зберіг життя.

На моє глибоке переконання витоки не лише самогубств, а й інших суто психічних розладів та їх похідних типу алкоголізму і наркоманії лежать саме у відсутності опори на Власне Я, образ якого з якихось причин не сформувався або був зруйнований. При цьому особа не має змоги опертись на зовнішню допомогу типу сім’ї, близьких чи друзів.

Другий чинник многоосібності Біллі я умовно назвав би генетично-фантазійним. Маю на увазі, що унікальну конфігурацію відповіді на брутальні умови витворила саме виразна схильність Біллі до незвичного фантазування. Ймовірно ця схильність мала спадкове походження.

По батьковій лінії Білі мав єврейське походження. Ймовірно, хлопчик отримав у спадок надзвичайно розвинуту фантазійну складову психіки, адже обоє батьків були акторами. Мати – співачка у провінційних клубах з хаотичним характером і поведінкою. Батько Біллі – комедіант такого ж провінційного масштабу, який наклав на себе руки у ранньому малолітстві Біллі, тож він його практично і не пам’ятав. Таким чином, хлопчик зростав під наругою вітчима, схильного до садизму та статевого і фізичного насильства. Не доведи Господи, комусь отримати такий «букет»!

Тож, як працював множинно-осібний захисний механізм Біллі Міллігана? Схоже, на початковому етапі, компанія не усвідомлювала себе не те, щоб одним цілим, але й якоюсь «однодаховою» громадою чи сім’єю. Кожен жив своїм життям. За яким принципом Біллові особи змінювали одне одного? Вочевидь, спочатку це був хаотичний калейдоскоп, тобто, поява і сходження зі сцени відбувалось у випадковому порядку. Вичерпавши свій психічний ресурс черговий персонаж просто «падав» зі сцени, і на його місце протираючи очі, вигулькував наступний фігурант, намагаючись якомога швидше зрозуміти, де він і що має робити.

Такий підхід хоч і забезпечував виживання, але нерідко вів до непередбачуваних соціальних наслідків, у тому числі антисоціальних і навіть кримінальних, що загрожували самому існуванню множинної «сім’ї». Як наслідок, у сім’ї визначились два лідери, які намагались навести хоч якийсь лад. Артур спробував взяти на себе загальне лідерство, відповідальність за інтелектуальні питання та вихід чи невихід на сцену певних осіб. Рейджен став так би мовити, кризовим менеджером і перебирав на себе керівництву в умовах фізичної загрози. В теорії виглядає чудово, однак на практиці, як показує повістування, ця схема спрацьовувала далеко не завжди. У періоди, які в книзі названі як «буремні часи», вихід на психічну сцену Біллі позбувався будь-якого організованого порядку.

Яка перспектива була в цій історії? Очевидно, що без допомоги лікарів чудернацький захисний механізм рано чи пізно привів би Біллі Міллігана до остаточної катастрофи. Тож у рамках призначеного судом примусового лікування стратегія психіатрів полягала у тому, щоб злити всі особистості до однієї інтегральної. Найбільшого прогресу Біллі досягнув у лікувальному центрі у місті Афіна у лікаря Девіда Кола. Там вперше у психічній структурі Біллі почала з’являтись інтегральна особистість, яку назвали Учитель. Саме завдяки йому і з’явилась більшість спогадів, які лягли в основу книжки. Однак успіх був лише епізодичним. Лікування було перерване як внаслідок безглуздого непорозуміння, так і намірених інтриг та лицемірства з боку оточуючих.

Нам слід звернути увагу на об’єктивну неоднозначність ситуації. З одного боку, письменник, який виступає ніби із середини Мілліганового життя, описує його історію якщо не із симпатією, то із співчуттям. Мимоволі цим духом проймаємось і ми, читаючи  цю книжку. Але спробуйте подивитись на Мілліганів вертеп із-зовні, очима простого обивателя та байдужих чиновників і ви зрозумієте логіку політиканського шуму та медіагаласу навколо цієї історії.

Слід мати на увазі, що Мілліган мав два судово-кримінальних епізоди: перший – пограбування аптеки, другий – згвалтування, поєднане із пограбуванням. І якщо у другому випадку його визнали неосудним через розлад множинної особистості (вперше у судовій практиці США), то у першому випадку за недбалою порадою адвоката, який не зважив на психічний стан Біллі, той визнав свою провину і був присуджений до п’яти років ув'язнення.

Чи становив Біллі небезпеку для суспільства? Чи могли лікарі гарантувати безпеку від рецидивів? Попри всі успіхи у лікування і адаптації, – на всі подібні питання не було задовільних відповідей. І епізод із появою в Афінському лікувальному центрі Гаса Голстона, колишнього співкамерника Біллі по в’язниці Лебанона, що призвів до інциденту з неврівноваженими пацієнтками центру, тільки підтверджує цю істину.

Тож однією з головних причин краху лікувального процесу були несприятливі соціально-політичні умови, які склались навколо Біллі у локальній громаді штату Огайо. Політиканство, цинізм, мракобісся і тому подібні вітри, що закрутилися навколо його історії, піднімають питання, а наскільки психічно здоровими чи врівноваженими є більшість так званих пересічних громадян.

Та як би не було, політико-судово-медійна буря, що здійнялась навколи Біллі Міллігана привела до його переведення із Афінського медичного лікувального закладу відкритого типу до тюремного закладу для психічно хворих злочинців у місті Ліма штату Огайо. Умови утриманням в’язнів в останньому, судячи з описів, часом нагадують картини нацистських концтаборів часів Другої світової.

Три роки точилися зусилля адвокатів, лікарів, рідних та деяких співчуванців задля повернення Біллі до Афінського лікувального центру, перш ніж був досягнутий цей результат. Однак, цей успіх, хоч і відродив надію, проте був гірким. Як і книжкова історія Біллі Міллігана загалом, яка не має щасливого фіналу. Тюремні умови за три роки звели нанівець досягнення лікарів, відкинули їх на висхідну позицію, а то й погіршили її. Множинна особистість Біллі впала у дезорганізацію, Учитель більше не з’являвся, Артур і Рейджен втратили надію і впали у депресію. Отже, все слід було розпочинати спочатку.

Тож повістування завершується на гіркій надії і залишає нам набагато більше питань, аніж відповідей. Що справді таємничого у справі Біллі Міллігана, так це не його історія, яка детально описана судовими, психіатричними і літературними джерелами, а інформаційний механізм формування і функціонування його множинної особистості. Де взялися, зокрема, такі спеціальні персони як рафінований британський аристократ Артур та затятий сербський комуніст Рейджен? Що стає спусковим гачком і який механізм так званих «Буремних часів» та «Крадіжок часу» з боку множинних осіб? Чому випадок Міллігана так і не став об'єктом серйозного наукового дослідження?

Звідки взялись прототипи усіх цих двадцятичотирьох альтерів, перш ніж вони вселилися до Біллі? Як вся ця публіка потрапила у його голову? Чи був хтось із них серед його предків. Як формувався духовний світ Біллі, чим він любив займатися, що йому подобалось, що він читав, як ріс у сім’ї?

Психонаукові концепції і сьогодні, через майже півстоліття після цього судово-психіатричного прецеденту, не в змозі прояснити механізми формування та функціонування розладу множинної осібності. Психогуру або оминають цей випадок взагалі, або натякають на симуляцію, або кивають на видозмінений у сучасному Довіднику психічних хвороб діагноз щодо дисоційованого розладу.

У перекладі на доступну мову сьогоднішня Довідникова фактологія свідчить, що психонаука взагалі сьогодні не визначає психічного розладу множинної осібності як такого. Адже поняття дисоціації за означенням, хоч можливо й близьке, але не тотожне множинній осібності. Дисоціація означає відстороненість від власної особи, яка презюмується як базовий здоровий осередок. У Мілігановому ж випадку кожен із «дисоціантів» виступає від окремої власної особи і діє як окрема особа із власним іменем, історією, характером, власними психічними і біосоціальними ознаками.

Таким чином, сьогодні офіційна психонаука фактично відкидає феномени множинної осібності, подібні до Міліганового, тим самим непрямо вказуючи на їх наукову неспроможність, недостовірність, а то й симулятивність. Та з іншого боку, можливо це свідчить про неспроможність саме сучасної психонауки і практики відповідати на серйозні виклики.

Окремо стоїть юридичний бік справи. Унікальне Рішення суду щодо звільнення Міллігана від відповідальності за згвалтування та пограбування може видатись суперечливим, щонайменше, неочевидним. Може виникнути питання, – якщо психіатрія визнала множинність, за якої особи змінюють одне одного, то чи не повинні вони все ж нести відповідальність, виступаючи у момент правопорушення фактично від імені всіх?

Адже ж хтось із цієї «компанії» все ж вчинив злочин. Якщо кожна із особистостей визнається психіатрами як самодостатня із власним характером і  історією, то чому б за свої вчинки такій особі не понести відповідальність? Далі, якщо вони спілкуються, вони ж не можуть не знати як про сам факт злочину, так і про те, хто його скоїв. Якщо компанія його не видає, значить вони у змові, покривають його. Психологиня Вілбур каже, що множинні особистості не схильні порушувати своє слово, легковажити обіцянками. Отже, вони мали би бути правдивими. Тоді чому вони всі мовчать про те, хто гвалтував і грабував дівчат?

Та сім’я не така проста, як могло би комусь здатися. Ось що каже керуючий множинник Артур своєму адвокату Гері: «Ви ж адвокат і чудово знаєте, що свідок не зобов’язаний ділитися інформацією, якщо його про це не просять. Ви б і самі насамперед порадили своєму клієнту відповідати на запитання лише «так» або «ні» й не заглиблюватися в подробиці, якщо вони свідчать не на його користь. Поставте будь-кому з нас пряме запитання – і у відповідь почуєте або цілковиту правду, або мовчання. Хоча, звичайно, правду теж можна інтерпретувати по-різному. Англійська мова така багатозначна».

Далі дотепний читач може пригадати історію з особинею на ім’я Адалана. Справа у тому, що не відразу, а лише через пару місяців після початку лікування множинного «спектаклю» на сцені з’явилася дівчина дев’ятнадцяти років з дивним ім’ям Адалана. А тепер тримайтесь за бильця, – Адалана любить дівчат, вона лесбійка, і виявляється, це вона гвалтувала всих тих дівчат. То чому б всі три епізоди згвалтування-пограбування не повісити на неї? Захист Біллі Міллігана захоплено аплодує стоячи, бурхливі нестихаючі аплодисменти у залі правосуддя. Не те, щоб лесбійку не можна було б притягнути до відповідальності за згвалтування, та «всьо-же», як кажуть, – оцініть красоту гри, – певно зауважив би дотепник.

У всіх подібних міркуваннях можна вгледіти буденну логіку. Але право не грає в такі множинні ігри. Правова доктрина, на відміну від психіатричної, не визнає, не допускає множинної осібності. В одному людському тілесному організмі суб’єктом права може бути лише одна праводієздатна (правосуб’єктна) особа з визначеними індивідуальними ознаками типу імені, статі, року народження тощо. Тому, якщо суд, грунтуючись на судово-медичних заключеннях, доходить висновку, що така особа не усвідомлювала значення своїх діянь та їх наслідків, суд може визнати таку особу неосудною і звільнити її від відповідальності за такі діяння. У цьому суть поняття осудності. У термінах нашої історії, суд не може притягти до відповідальності множинних осіб, наприклад, ту ж Адалану чи Артура, чи Рейджена, чи Аллена за згвалтування і крадіжку, якщо Біллі Мілліган на той момент був не здатний усвідомлювати, що він це вчиняє.

Осудність є загальною нормативною презумпцією, припущенням, а не самодоконаним фактом. Те ж саме стосується і свободи волі, яка зазвичай визначає вину правопорушника. Для юриспруденції свобода волі особи – це перш за все базова нормативна презумпція, припущення, а не достеменна психічна закономірність чи факт. Тому у кожному конкретному правовідношенні правозастосовувач має перевірити і упевнитись, що правопорушення вчинене зі свободної волі, а не під примусом, і при цьому, осудною особою, тобто, яка здатна усвідомлювати значення своїх діянь і їх наслідків.

Отже, у подібних психіатричних ситуаціях юридичний механізм діє на строго обгрунтованих законних засадах і відсікає всілякі буденні уявлення і спекуляції відносно множинності у пересічних людських головах. Водночас, як бачимо із повістування, буденні уявлення часом побутують і в деяких юридичних головах.

Ось у судовому слуханні прокурор, який професійно займається притягненням конкретних людей до конкретної юридичної відповідальності, запитує психіатра Гардинга: «хіба ж не в кожному з нас фактично живуть різні люди?» Цікаво, було б запитати цього прокурора, – від імені кого із своїх «співпожильців» він приймає свої прокурорські рішення. Та в залі не знайщлось такого спритника. А лікар Гардинг дає цілком строгу і водночас коректну медичну відповідь: «Відмінність полягає в тому, що у хворих це супроводжується амнезією».

Оглядаючись на прочитане, ви раз по раз ловитимете себе на сумнівах, незважаючи на всю фактологію. Немає зокрема, впевненості, що багатоосібна карусель крутилась саме так, як описав її автор зі слів Учителя. І так само важко не повірити, що вона відбулась взагалі. Адже сьогодні не так складно навести довідки і переконатись, що дійсно, наведені у книзі «факти мали місце» в американській судово-кримінально-психіатричній практиці. Водночас верифікувати психічну істину у її науковій достовірності сучасними методами, звичайно, практично неможливо. Чи все було саме так, як описано, якими були реальні психічні механізми, – цього ми вже ніколи не взнаємо.

Та як би не було, думається, історія Біллі Міллігана – це дуже серйозне застереження і натяк людям про те, як вони насправді влаштовані, хоча всерйоз сприйняти його можуть далеко не всі. Це не значить, що треба кидатися обшарювати всі кутки-закутки своєї свідомості-підсвідомості-несвідомості у пошуках підпільних особин типу Артура, Рейджена чи Адалани. Маю на увазі не множинну осібність, як у Міллігана, це вочевидь досить рідкісна патологія, а елемент множинності як такий, множинність, як принципову можливість функціонування психіки шляхом спонтанного включення-ототожнення із різними рольовими дискурсами. Такі переключення формально не виходять за межі номінальної усталеної особистості, не передбачають амнезії, однак відбуваються переважно неусвідомлено, і далеко не завжди відповідають інтегральним інтересам особи.

У переважної більшості із нас немає множинної осібності, але є множинні ролі та відповідні їм множинні дискурси, як би я їх умовно назвав. Може виявитись, що ви все життя прокрутились виключно у чужих, нав’язаних, створених іншими, а не власним досвідом, дискурсах, а то й взагалі не маючи уявлення про останні. Це мабуть саме про такі випадки чорний гумор каже, – прожив життя, не приходячи до свідомості.

Кожен з множинних дискурсів намагається натягнути ковдру на себе, зіпхнувши іншого зі сцени, тому їх координація з боку відповідального осібного центру чи начала, – непроста життєва задача. За таких умов завдання організації здорового психічного життя кожної людини полягає у тому, щоб навести лад, організувати активність всіх ролей-дискурсів під єдиним началом Власного Я. І хоча відвойовувати місце для Власного Я серед нейронних нетрів буде ой як непросто, та воно того варте. Ціна йому – наше психічно здорове і врівноважене життя.

Думається, історія Біллі Міллігана наочно розкриває інформаційну природу людської психіки. Так, це патологічний випадок. Але хто може сказати, як часто у пересічної людини її Власне Я з’являється на сцені? А як часто її поведінка виглядає, ніби від її імені фактично діють якісь фантомні особистості. Ці питання думаю має задати собі кожен після прочитання цієї історії, у цьому її важливий урок, у цьому є месидж для кожного.

Ви впевнені, що це ви, із суто власної волі, а не хтось ніби від вашого імені наговорив і навчиняв оте все, що з вами сталось на життєвій дорозі ? Вселився у вашу душу без вашого відома та й косячить ваше життя вздовж і впоперек а ви не можете зрозуміти, що з вами відбувається,  і чому ваш човен несе зовсім не в тому напрямі, не за тим курсом, як би мало бути за розумним розсудом.

Все ще впевнені, що там всередині, більше нікого, крім Вас немає?, – негайно беріться за цю книжку! І тоді, після прочитання Мілліганової історії, запитання, – як поживає ваша сім’я, – може зазвучати для вас зовсім по-іншому, зовсім не так однозначно, як раніше.

Post Scriptum. Категорично не рекомендую людям із слабкими нервами читати наступну книгу про цю історію під назвою «Війни Міллігана». Картини гестапівських застінків покажуться вам табором праці і відпочинку, порівняно із сценами, які там описуються. 

© Марченко В.Б., 2025

КІЗДеніел - Таємнича історія Біллі Міллігана.fb2.