Скотт Гелловей,
американський професор, який викладає студентам науку про бренди і тому подібні
(бредні, – ледь не вирвалось, чи таки вирвалось?) предмети. Написав він чимало
книг, але мені попався вперше. Книга побудована переважно на джерелах публікацій
інтернет-видань, яким як відомо, важко позбутися родових плям поверховості і
популізму. Тож і книжка неминуче пройнялася їх духом. Вийшла вона у 2020 році,
і ймовірно мала на меті підхопити гарячу тему коронавірусу. Та підхопила вона хіба
що, окрім вже згаданого, ще й дух якоїсь гарячковості, а то й передвиборчої
мітинговості. Не знаю, чи балотувався Гелловей коли-небудь куди-небудь, але
враження таке, що автор вирішив, що настав час сказати все, що він думає про звірячий
американський капіталізм, і що він може збирати лайки незгірш самого Трампа.
У книзі можна
умовно виділити три головні напрями чи аспекти. Перший, бізнесовий, – про ринок,
капітали і «велику четвірку» технологічних гігантів, власне вже описану автором,
наскільки я зрозумів, в однойменній книзі раніше. Другий – про освіту. І третій
– про те, що треба зробити, щоб здолати смертоносний ковід, а заодне й
повернути Америці велич. Тут Гелловей, не покладаючись на Трампа, розробив свій
спеціальний план, натхнення для якого він черпав не інакше як у Леніна з
Марксом. Вийшов свого роду корона-вірусний трилер соціальних і економічних
жахів, яких автор повиганяв на сторінки свого книжкового чистилища з усіх
американських закутків, де вони вже віками гарцюють від самого свого
народження.
На своїх
сторінках Гелловей щедро засипає нас жменями статистичної гречки. Годі
достеменно вхопити її цілком, та дещо спрощуючи, майже вся вона зводиться до
того, що 1% багатіїв США володіють 99% національного багатства, і все у такому
дусі. Цей хіп-хоп про драму нерівності між бідними і багатими в Америці пронизує
весь твір. На жаль, окрім загальних популістських побажань, ніяких реальних механізмів,
шляхів подолання цієї біди професор не наводить.
Ще одна
наскрізна теза автора – про національні борги, які нескінченним потоком линуть
у кишені зажерливих капіталістів та про нещасних потомків, які жорстоко
розплачуватимуться за цей содом. Добре у Гелловея десь там, – у Німеччині,
Данії, Європі, тобто, «там, де нас нема», і про що українці чудово обізнані і без
всякого Гелловея, а то й навіть без Вакарчука. Дочитавши до кінця ці жахіття та
змахнувши піт із чола, ви полегшено зітхнете, – яке щастя, що доля не закинула
нас до того американського пекла. Шахеди над нашими головами – ледь чи не за
манну небесну ?
Наступна теза університетського
професора навряд чи когось здивує, – побільше освіти. Хто б сумнівався. Здивувати
може його додаткова вимога, – вища освіта має бути безкоштовна. Ось це вже дещо
незвично. Але ж безкоштовна освіта буває лише в мишоловці, – дотепний читач не
забариться перефразувати давню народну мудрість. І я з ним погоджусь на всі
сто.
Щоправда,
уточнює професор, правило це має поширюватись лише на бідних. Але що ж тоді
виходить, – Скотт Гелловей насправді байдужий до долі споживачів «мишоловкових»
послуг? Пастку безкоштовних «освітніх послуг» професор вважає достойним місцем
для бідних? Чи то просто описка по Фройду/Фрейду?
Як би там не
було, Гелловей хоче збудувати в Америці безкоштовну вищу освіту для бідних. Хто
платитиме, – багаті, звісно. Залишилось запустити механізм сепарації багатих
від бідних та ще деякі дріб’язкові технічні питання, вирішення яких на
батьківщині комунізму щоправда забрало десятки мільйонів життів. Та вочевидь
така ціна за безкоштовно-освітню мрію професору Гелловею не здається надмірною.
Професорська
схильність до утопій трохи дивує, адже остання із таких – комуністична –
рухнула вже при добрій пам’яті Скотта Гелловея, на початку 90-х. Лише якихось три
з половиною десятиліття тому на очах у всього світу пішов на дно у буквальному
сенсі утопічний Титанік комунізму. Та схоже, доля батьківщини безкоштовної
освіти для професора Гелловея не стала ні практичним, ні теоретичним уроком.
Чужі помилки мало кого, а може й нікого не вчать.
Здається
професору Гелловею невтямки, щоб «справедливо» і «остаточно» вирішити проблему
бідних і багатих, йому необхідно не просто проштудіювати марксовий Маніфест,
але й взявши його до рук, сколотити банду «освітян-головорізів», придбати трохи
«броньовиків» і без тіні сумніву йти на рішучий штурм капіталістичної цитаделі.
До речі, Дональд Трамп тут би якраз добре нагодився, він-то вже знає, як це
робиться. Та із Трампом професор, здається, не дуже хоче знатися, Свою
революцію Гелловей вочевидь планує робити кабінетним шляхом, що лише зайвий раз
підкреслює утопічну природу професорових планів.
Заради блага
«бідних» студентів професор, схоже, готовий зірвати із себе, а заодне й своїх
колег, останню сорочку академічного статусу. Гелловей пропонує викладачів
піддати жорсткій конкуренції, щоб не засиджувались на пригрітих стільцях
університетських посад. Ну а на противагу «зажирілим» професорам, бідним
студентам конкуренція очевидно не потрібна, бо яка може бути конкуренція у
«боротьбі» за безкоштовні місця при якнайширших наборах, за які також ратує Гелловей.
Звичайно, Скотт
Гелловей не є першовідкривачем освітнього популізму. Рідко які публічні виступи
американської професури обходяться без закликів оселити у Гарварді якомога більше
вихідців із бідних сімей. І Гелловей лише тоненький голосок у цьому хорі. Їм
звичайно, там в Америці видніше, що для них краще. Але прикрість у тому, що подібні
міркування академічної професури більше нагадують виступи на агітаційних шоу до
конгресових виборів, а не зважений аналіз. Мабуть просто «совпадєніє». Але ж
історія вчить, що підміна наукових підходів політиканством і соціальним
популізмом веде до трагічних наслідків. Невже комуністичний «екскримент» у
колишньому срср нікого нічому не навчив?
Серед іншого, ковідова
чума зачарувала автора перспективою, як він каже, «маштабування» освітнього
продукту. Раніше запис на читаний професором курс був обмежений розміром
аудиторії – 160 осіб. Та корона вихлюпнула освіту у мутний океан онлайну, і ось
вже 280 осіб натиснули чарівні інтернетні Гелловей-кнопки, і професор
задоволено підраховує зростання моральної і фізичної виручки. Чим не освітній
прогрес, а яке надійне мірило обране!
Аналітика
Гелловея дає широке охоплення, і як вже згадувалось, щільно начинена
статистикою і різними цифрами. Та часом їй бракує проникливості, зокрема таким
виглядає його підхід і до сфери освіти. У Гелловея два головні закиди до освіти:
дуже дорого і застарілий та неякісний продукт. Щодо першого, це загальне місце –
все навколо занадто дороге, хто б сперечався. Та як ми вже знаємо, безкоштовний
сир – лише у мишоловці. До речі, цікаво, а технології виробництва мишоловок вже
привели до їх здешевлення і зефективлення?
Друга претензія
щодо застарілості освітнього продукту насправді прямо пов’язана із першою - його
дороговизною, однак Геловей випускає з уваги їх реальні фактори. А між тим,
саме прогрес технологій сьогодні є головним чинником, щоб ціни падали, не росли
або росли повільніше. Технології рухають і медицину, і побутову техніку, і комунікації.
Але освіта – це не інтернет, не глянцеві палітурки, не смартфони і не
паверпойнт. І навіть не генерація штучних текстів. Це все лише різновиди носіїв
текстів, джерел знань, до яких до речі, ще треба додати також основи вмінь і
навиків. Продуктом освіти слід вважати інсталяцію цих знань, навиків і умінь у
голови здобувачів, яка до речі вирішальною
мірою забезпечується на сьогодні не інакше, як волею і здібностями самих
здобувачів. Немає на сьогодні інших реальних технологій. Тож, поки-що нема
звідки очікувати на здешевлення і з’якіснення «освітнього продукту».
Варто
підкреслити, – за своєю сутністю освіта була і все ще залишається головно процесом
навчання, тобто, напруженою роботою перш за все самого здобувача, звичайно
вкупі з іншими чинниками. А навчання – це не розважальна послуга, як вважають владні
комедіанти і ресторатори від освіти, зокрема, в Україні.
Можливо завтра освіта
піде шляхом вмонтування Маскових чіпів у голови здобувачів. І тоді у міру
вдосконалення і здешевлення технологій освітніх чіпів можна буде очікувати на
здешевлення і зкращення «освітнього продукту», шановний професоре Гелловей.
В частині
бізнесу Гелловей часом піднімає цікаві феномени, наприклад, як ринкові гравці
продають товари нижче собівартості, а то й безкоштовно їх віддають але при
цьому процвітають. Виглядає це як зловживання довірою інвесторів, однак
насправді «благодійники» з лихвою перекривають затрати іншими доходами,
зокрема, від розпорядження даними. На прикладі даних Гелловей дохідливо пояснює,
чим у цьому смислі Гуглові Андроїди відрізняються від Еплових Айфонів, і чому
останні суттєво дорожчі за перших.
Ще одне ринкове явище
Гелловей намагається описати поняттями підрив і підривники. Йдеться про нових технологічних
гравців, які підривають традиційні форми ведення бізнесу та їх малоповоротких
капітанів.
Загалом Скотт
Гелловей щиро стурбований безконтрольним розбійництвом великої технологічної
четвірки, за якою він спостерігає вже давно. Як ми вже згадували, фактично ця
книжка частково продовжує тему попередньої його роботи. Автор намагається
впіймати за хвіст ідею технологічного бізнесу великої четвірки.
Бізнес моделі технологічних
гігантів побудовані незвично, важко піддаються формалізації і традиційним
способам регулювання. Автор вочевидь, не полишає надії побудувати доступну
наукову модель цього віртуального інформаційного технологічного армагедону. Зокрема,
він виділяє два види бізнес-моделей. Та судячи з усього, до завершення цього
проекту ще неблизько. Справа здається не зрушилась далі маловрозумілих понять
типу маховика та підпорядкованих функцій (до яких деградують традиційні бізнеси
при зіткненні із новітніми гігантами), якими Гелловей намагається пояснити механізм
дії технологічних гігантів.
Я б звернув увагу
на стилістику викладу матеріалу. Непрості ринкові колізії, новітні бізнес-моделі
Гелловей описує із садистичною недбалістю «рубаки-імпресіоніста», що наляпав на
полотно три клякси типу Роршаха, дивлячись на які ви неодмінно маєте збагнути величний
задум автора. Перипетії капіталу Гелловей нерідко описує поетичними епітетами і
метафорами типу алхімія, апарат штучного дихання, єдинороги тощо, які для
нефахового сприйняття мало що дають зрозуміти. Тож думаю, аматору нелегко
збагнути деталі механізму цих Геловеєвих моделей, – хіба що відчути, що
Гелловею вони не по душі та й розділити з ним це відчуття.
Скотт Гелловей –
бізнес-дослідник, заробляє на життя викладанням, бізнес-консультуванням та
написанням книжок. У вільний від студентів і книжок час бавиться акціями
неконтрольованих компаній (вони ж і є ті самі 4 технологічні гіганти). Каже що
заснував 9 компаній, і здається, всі їх і продав та ще й незадешево. Судячи з
усього, професор цілком небідна людина.
Не знаю, який у
Гелловея імунітет до ковіду, але умови, щоб «почервоніти», тобто, підхопити
вірус комуно-соціалістичної зарази, здається у нього склались чи не ідеальні.
Від чого
професура у позатоталітарних країнах «червоніє» наче раки, втраплені до киплячого
казана, – побіжно приходить на думку питання від цього читання. Звичайно це не
обходиться без вродженого відчуття справедливості/несправедливості, схильності
до рефлексії тощо. Та думається, у професури тут є і специфічна зачіпка.
Мій висхідний
постулат тут наступний: професор за кафедрою апріорно, за означенням має
видавати себе за «знаючого» чи «начебто знаючого», незалежно від своєї реальної
компетенції. На всю проблематику свого предмета та суміж у нього має бути
«всезнаюча» відповідь. Інакше він не професор. Не так багато знайдеться серед
цієї братії таких, хто визнає, що він чогось не знає.
Та на жаль динаміка
соціально-економічної сфери задає стільки питань, що певно й мільйон професорів
об’єктивно не подужають їх вирішити. Тож будучи не в змозі зрушити зі своєї
бетонної кафедри-постаменту «знаючого»,
у своєму прагненні навчити інших «як правильно» професура неминуче
впадає в утопічні соціальні моделі, зокрема, а-ля маркс-маніфест та ленін-план.
Науку вони ставлять у зверхню позицію всезнайства, порівняно з яким діючі
суспільні інституції позиціонуються недолугими невдахами.
У своєму марнославному
прагненні бути носіями вищої мудрості мешканці університетських крісел нерідко намагаються
вписатися, а той бігти попереду очікувань студентів та пересічної публіки. Такий
шлях неминуче веде до порожнього популізму та червоної сверблячки.
Думаю, на відміну від бізнесів, які автор тут описує, його книжка нічого підривного чи проривного в академічному смислі не демонструє. Окрім хіба що спритності. Книжку автор встиг зліпити задовго до того як стався сам «пост» корони. Робота цінна скоріше питаннями, які автор піднімає, аніж відповідями на них. Та в цьому і користь такої літератури, – вона будить думку, тягне до роздумів, пошуку і власних висновків. Тож, насолоджуйтесь!
© Марченко В. Б., 2025
Немає коментарів:
Дописати коментар