ЯК ЙОСИП СТАЛІН ЗАГНАВ У КУТОК ВІКТОРА СУВОРОВА // Нотатки на полях: «Суворов В. – Самоубийство»

Кожна наступна робота Суворова про 2-гу Світову війну, так чи інакше, базується на концепції «Криголаму». Але часом ця концепція може бути розвернута несподіваним боком, як от у цій книзі.

Ось дослівно останній рядок Суворовського «Самогубства»: «допоки моральні виродки продовжують захищати гітлерівську мудрість, я буду продовжувати війну проти них. До повного їх розгрому». То ж за що і проти кого насправді вістря Суворовського пера?

За дзеркальною інверсією виходить, що Суворовська війна – за сталінську мудрість, чи не так? Забігаючи наперед, розкриємо наше враження, – схоже, так воно у цій книзі і вийшло. І тоді може виникнути питання, – а чи читав Суворов свою книгу уважно до кінця, чи дійсно він хотів того результату, що вийшов?

Давайте спробуємо розібратись у цій непростій задачі, яка думаю, на сьогодні не під силу і штучному інтелекту.

Тож зворотною стороною гітлерової глупості у Суворова постає бездоганність сталіна і сталінської розвідки. На думку Суворова вона спрацювала на всі 100, тут він згадує про вісім (а насправді, – ще більше) способів верифікації розвідданих, і за всіма ними – однозначний вердикт: Гітлер до війни не готовий. Звідси убивчий висновок: гітлер – дурак, а отже виходить, – до сталіна і його розвідки – не може бути претензій. Майже, як у Райкіна: хто зшив костюм.

Сталін все знав. Виглядає ледь не так, що сталін все передбачав і свідомо заманював Гітлера у пастку, яку і захлопнув 22 червня 1941року. Яка ціна того «хлопка», – Суворов не згадує та ще достатньо живих, хто її пам’ятає.

Попри поодинокі критичні уколи, Суворов явно симпатизує сталінській «мудрості». Навіть очевидно катастрофічний провал на початку війни він ставить не у провину «мудрійшому», а пояснює «дурістю» гітлера. І це не єдиний із  таких «дивно» алогічних поворотів-інверсій у Суворовській історії. Просто випадковість чи «совпадєніє»?

Водночас, Суворовська історія, як ті американські гірки, сповнена як моторошних піке, так і небачених злетів. Ось чудово розкрита стратегічна диспозиція північного і південного коридорів можливих східно-західних військових наступальних потоків. Суворовська панорама яскраво показує, – «визволенням» Бесарабії і Північної Буковини сталін створював потужний плацдарм для удушення Гітлера і «сталінського визволення» всієї Європи уже в 1941 році. Ударивши першим, гітлер на короткий відрізок поставив підніжку сталіну, але сам потрапляв у пастку, з якої у довгостроковій перспективі уже не міг визволитись.

Суворовська книга – нетривіальна, це не просто історія, це історична інтерпретація. Тому тут важливо зрозуміти її модальність, простими словами – куди хилить, що хоче сказати Суворов своєю інтерпретацією. А ще одне питання, – побудувавши таким чином свій сюжет, письменник дійсно отримав те, що він хотів? Чи не загубився сам автор у своїх літературно-психологічних лабіринтах?

Читаючи цю роботу, слід звертати увагу, хто у Суворова в негативному світлі, хто – у позитивному, а хто взагалі у тіні, яка часом говорить виразніше за світло. Чому, наприклад, М. Хрущов, І. Стаднюк постають як прогітлерівські персонажі, а славно- чи сумнозвісна вусата люлька попихкує димком неперевершеної мудрості всіх часів і народів?

Розвідка сталіна тримала Рузвельта за горло, каже Суворов, щоправда не наводячи ніяких фактів чи доказів. Так, певною мірою, це можна припустити, особливо враховуючи, що у ті часи в американців узагалі не було ніякої ні розвідки, ні контррозвідки.

У німецькому ж генштабі діяв цілий загін сталінських «Штірліців», – аж 7 штук, група «Вікінг», – стверджує Суворов. І враження таке, що подібним чином у сталіна все «схвачено» по всій Європі, а то й у світі. Обгрунтування цієї картини також переважно спекулятивне та повіримо, що у сталіна було достатньо інформації про напад. А він не повірив. Бо напевно, як і сам Суворов, – безмежно вірив у логіку. Отакої залізної логіки був цей чоловік – сталін. Яка ціна цієї логіки, – Суворов у цій книзі не згадує.

Книга виглядає гібридним жанром, хоч є тут і академічність. Але автор безумовно хотів, щоб книга була читабельною, тому він впроваджує публіцистично-сюжетні лінії. Та це дуже не проста задача, оскільки сюжет має бути послідовним і несуперечливим, а історія – ще та дівка, яка ніколи не збиралась танцювати під всякі там арістотелівські витребеньки.

Інша гучна заявка Суворова – йому не потрібне просто академічне спростування офіційної брехні, – він хоче правди про 2-гу Світову війну. Водночас, перш за все, Суворов виносить викривальний вирок офіційний радянській історіографії Другої Світової війни. У ній відсутні, зокрема, будь-які вимірні дані щодо техніки, боєприпасів і живої сили сталінської військової потуги. За поширеними офіційними даними сталінську військову машину неможливо оцінити ні в абсолютному, ні у співставному вимірі.

Тобто в літературі ще можна знайти дані скільки техніки було у гітлера але скільки танків і літаків було у сталіна, які їхні тактико-технічні характеристики, щоб їх можна було оцінити у співставному вимірі, – невідомо. До честі Суворова, він робить помітний внесок, щоб привідкрити цю завісу. Всі подібні дані, як і рішення сталінської влади часів війни, – засекречені, як каже Суворов, – навічно. Дослівно: «Висновок не нав’язую, але передрікаю: історію війни, яку розв’язав Радянський Союз, і яку дехто називає ледь не вітчизняною, написати не вдасться. Ніколи.»

Історія, – як дно замулюваного океану чи хащі заростаючого лісу. Справжні історики – відчайдушні розвідники, які жертвують роками праці, щоб винести на поверхню перлину істини, знаючи що після короткого сонячного зблиску і перлину, і її ловця здебільшого чекають нетрі забуття.

Одна із таких діамантових таємниць – залаштунки Нюрнберзького трибуналу. Суворов розкриває інтригуючу версію розгадки нюрнберзьких таємниць, – чому і за що повісили тих, кого не було особливо за що вішати та чому і за що не повісили тих, кого мали би повісити за їх реальні злодіяння. Нюрнберг був задуманий і зрежисований сталіним, щоб відбілити режим на міжнародній арені і поховати найменші натяки на агресивні наміри самого вождя народів. Матеріали Нюрнбергу у повному викладі ніколи не видавались ні у сталінській, ні у постсталінських державах. Чи може таке бути випадковістю?

А ось інше вічне питання, – хто розмінував мости напередодні війни? Сьогодні це питання стоїть у головах усіх українців. На відміну від українців Суворов точно знає, хто розмінував мости напередодні гітлерового нападу. Його ім’я – Г.К.Жуков, і зробив він це безумовно з відома, а скоріше за розпорядженням самого сталіна, на чому Суворов чомусь не наголошує. Так ніби Жуков міг це зробити самовільно, без відома диктатора.

Хто у цій історії антигерой, всесвітнє зло, негативний образ? Загалом-то, гітлер. Але адольф з часів своєї самозакарнації став настільки загальним місцем, затьмаривши диявола, що бестселер на цьому не збудуєш. Суворов це розуміє, тому біснуватий у нього просто недолугий, недоумкуватий лузер-невдаха. Проти кого ж В. Суворов запускає основні залпи своїх викривальних епістолярних снарядів? Літературно-публіцистичний конфлікт у нього не із гітлером, і навіть не зі сталіним. Мішенями Суворова стали так би мовити, «дистриб’ютори» тези про «відсталість і неготовність» сталінської  імперії до війни з фюрером. До їх числа Суворов відносить вже згаданих Хрущова, Стаднюка і багато інших прізвищ. Суворов називає їх захисниками гітлера. Таким несподіваним і дотепним трюком Суворов намагається уникнути віч-на-віч оціночного протистояння із сталіним. Та потуги даремні, - «сталінська велич» водяним знаком проступає на Суворовських сторінках. Суворов, здається, теж це розуміє і періодично намагається фактологічними вилазками пришпилювати кремлівського вурдалаку до пекельної галереї. Та жанр не переб’єш дешевими трюками і прийомами. Більшовицький виродок і моторошний душогубець 20-го ст. нахабно підморгує і шкіриться до читача з-під свого фальшивого образу і ролі другого, тіньового плану книжки Суворова.

Але чи є ті «дистриб’ютори» захисниками гітлера насправді? Свідомо чи ні Суворов тут перекручує істину. Насправді ж вони є захисниками сталіна. Бо захищають вони лукаво запущену сталіним тезу про образ і самого сталіна, і радянської імперії, як невинної жертви, про добронаміреність, неготовність до віни, про слабкість і відсталість радянського союзу, про нездатність його до агресії і загарбання світу, – тезу, яка переслідує лише одну мету, – нарядити московитських вовків в овечу шкуру миротворців.

На роботу Суворова можна подивитися і як на научпоп з усіма його суперечностями. З одного боку, автор оперує науковою фактологією, доводить певні наукові тези. З іншого, – намагається наділити історію певною логікою, послідовністю чи навіть здоровим глуздом. А на історію надягти такі лахи дуже непросто, а то й неможливо. Тому одне із вражень від книги, – текст надміру захаращений логічно-спекулятивними викладками-обгрунтваннями дурості гітлера і його генералів. Але ж політична історія не вимірюється логарифмічними лінійками і штангенциркулями.

Водночас, у явному вигляді тут не фігурують такі персонажі, як абсолютне добро і абсолютне зло, їх протиборство та перемога абсолютного добра над абсолютним злом.

Чимало гострого дискурсу. Дещо надмірна спірливість автора, небажання визнати неминучі суперечності, часом заводять його у хащі некоректності. Щоб вразити опонентів він приписує їм симпатії до Гітлера. Безглуздо вимагати від гітлера заготовки зимових кожухів, грунтовної підготовки до війни і зими, якщо за визнанням самого ж Суворова, гітлер був фактично загнаний у капкан бліц-крігу. Та Суворов наполягає на своєму.

Водночас Суворов проявляє себе, як майстер історичної панорами, відкриває малопомічені, а то й небачені досі історичні ракурси. У його історичній галереї цілий ряд дверей, куди майже не навідується широкий історичний інтерес. Ось кімната під назвою «Без сталіна не було б гітлера». Думаєте, це популізмовий слоган, – помиляєтесь. Сам Суворов щоправда тут цю тему не розвідує, та лише тому, що до нього це вже зроблено рідкісними, але надійними джерелами, на які він посилається.

Загалом джерельна база роботи – це і її фундамент, і обличчя. У Суворова тут цілий ряд розкішних фоліантів. Один із таких – це «Спогади» Альберта Шпеєра. Часом здається, що свою книжку Суворов написав під враженням від прочитання цих «Спогадів». Чимало суворовських фрагментів – це по суті коментарі до Шпеєрових «Спогадів». Тож, хто ще не прочитав мемуарів гітлерівського міністра озброєнь, наполегливо рекомендую надолужити це досадне непорозуміння..

Суворову явно імпонує, як сталін володів проникливим професійним підходом до справи, на противагу дилетанту фантазоману гітлеру, який покладався на інтуїтивні прозріння.

Сталін давав шанс помилянтам виправитися, інакше відправляв їх у небуття нижчих щаблів. Якщо ж вони переступали межу ворожості і шкідливості, – просто знищував. Критерії глибокої професійної придатності і утилізації хибного або ворожого людського матеріалу, – це мабуть одні з основних засад сталінського методу управління імперією. У цих компонентах гітлер був далеко позаду.

Методологічно сталін і гітлер були явними антиподами. На короткому відрізку невідомо, хто б переміг. Але на боці сталіна була явна перевага у всіх видах ресурсів. Суворов явно віддає перевагу методиці сталіна. Так, сталін переміг, переважна більшість об’єктивних і суб’єктивних обставин була на його боці, шанс гітлера був просто мізерним. Але якою ціною, перш за все, розплатився сталін, – людським матеріалом, трупами. Суворов випускає з уваги, що сталінський метод спрацював вкупі із десятками мільйонів трупів із власного народу. І які склали голови далеко не лише на фронтах. У цьому вимірі сталінський метод виявився у рази затратніший, якщо його взагалі можна виміряти якимось людським виміром. Тож Суворовські симпатії виглядають дещо однобоко і навіть цинічно.

Книга пройнята танково-гарматним рекордизмом сталіна. На картині Суворова сталін був рекордсменом по якості і кількості основних озброєнь не лише у Європі, але й у всьому світі разом узятому. І в нас нема підстав не вірити Суворову, схоже, десь так воно і було. Так, про неспівмірність ресурсів сировини, військової техніки і живої сили – Суворов переконливо доводить це як факт. І все ж у жовтні 41-го німці на конях, підводах і допотопних танках доплелись до москви.., ну майже до самої москви. Через свою «глупість»? У них просто не було іншого виходу? Прямої відповіді Суворов уникає, але з усього ним написаного саме так і виходить, що через свою несусвітню «дурість», якої однак… гітлеру і його посіпакам не можна було уникнути…, бо сталін їх загнав у куток. Ось така тут «залізна» логіка у Суворова.

Як вже згадувалось, книга містить помітну науково-академічну лінію, яка доводить певну тезу. Точніше, спростовує тезу про те, що СРСР був слабким, неготовим до війни, а Німеччина у всьому переважала Союз і зазнала поразки лише через зиму, морози і безкрайність території СРСР. Цю мету у своїй роботі Суворов блискуче досягає.

Та побіжно виникає супутнє питання. А хто голосніше за всіх намагається довести світові слабкість Союзу і перевагу Німеччини. Та все та ж сталінська пропаганда. А навіщо вона нав’язує світові образ СРСР як жертви? Щоб приховати справжню сутність сталінсько-більшовистського режиму, який і сьогодні у путінські часи намагається рядитися в овечі шкури. При цьому путлєр, здається, хоче перейняти «передовий» досвід обох диктаторів.

У Суворова дволика роль низверженця. Він виступає патріотом могутності своєї країни (а це для нього то Радянський Союз, то Росія) на чолі із хитромудрим і підлим сталіним у співставленні з гітлеровою Німеччиною на чолі із недолугим фюрером. З іншого боку, час від часу він виступає критиком сталіна, який за його відомою і блискучою  концепцією сам першим готував наступ на Гітлера. Поєднувати ці дві іпостасі часом дуже нелегко. Тут сталін загнав Суворова у куток. Ти бачиш і розумієш, як я обдурив цілий світ, – каже коба-джугашвілі любителю історичної правди Суворову, – ти все це знаєш, а змушений мене підхвалювати, – прищурюється вождь, – то як там поживає ваша історична правда, таваріщ Суворов?

ОСЬ ТАК ЙОСИП СТАЛІН ЗАГНАВ У КУТОК ВІКТОРА СУВОРОВА.

Та повернемось до Суворовської правди. Хоч у роботі і є наукові підходи, але вона далека від суто академічної фактології. Суворов розгортає сюжетні критичні стріли, яких декілька і рухаються вони у різних напрямах, а часом здається, живуть своїм життям, випорскуючи з-під контролю автора.

Багаторольова, багатовекторна сюжетна система загалом небезпечна тим, що можна прозівати зіткнення різних векторів. Так з одного боку Суворов знищує Гітлера за неготовність і авантюризм у нападі на сталіна, а з іншого обгрунтовує лінію підготовки сталіна до нападу на гітлера. Таким чином, який сенс доводити недоумкуватість Гітлера, якщо він фактично опинився у капкані і змушений діяти за тих умов, що склались, тобто, фактично не маючи особливого вибору.

Водночас Суворову не відмовиш у дослідницьких зусиллях, він оперує фактами, документами, в його арсеналі потужний порівняльний метод та залізна логіка, яка безжальним розтином розкриває моторошну сутність переваги сталінської тоталітарної системи управління над гітлерівською.

Суворов звичайно, не є професійним істориком, але у нього гострий розум, він дотошний розслідувач, розкопувач темних, перш за все, логічних темних плям історії. З усіма перевагами і недоліками такого підходу. З одного боку він намагається подати логічно узгоджену картину історії. Та з іншого боку, як відомо, історія далеко не завжди вкладається у якусь логіку, тим більше ретроспективно накладену на минуле. Є й літературні огріхи. Довільні інтерпретації і коментарі часом межують із кухонною банальщиною. Часом стиль скочується до застільних спекуляцій чи курилкових мозкових штурмів, далеких від серйозних зважених дискурсів.

Та все ж, зрозуміти історію Другої Світової війни без праць Суворова, думаю багато важче, ніж із ними. Однак, не забуваючи про критичність. Тож висновок однозначний, – звичайно ж варто читати. 

СУВОРОВ – Самоубийство.