Хто не дуже у
психоаналітичній темі – не поспішайте хапатись за телефон поліції. У тамтешніх
розкопках і не таке трапляється. Нагадаю лише про кастрацію, батьковбивство,
Едіповий інцест, першосцену злягання. А там ще купа подібних жахів. Але мертвої
матері, здається, ще ніхто не знаходив, Андре Грін напевно, буде першовідкопувачем.
Сам автор поспішає нас заспокоїти, мовляв, не хвилюйтесь, мертва мати – це просто
психоаналітична метафора, а не медичний чи кримінальний факт.
А починалась ця
історія типово і банально. Пацієнт надцять років розказує Андре Гріну кушеткові
історії про те, що йому, пацієнтові, весь час щось муляє у житті. Психоаналітик
перебрав весь арсенал хитрих аналітичних відмичок та все марно, – муляє і все.
Може замінити кушетку, – Грін відганяє блюзнірську спробу підгуморити та
продовжує надлюдські зусилля. І раптом через роки йому в голову стріляє
неймовірний здогад, – не інакше як труп мертвої матері вперся під ребро
несвідомого цього пацієнта.
Як оцінити достовірність
такої заяви? Якщо ви виховані на скрижалях Арістотелевої логіки, то могли
подумати, що пацієнт, окрім всього, мав би скаржитися на трупний запах із
підвалу його будинку. Але тут ви глибоко помиляєтесь, психоаналіз – це вам не про
якісь витребеньки типу закону тотожності чи виключеного третього.
Явні ознаки
мортальто, на думку Андре Гріна лежали багато ближче, та власне на самій
поверхні. Перелік симптомів, дослівно, «здебільшого зводиться до невдач в
афективному, любовному та професійному житті, ускладнюючись більш менш гострими
конфліктами з найближчим оточенням». Отже, якщо у вас ще й були якісь сумніви
відносно трупа, тепер вони напевно повністю розвіялись.
Якщо ви ще не
померли від жаху, ось вам ще купка убивчих фактів: «На перший план виступає
нарцисична проблематика, у межах якої вимоги ідеалу Я непомірні, у синергії чи
опозиції до Над-Я. В наявності відчуття безсилля. Безсилля вийти з конфліктної
ситуації, безсилля любити, скористатися своїми обдаруваннями, примножувати свої
досягнення або ж, якщо такі мали місце, глибока незадоволеність їх
результатами».
При цьому, як
далі стверджує Андре Грін, зовнішню поведінку пацієнта «депресія не зачіпає,
оскільки ніщо не вказує на те, щоб вона стала очевидною для оточення, що, втім,
не заважає його близьким страждати від об’єктних відносин, які їм нав’язує
аналізант».
Тож якщо
аналітик після товщі років виявив у вас щось подібне, – не сумнівайтесь, – десь
у підвалах вашої несвідомості завалявся труп мертвої матері. Можу лише уявити ваші
почуття після розкриття аналітиком страшної таємниці. Ви шоковані, – хто, я ?!,
– коли ?!, – та як ви могли таке подумати ?!, ... іт.д., і т.п.
Аналітик
терпляче пояснює, що це не те, про що ви подумали, – насправді йдеться про те,
що з якихось причин увага матері раптово і помітно облишає дитя і занурюється у
якесь своє горе. Трапитись це може, як слід розуміти, десь у часи первинного
нарцисизму, тобто, близько 6-18 місяців від роду, і заподіює непоправну травму
малюку.
Андре Грін розвиває
далі свій інсайт, – для дитяти травма «полягає в передчасному розчаруванні і
тягне за собою, окрім втрати любові, втрату смислу, оскільки немовля не
знаходить ніякого пояснення, дозволяючого зрозуміти траплене. Ніколи не думав,
що у такому віці немовлята вже можуть перебувати «у пошуках смислу». Цікаво, чи
знав про це В.Франкл?
Ну ось тепер ви маєте
уявлення про картину руйнівних наслідків мортального ексцесу. У принципі
приміряти на себе зрешечений уламками мертвої матері психічний сюртук може
будь-який нормальний інтелектуал (він же – невротик). Тому робота Андре Гріна
може декому нагадати влучний постріл пальцем у небо чи собі у ногу. Та не
будемо поспішати з висновками.
Як уявляється механізм
дії злотворної оказії? Його Андре Грін описує і пояснює т.зв. клінікою пустоти
або негативу. Тобто, мертва матір постає тут скоріше балістичним трупом, який
пробиває, дослівно, – «психічну дірку» у душі дитяти. Бомбардуючи неокріпшу
психіку малюка, труп мертвої матері утворює пробоїну саме у процесі і картині
його т.зв. первинного нарцисизму, яка залишає нерозпрямний слід на всю решту його
життя.
Як працює
пошкоджена діркою психіка? Тут Андре Грін ще далі нагнітає картину жахіття,
стверджуючи, що небіжчиця «була похована заживо, але сама її могила щезла». То
й «царство небесне», чи то пак, «несвідоме», – якийсь єретик би поспішив
порадіти. Та не все так просто у тому несвідомому царстві. Далі як слід
розуміти, метафорична небіжчиця якимось незбагненним для непсихоаналітичного
розуму чином перекинулась до несвідомого кондомініуму пацієнта, і зайняла там
практично всю центральну частину. Бо як інакше зрозуміти те, що стверджує Андре
Грін: «Об’єкти суб’єкта завжди залишаються на грані Я – і не зовсім всередині,
і не цілком зовні. І не випадково, бо місце – у центрі – зайняте мертвою
матір’ю». Таким чином, продовжує Грін, суб’єкт «зіткнеться із нездатністю
любити, ... його любов назавжди залишилась у заставі у мертвої матері».
Андре Грін майже
у розпачі, – ситуація таких суб’єктів «веде до того, що вони зазнають невдачі в
обох суттєвих сферах життя – у коханні і в роботі». Оце так оказія, бісова
попаданка! Як бачимо, «психічну дірку» суб’єкт би й радий був заткнути чимось,
типу роботою чи коханням, та як кажуть «не з нашим щастям», бо виявляється у
тій дірці застряв труп мертвої матері, – і ні туди, і ні сюди.
Що нам із цим робити?
Радіти чи плакати, горювати чи сміятись? Що робити із застрялим трупом, як і
куди його пропхнути? Що каже Андре Грін, як психоаналіз може допомогти заліпити
цю дірку? Та судячи з тексту, – у рамках осяжного часу майже ніяк.
Як визнає сам
аналітик, далась йому ця мертва здобич зовсім не легко, а лише у т.зв.
переносі, дослівно: «перенос відкриває …, найчастіше після довгих років
психоаналізу єдину своєрідну депресію». Чому «своєрідну», бо як сказано вище, –
поведінку пацієнта вона не зачіпає. Зачіпає вона лише його гаманець, бо з
огляду на публікацію, аналітик може водити пацієнта лабіринтами підвалів
психоаналізу ледь не вічно. Останній же зі свого боку також схильний, як пише
автор «продовжувати процес психоаналізу до нескінченності».
Думаю ви вже й
самі все зрозуміли – ці двоє на надувній кушетці з великою ймовірністю можуть
назавжди розчинитись у млі психоаналітичного океану.
А навіщо ж нам
такий психоаналіз, – може запитати наївний читач або пацієнт. Практично може й
ні навіщо, – каже психоаналітична доктрина. Зате ви зможете взнати, що це саме застрявша
у дірці вашої несвідомості мертва мамка з малих літ осмердячує ваше життя. Щоправда,
тут є така прикрість, – шанси видобути її звідти фактично дуже примарні.
Зате знову ж
таки, з іншого боку, у вас з’являється «відмазка», на яку ви завжди можете
перекласти вину за свої проблеми. Тепер кожного разу спіткнувшись на життєвій
ниві, ви можете позітхати: «ех, якби не той бісів труп у психічній дірці...», і
вам враз трохи полегшає. Хоч і не надовго. Тож можливо воно того й варте?
Наскільки можемо
судити, фігура Андре Гріна у психоаналітичному світі має певний авторитет, який
ми тут ніяким чином не маємо на меті піддавати сумніву. Водночас, як читачі,
перебуваючи поза психоаналітичною корпорацією, ми маємо право на оцінку обґрунтованості,
правдоподібності і реалістичності прочитаного.
З цього боку
подібні роботи скоріше нагадують психодетективні фантазми, читання яких завжди
виявляє одні й ті типові риси, залишає одні й ті самі враження.
Симптоматика
психічних негараздів тут, як правило, описується досить точно і виглядає
достатньо реалістично. Але на цьому, на жаль, хороші новини і закінчуються.
Психоаналітична
інтерпретатика, а по-іншому я б сказав, інтерпретанці, – бо це щось схоже на
первісні шаманські екзальтації навколо душевних згарищ. Ось де справжнє царство
езотеричних фантазмів. Ці інтерпретації, здається, назавжди заблукали у хащах давньогрецької
міфології, власне там, де вони і починались у Фрейда та його попутників на
зразок Юнга.
Вони назавжди
застряли на гомо-, міфоморфному рівні, де люди вперемішку із богами та
чудодійствами творять психічні змісти, структури і комплекси. Комплекси
народжуються-фантазмуються через споглядання-купання у нарцисичних озерах, фантазматичні
совокуплення-злягання суб’єктів з матерями, батьками, дзеркалами, і т.п. міфічними
фігурантами.
Вони, комплекси,
щільно заселяють всі офіси, кімнати і поверхи суб’єктової несвідомості, зрідка
залишаючи тимчасові меблірашки для можливих тимчасових же новоприбульців типу
дружин, чоловіків, дітей, друзів і т.п. рандомної публіки.
Як і завжди у подібних
випадках, - ні довести, ні спростувати гіпотезу Андре Гріна немає ніякої
можливості. Така природа всякої метафізики. Так само, оминути наших «мертвих»
матерів, тим більше у віці 18 місяців чи близько того, у нас теж немає ніякої
можливості. Залишається лише побажати нам всім удачі у нашому 6-18-місячному
віці, думаю, ви зрозуміли на що я натякаю.
І наостанок
важливе застереження: намагання опертися на викладені у статті Андре Гріна психоаналітичні
теорії як на життєві істини може заподіяти вашому здоров’ю непоправні «психічні
дірки», залатати які не в змозі ні психоаналіз, ні хірургічне втручання. Тож
будьте милосердні, любіть свою дану Богом (бо ким іще?) душу, і ніякі мертві
матері не дістануть вас.
Немає коментарів:
Дописати коментар