© Марченко В.Б., 2025
НАРЦИСИЗМ + ЕМОГОЛІЗМ = ФАСТБУКС?
Зазвичай я біля
такого не спиняюсь. Стовідсоткове жіноче чтиво. Та ще й мокшанського розливу.
Однак тут було анотовано на зразок того, що авториня роману у художній формі розкриває
поняття нарцисизму. А ця річ наскільки затаскана різними медіями, настільки ж і
замулена по суті, що перетворилась на фантасмагоричний квітково-аналітичний слоган,
який сьогодні хіба ледачий не крутить на своєму язиці. На додаток до художнього
полотна авториня ще й обіцяє прикласти спеціальну статтю із деталізованим описом
таємничої рослинно-озерної недуги. Слід думати, якщо хто не впіймав її суть із самого
роману. Цікаво, як це все у неї вийде, – подумалось.
Написано у
характерному мокшанському стилі: чорне і біле, добро і зло, світло і тьма,
бідність і багатство. Тотальна однозначність. Ніяких відтінків чи напівтонів. Враження, ніби читаєш казку, бо
така двомірність у світі реальних відносин не зустрічається. Відвертий, неприкритий
схематизм. Напевно, саме таким і має бути фастбукс?
З іншого боку, подумалось,
що можливо, у даному випадку, коли повість, – по суті анамнез хворобливого
розладу, це й на користь справі? Ймовірно, образ психоневрозу авториня
замірилась, не те що виліпити, а ніби викарбувати у камені. Та забігаючи
наперед, – припущення не виправдались.
Провокаційно-зворушливий
емоційний фон. Думається, пересічному емпату чи емпатці тут важко не вплутатись
у непрохідні нетрі судьби і рока, любві і ізмєни, взльотов і падєній, женського
счастья, прєвратностєй жизні, і так далі, і тому подібне.
«Так може це –
емоголізм?», – вирвалась думка чи здогад, чи припущення. Тобто, можливо, за цим
усим стоїть не просто авторський стиль, а характерне мокшанське явище. Може я й
не перший, хто вже до такого терміну додумався, але Гуглові про це на сьогодні
нічого не відомо, – перевірив. Порівнюючи мокшанські твори з іншими, може здатися,
що їх споживачами мають бути якісь емоголіки, які щоб задовольнити свій потяг,
готові на будь-який, перепрошую, емошмурдяк. Свій емоденатурат вони ковтають
нескінченними емолітрами своїх книжок, статей, кліпів, постів, кіна і тому подібного
пійла. Вони його і п’ють, і ним дихають. Вони у ньому купаються. Як кажуть, –
на ньому сплять і ним укриваються. Таке часом складається гіпотетичне враження.
Чи всі мокшанці – хронічні емоголіки?, – навряд чи. У соціумі не буває, щоб всі
були однакові. З іншого боку, якщо є широка пропозиція емопродукту, значить слід
думати, існує і достатньо численний емопопит.
Роман не те, щоб
без моралі, скоріше навпаки. Морально-етичні наративи щільно проймають оповідь,
та все у тому ж схематичному шаблоні. Помітний, хоч і не дивний з жіночих вуст,
акцент на характеро-стійкісній неспроможності мокшанських чоловіків. Всі
стійкі, – вони десь там, – зокрема, в Італії і Америці.
Якогось внеску у
дослідження нарцисизму через художню форму я тут не знайшов. Контури головного
нарцисичного образу досить розмиті, туманні, маловловимі. Можливо реальний
прототип і був нарцисом, але у наведеному образі його конкретні риси важко вхопити.
Скоріше роман демонструє
нарцисизм дещо іншого роду, який проступає, зокрема, у картинах безумного
захоплення італійських і американських парубків мокшанськими жінками і дітьми.
Саме ними вони воліють залатати своє пусте і безпросвітне західняцьке життя.
Часом
повістування заходить, здається, за межі галюцинаційного бреду, особливо у
кінці твору. Літературна розв’язка ніколи не була легкою задачею, а тут вона
просто провалилась у бред. Можливо саме у нарцисичний, якщо такий буває.
Чи є у романі якісь здобутки? Думається, це образ нарцисової матері – Снігової королеви, як її охрестила авториня. І хоч ця льодова особа майже повністю за кадром, однак навіть її тінь звучить виразніше за тих, хто в кадрі. Здається, цей метафоричний образ знайдено досить влучно.
До якого жанру
віднести цей продукт, чи можна це назвати художньою літературою?, – навряд чи.
Скоріше, це своєрідна спроба, якщо не мотиваційного коучингу, то психотерапевтичної
популяризації, запакована у художню обгортку. Художньо-терапевтичний коучинг,
чи щось таке. Дуже віддалено нагадуючий літературу типу Робіна Шарми. Слід
думати, такий жанр сьогодні має непогано продаватися, у всякому разі
маркетингова назва і фастбуковий стиль на те натякають.
Якщо роман вам
все ж вдалось дочитати (допити) до кінця, – струсніть головою. Чи не стали ви
емоголіком? Може про всяк випадок проконсультуватись із надійним лікарем?
Такою ж
схематичною, наповненою штампами виглядає і стаття. Багатослів’я, у якому важко
за щось зачепитися, щоб скласти упізнавану цілісну структуру, механізм чи
портрет явища. Порожнеча, велич, падіння, знецінювання, неможливість
партнерства та ще купа тому подібних вироків. І все мовляв, від того, що у
дитинстві пацієнта порівнювали з іншими. Та кого у дитинстві не порівнювали з
іншими, чи можна таке хоча б уявити? Переважну більшість наведених
«визначальних» ознак нарциса може приміряти на себе чи не кожна рефлексуюча
особа. Хто не переживав невдоволення, не бажав досягти успіху, хто не відчував
душевної порожнечі, кого життєві реалії не провокували на критичність? Та чи
означає це, що така особа пройнята нарцисичним розладом і рисами, які слід
виколупувати із себе всю решту життя? Ніяких конкретних прикладів чи порівнянь
із здоровими проявами стаття не містить.
Заради
справедливості слід визнати, що авториня не сама назбирала весь цей
характеристичний букет. Про нарцизм-нарцисизм писали і Фройд, і Кернберг, і
Боллас, інші сучасні автори. Та хто тільки про нього не писав. Вочевидь, нам
аматорам, важко ставити під сумнів спостереження, у тому числі клінічні, стількох
авторитетних дослідників. Але якщо у симптоматиці вони всі більш-менш якось
сходяться, то варіанти причинності, або як вони кажуть етіології, та механізми
дії «квітково-озерного» розладу множаться чи не пропорційно кількості
дослідників. Тож думається, що «нарцисична плутанина» – це далеко не лише проблема
самої авторині.
А взагалі, вам
не здається, що в історії із цим нарцисом психобратія потрапила у непрохідну «озерно-болотяну»
пастку? Міфологічний образ, припудрений психоаналітичним фльором і запущений
Фройдом на науково-популярну орбіту, здається, тепер назавжди вразив чутливі
еротичні струни нащадків еллінської культури з Європи та інших частин світу.
І сьогодні, здається,
вже ніхто з психоескулапів з усього їх спектру не в змозі відмовитись від маркетингової
ейфорії такого ласого і принадливого міфологічного шматочка «пірожного» на
столі їх чудодійних послуг. В результаті напридумано безліч версій самого міфа.
Нарцис то просто помирає від виснаження, то тоне у воді, то помирає від
самолюбові, то за наказом богині, то від неможливості злитись із своїм образом
і так далі і тому подібне. Так само і кількість поняттєвих варіацій нарцизму та
«нарцисичного розладу» множиться із числом його дослідників. Наскільки яскравим
є міфологічний образ, настільки ж і туманно-розмитим є саме психо-розладове
поняття.
«Mission impossible», – ймовірно, сказав би один іменитий кіногерой, повертаючись до величного задуму авторині книги. Але кожен може ризикнути самостійно заглянути у ту мокшанську книжку. Або у заманливу гладінь підходящого озера. Та будьте обачні, всяке трапляється ...
© Марченко В.Б., 2025
МЛОДИК И. - Пока ты пытался стать богом… Мучительный путь нарцисса.fb2.
Немає коментарів:
Дописати коментар