© Марченко
В.Б., 2025
Думаю, за
майстерністю володіння словом Лодж, напевно, є гідним свого вчителя. Дотепний і динамічний стиль
книги ламає стереотипи про британську
занудливість. Літературні професіонали, напевно, знають точно, як називається писемний
жанр, обраний Лоджем для своєї книги. Але ми, аматори, себе не обтяжуючи, могли
б визначити це як прозовий водевіль чи письмовий вертеп, а то й академічний
мюзикл без музики. Без музики, але на такій прозовій ноті, що збудить у вашій
уяві і живі сценічні картини, і мелодійні ритми. Люди, сцени, події, епізоди
мерехтять у такому шаленому темпі, за яким ви ледь встигаєте зачиняти щелепу.
Водночас за
калейдоскопом гри у дотепні комічні слова і ситуації ви часом можете відчути якісь
духовно-змістові прогалини, смислові паузи. Не те, щоб тут обійшлося зовсім без
всякої моралі і уроків. Тут можна побачити висміювання академічної бюрократії,
безглуздості невротичних бунтів навколо так званих «народних садів» і тому
подібних «надуманих» зі стелі чи з пальця проблем, гіперболізації навколо сексуальної
свободи та банальних студентських забаганок.
Та все ж, як на
мене, водевіль тут затіняє мораль. Сцени соціального психозу у формі безглуздих
студентських заворушень часом затягнуті. Займають, думається, надмірну частку твору
і оптимізму не навіюють. Лінія повістування часом вихлюпується із комічного
ладу і вхалепується у якийсь безпросвітний трагіфарс нескінченних протестів
всіх проти всіх, переспання всіх з усіма. Оповідь перетворюється на глупу
фантасмагорію, не лише поза всяким стилем, але й поза всяким глуздом. Хоч
можливо, це саме те, чого й хотів автор, та думаю, деякі читачі на цьому
починають йорзати на стільці.
Якщо ви трохи
обізнані із академічним життям, напевно звертали увагу на його специфічну
злиденність, яку тут автор намагається подати в гумористично-іронічному тоні. Насправді,
думається, реальність недалеко пішла від шаржу.
Водночас, та
сірість, з якою автор описує героя повістування Філіпа Лоу створює образ
завершеного невдахи, на якому можна ставити остаточний хрест, а разом із ним і
на всіх академічних потугах загалом. Ми не знаємо достеменно хто був реальним
прототипом цього Філіпа Лоу, але виводячи цей образ саме таким чином, автор
ніби виносить вирок всьому науково-викладацькому товариству. Думається, в
оточенні Філіпа Лоу дещо бракує позитивних персонажів, які б врівноважували
безпросвітну картину.
Як ми вже
згадували, перш ніж стати письменником Лодж сам працював викладачем і є по суті
інсайдером цієї сфери. Думається, його іронічно-зневажливий тон на адресу
колишньої професії виглядає не надто коректним і вартий кращого прикладення, як
на наш аматорський погляд.
Не подобається?,
– можете просто грюкнути обкладинкою цієї першої частини трилогії, та й по
всьому, – скаже наш критик, ймовірно розраховуючи, що ще на дві частини цієї «котохвостології»
нас точно не вистачить. Але ж ми покоління, зроблене з особливого матеріалу,
тому як кажуть, – не дочекаєтесь, ми доведемо цю справу до кінця.
Ніби підслухавши
наші критичні дискурси, Девід Лодж вустами одного із головних героїв дає нам
професійне роз’яснення, дослівно: «корінь всіх критичних помилок – … наївне
змішування літератури із життям. Життя – … прозоре, … відкрите. Література ж
ніколи не про те, чим здається, навіть у фактах, проблемах, конфронтаціях». Тож,
зважимо на це застереження.
Як ми вже згадували, на нашу оцінку, за професійністю володіння словом Девід Лодж не поступається своєму вчителю Грему Гріну. Але останнього знає весь світ, а Лоджа – лише вузьке коло знавців. Думається, що тут справа значною мірою у тематиці, в якій опиняється, і на яку замахується митець. Грем Грін волею долі опинився на гребені політичних і всесвітньо-історичних перипетій, що й відбилось у його творах. Тут Девід Лодж виглядає як актор містечкового театру, тоді як Грін – на світовій сцені. У Девіда Лоджа інша доля і шлях, на якому йому випало відточувати своє художнє слово. І в цьому думається він досяг майстерності, що заслуговує на увагу.
© Марченко В.Б., 2025
Немає коментарів:
Дописати коментар