Чи дивився Лакан у дзеркало, – дивне питання, скажете. Згоден. Але чи бачив він там себе? Цього ніхто не скаже напевно, може так, а може й ні. Можливо, він бачив там порожнечу власного Я-не-Я, – власного Я, якого ніколи достеменно не знав, якого шукав то у Фрейді, то в «Іншому», то у Валоновому дзеркалі, – де завгодно, тільки не у своїх власних відчуттях і досвіді. Чи не заблукав Лакан у задзеркаллі у пошуках свого Я, у той час, коли можливо варто було уважніше придивитись до дзеркала власної душі? Таке наше гіпотетичне питання.
Загалом, відкриваючи
книжку про психоаналіз ніколи не забуваймо, що не дивлячись на його певні
усталені здобутки, у значному відсотку його викладки – це інтуїтивні
метафізичні і фантазійні кульбіти його авторів починаючи від самого Фрейда. Те
ж саме стосується його психотерапевтичних похідних на зразок гештальту,
транзакту, юнгіанства і т.п. Все це спроби внутрішнього психічного моделювання
процесів і явищ, зовнішню оболонку яких фундатори цих течій спостерігали, перш
за все, у собі, а вже потім, через власні «окуляри», – у своїх пацієнтів. Імовірно,
якась частина цих спекуляцій колись і буде підтверджена фактично, однак це
справа далекого майбутнього, на сьогодні не існує ніяких доказових методів для
доведення чи спростування істинності психоаналітичних теорій.
Число
фантазійних історій – легіон, ось лише маленький Фрейдовий фрагмент, як його
подає Мазін. Суть його у тому, що прихований агресор закохується у свою
приховану жертву, та не просто так, але з мотивів, які смертному не розгадати і
до віку, – а виявляється, – щоб зарадити своїй агресії. Так само у вас немає
жодних шансів розгадати, яким незвичним способом агресор це робить, – бо
виявляється, – що нарцисичним, оскільки влюбляється він в іншого, як в образ
себе у тому іншому. Погляньте на цю інтригу, як неймовірно закручено сюжет. Чат
GPT просто
відпочиває із своїми жалюгідними галюцинаціями. А чи не у древньо-греко-римських
драматургів запозичені всі подібні міфологічні, фантасмагоричні, напівказкові, а
то й просто казкові сюжети і необачно зведені у ранг психоаналітичної істини?
А ось
парадоксизм від самого Лакана, щоправда запозичений ним від «кожованого» Гегеля:
бажання придбавається лише як бажання іншого. «Інший» тут – це хтось, із
образом якого бажанонабувач неодмінно має ототожнитись. Так що перегляньте
список своїх бажань, огляньтесь навколо і знайдіть того, у кого ви їх злямзили.
І не розстроюйтесь, за Лаканом, ви лише опудало, зодягнуте у купу рам’я із
бажань «іншого».
Відчувши смак,
Лакан додає до свого психоаналітичного гарніру ще більше діалектичної каші від Гегеля:
господар позбавляє раба його насолоди, заволодіває об'єктом бажання як об'єктом
бажання раба, отримує визнання із боку раба, але при цьому сам позбавляється
своєї незалежності. У господаря немає можливості своїми силами подолати свою
залежність своє відчуження. І далі вже ближче до духу марксового Маніфесту: завоювавший
насолоду стає повним ідіотом, ні до чого, окрім насолоди не здатним, у той час
як позбавлений насолоди зберігає всю свою людяність.
Звідки у Лакана
ця ідеалізація рабів, – невідомо. Ймовірно, він неуважно читав марксистів. Так,
дійсно, марксисти смачно експлуатували образ рабів, але виключно з метою
повалити владу буржуазії і самим накинути ярмо на тих рабів. Але марксисти
ніколи не проектували на рабів ніяких ілюзій і були зовсім іншої думки щодо них:
раб – це той, хто мріє не про свободу, а про власних рабів, – полюбляв
підкреслювати один картавий «рабофіл».
Цю ілюзію щодо «вищості»
рабів марксисти використали як ідеологічну облуду задля досягнення своїх
моторошних і пекельних цілей. Перевернуту піраміду «раб-господар» такі відомі
«психоаналітики» як Ленін, Сталін та їх посіпаки і подвижники будували понад 70
років ціною у десятки мільйонів трупів. Та досягли лише того, що переконали
світ, що Марксове відгалуження суспільного «психоаналізу» зазнало краху.
Знаю, я мав би
пошкодувати ваші мізки та не маю права приховувати від вас ще одну із «Лаканових
правд»: за вашим бажанням якогось об'єкта, будь то предмет чи людина, криється ваше
бажання бути визнаним іншим. Тож будьте мужніми прийняти ще одну Лаканову
істину, – за вашим духовним фасадом нема нічого, окрім бажання бути бажаним. Бажання
бажання іншого. Бо бути визнаним, за Лаканом, означає існувати.
Можливо, це саме
те визнання, якого Лакану так не вистачало у сім’ї? І яке він намагався
надолужити прагненням до якомога ширшої публічності у своєму професійному житті?
Бо біографія Лакана свідчить – бути публічним було одним із його найсильніших
бажань. Та чи достатньо цього, щоб прийняти те за універсальну істину?
Вивчіть
біографію психоаналітика і вам з великою ймовірністю відкриються справжні
витоки його психоаналітичної теорії. Імовірно, велика частина психоаналітичних
теорій є викладом власних невротичних історій їх авторів, і у такій якості є
цінними для науки як історії пацієнтів, але не як науково-методологічні істини.
Місце батька у Лакановій
сім’ї займав авторитарний дід, який судячи з усього, особливо не панькався із
визнанням особистості внука, і якого той люто ненавидів, у т.ч. і за це
невизнання. Закономірно припустити, що малий Лакан мріяв про справжнього батька,
і не виключено, такою фігурою для нього міг стати Зігмунд Фрейд, якого він
фактично обожнював, хоч здається, ніколи не бачив. Щоправда, Фрейд, як і дід,
його теж не визнавав, але то була фігура в іншому, недосяжно-обожненому
статусі. Імовірно саме звідси витоки особистості Лакан шукає у ототожненні з
іншим, наприклад, таким як Спіноза. Можливо саме ця історія і є підтекстом всієї
Лаканової психоаналітичної теорії.
Свою ключову
теорію, – теорію дзеркала, Лакан запозичив у дослідника Валона, який
стверджував що уявлення про себе і свою реальність у дитини формується на
основі дослідів із дзеркалом. Так, ви не помилились, у витоках теорії йдеться
саме про натуральне, буквальне, зі скла і напиленого алюмінію, дзеркало. І ось
на такому «фундаментальному відкритті» Лакан будує свою не менш «фундаментальну»
теорію стадії дзеркала, на якій за його твердженням і формує дитя віком 6-18
місяців образ свого Я.
Тож моє наївне питання
до цієї теорії просте, як двері (із тим самим прикрученим до них дзеркалом), – чи
кожна дитина в дитинстві проходить достатній досвід спілкування із дзеркалом,
особливо у ранньому віці, щоб сформувати свій образ? Чи часто діти у віці 6-18
місяців бачать своє дзеркальне відображення і чи взагалі бачить його.
Думається, ця
гіпотеза така ж наївна і бездоказова, як і теорія ідей Платона та безліч інших метафізичних
спекуляцій. Шлях формування власного образу – довгий, складний і небанальний
процес, де «стадія дзеркала» може бути похідним епізодом, але ніяк не обов’язковою
і визначальною умовою. Важко сказати , чому Лакан вхопився за цю примітивну
ідею, можливо вона підсвітила йому епізод його особистої біографії, який
допомагав йому протистояти комплексу неповноцінності, який загрожував йому
через суворого діда. У всякому разі дивно, що таку специфічну деталь Лакан намагається
подати як загальну закономірність.
Взагалі,
здається, чи не найпоширенішим терміном і поняттям психоаналітиків всіх мастей
є «ототожнення». Але що таке тотожність, що означає ототожнитись, ви коли-небудь
пробували з кимось або з чимось ототожнитись? І що, вийшло? Тотожність – це
просто кажучи однаковість. Отже ототожнившись ви маєте стати однаковим і з
кимось або із чимось. Ви дійсно вважаєте, що здатні перейняти хоча б у якійсь
частині нескінченномірний світ іншої людини? Зрозуміло, що будь-хто може
потрапити у залежність, під вплив когось чи чогось іншого. Ви можете спробувати
імітувати когось чи щось або прикинутись Наполеоном Бонапартом (не дай Бог!).
Але щоб ототожнитись…, – це як, як уявити собі цю спіритичну історію?!
Треба віддати
належне душоаналітикам, вони не впадають у такий очевидний абсурд, і тому завбачливо
кажуть про ототожнення саме із образом когось чи чогось, а не буквально із тим
суб’єктом чи об’єктом. А от уже із образами вони себе не стримують. Часом
виглядає, Лакан і його численні одноплемінники оперують ототожненнями як паперовими
серветками.
Але як
відбувається це ототожнення, де формуються образи для нього? Напевно це має
бути не інакше, як магія, – магія ототожнення, яка має відбуватись з
неодмінними свічками і дзеркалом. Я не жартую, а цілком серйозно веду до того, що
теорія ототожнення зовсім недалеко розташовується від Лаканового дзеркалля.
Адже ж перш, ніж ототожнитись суб’єкт має десь відобразити, віддзеркалити той
зміст, образ, із яким він хоче заоднаковіти. Ось тут і не обійтись без дзеркала,
на цей раз внутрішнього, духовного. Хай це буде мій вклад у дзеркалізацію
психоаналізу – теорія внутрішнього дзеркала. Перепрошую, якщо хтось уже
запатентував цей винахід, за першим же зверненням правовласника заберу свої
слова назад.
У розробці
Лакана ототожнення наповнюється фактично Фрейдовим ідейним змістом, який писав,
що людське Я з’являється на світ завдяки ототожненням з іншими людьми; власне Я
збирається із рис інших людей. Ототожнення із своїм дитячим образом у дзеркалі
Лакан називає первинним образним ототожненням чи ідентифікацією. Наступне
ототожнення (з «іншим») у рамках символічного порядку мови і культури Лакан
називає вторинним символічним ототожненням чи ідентифікацією. За Лаканом
претендентів на того «іншого» може бути купа, – там згадуються і мати, і
батько, і Спіноза, і… мабуть ще багато хто. Ототожнення з іншими веде до
зіткнення із власним Я, яке десь там у нетрях несвідомості все таки мається чи
має бути за Лаканом.
У цій гонці за
ототожненнями у лакано-фрейдо-дзеркальних лабіринтах у дитини мало шансів не
скрутити собі голову, а практично їх і немає. Тут і злотворний Едіп чигає за
рогом. Тут і матінка, з якою дитя після експериментів із дзеркалом затіює
наступну «ототожну» забаву. А що у тієї фрейдо-лаканової матінки у голові, – ви
можете лише здогадатись, а я краще обійду. І оця вся каша заварюється у дитячій
голові Таким чином, віддзеркалюючи інших, дитя ототожнюється із їхніми образами
і формує у своїй голові якийсь свій образ, який насправді за Лаканом не зовсім
то і свій.
Та думається, що
така фізико-оптична схема відображає лише примітивне уявлення про психічні процеси
ототожнення, в деталі механізму яких психоаналітики чомусь не люблять
вдаватися. Думається, важливо розуміти, що ототожнюючись, дитина не
віддзеркалює, – дитина імітує, а це далеко не тотожні поняття. Віддзеркалення –
це точна копія іншого, а імітація – це оброблений і перероблений образ іншого. Дитина
намагається копіювати зовнішні форми, початково не маючи під ними ніякого
відповідного внутрішнього змісту, адже дитина не може достеменно скопіювати
автентичний внутрішній зміст «іншого». Внутрішній зміст запозичених образів
формується уже переважно на власному досвіді, хоч безумовно, і під впливом
оточення.
Далі, сформувавши
таким чином образ сімейно-материнського оточення, дитина сприймає його як тотожний
усьому світові навколо. Наступним великим здивуванням доросліючої дитини буде
те, що навколо всі не зовсім такі, як вона сама, і все не зовсім таке, як би
того вона могла очікувати. Думається, повністю подолати це переконання людина
не в змозі і за ціле життя, – всі навколо мали би думати і діяти як і я сам, – твердить
підсвідомий голос, не дивлячись на щоденне спростування цієї тези суворою реальністю.
Звертає увагу на
себе подорож Лакана на гітлерівську олімпіаду 1936 року, коли патологічні риси нацистського
режиму уже набували визначених обрисів. Чи міг уважний психоаналітик не бачити
цього? Не чув, щоб хтось із притомних діячів науки і культури наслідував цей
приклад. Фрейду чи Юнгу таке не прийшло б і в голову. Дивний, незрозумілий
факт, як і те, що на відміну від переважної більшості психоаналітиків, Лакан
нікуди подалі від фашистів не емігрував, а працював в окупованому Парижі.
Лінія Лакана
часом нагадує бунт заради бунту, у тому розумінні, що проти певних усталених
психоаналітичних положень, на яких власне у кінцевому підсумку базуються ж і
його власні позиції. Як кажуть, головне війна, а привід завжди знайдеться. Виходячи
на стежку війни проти его-психоаналізу, Лакан недовго шукав привід. Ви вважаєте
що задача психоаналізу полягає в адаптації до реальності, – так ось вам чорна
мітка, – реальності не існує, а є лише проекції цієї реальності, тому мовляв,
давайте спершу розберемося що таке реальність, а потім визначимо задачі
психоаналізу.
Нема реальності –
нема его-психології. Це, так би мовити, удар з тилу. А ось і в лоб. Егопсихологія
– це інструмент соціального контролю і конформізму заявляє Лакан. Не знаю, як
ви, а я слухаючи цю заяву, бачу як на стіні за спиною Лакана піднімається тінь діда-диктатора,
готова жахнути по башці неслухняного внука.
Факт
суб'єктивізму у сприйнятті реальності зовсім не означає, що особа не приймає
щось за реальність. І тут вже факт її здоров'я чи нездоров'я залежатиме, яку
картину реальності – більш здорову чи нездорову – ця особа прийме, покладе в
основу своєї адаптації. Реальністю для особи є те, що вона сприймає і у що
вірить. Людина живе своєю реальністю, яка б вона у неї не була, не питаючи
дозволу у Лакана, Фрейда чи будь-кого. Тож виглядає так, що ставлячи задачу
скоригувати картину реальності пацієнта, психоаналіз дійсно має шанс покращити
стан останнього.
Часом виглядає,
що визнаючи і прикриваючись авторитетом Фрейда, який до речі, ніколи не
відповідав взаємністю, Лакан більшою мірою культивував своє бунтарство, аніж
дбав про науку. Бунтарство загалом нікому не забороняється, і часом буває
продуктивним, однак якщо це самоціль, то воно не має нічого спільного із
вкладом у науку.
Надзвичайно
важливо звернути увагу, якими джерелами надихались класики психоаналізу,
формуючи свої наукові методи, адже ж вони наполягали, що психоаналіз поза
сумнівом, слід розглядати як науку. Щодо Фрейда і Юнга, то загальновідомо, що
обидва, хоч і по-різному, кохались у древній міфології, чого вартий лише міф
про Едіпа у Фрейдовій теорії.
Фрейд був
скептичний до філософії. Як пише В.Мазін, Фрейд піддає критиці філософію за
систематизацію, межуючу з паранояльною маячнею (брєдом, – в оригіналі). У цьому
ми його цілком підтримуємо. Шкода лише, що такого прискіпливого і спопеляючого
Фрейдового погляду не удостоїлась і древня міфологія, бо навряд чи філософська
каша принципово відрізняється від міфологічної мішанини.
Водночас для
Лакана оця філософська «маячня» і постає головним методологічним джерелом. Тут
і Декарт, і Спіноза, і Гегель, і Маркс, і Хайдегер. Всі як один, – «психоаналітики»,
у смислі предтечинців, звичайно. Так що «науковий» психоаналіз Лакана
методологічно межує десь у т.ч. і з «науковим» комунізмом Маркса.
Що цікаво, Гегелеву
кашу Лакан черпає не безпосередньо із Гегелевої тарілки, а запозичує у
пережованому вигляді від, так би мовити, «сертифікованого» гегелівського інтерпретатора,
росіянина Кожева. Можете лише уявити собі цей продукт – німецька каша із
російськими щами, приправлена французькими спеціями від Лакана – думаю, далеко
не кожен інтелектуальний гурман здатен таке переварити.
Невротична
структура не підлягає зміні, – каже Лакан. Тому задача психоаналізу може
полягати лише в тому, щоб змінити відношення суб'єкта до свого неврозу, –
продовжує фрейдист Лакан. Тут може виникнути декілька питань. По-перше, за
Лаканом, у невротика відсутнє або зачавлене своє Я, – на його місці отаборився «Другой»,
який напевно собі не ворог, щоб щось міняти, отже хто тоді буде міняти своє
відношення до свого неврозу. По-друге, невроз – це кожного разу свого роду
маленьке «в'їжджання у дерево», умовно кажучи. Це моя, а не Лаканова метафора.
Тож, якщо невротика все-таки якимось чином привчити до того, що в'їжджання в
дерево – це нормально, то чи втішить це його, чи дійсно вирішить його проблеми?
Я б посперечався. Я хоча б щонайменше змістив акцент, умовно кажучи, на дорогу,
швидкість, обочину, дерева, як їх об’їжджати і т.п. речі. Щоб у всякому разі
завжди бути «тут і зараз», а не просто очікувати месії свого справжнього Я, яке
на жаль, може так ніколи і не воскреснути, за що проповідує Лакан.
Факт несвідомого-підсвідомого
сьогодні мало хто ставить під сумнів. Водночас, ця майже очевидність залишається
по суті чорною скринькою. Мене завжди вражало, як часом безапеляційно письменники
психоаналізу підходять до змістового конституювання несвідомого. Але хто його
бачив, як і чим виміряв? Ось В.Мазін повідомляє, що у 1949 році вийшла у світ
книга Леві-Строса «Елементарні структури спорідненості», у якій той описує
роботу несвідомих механізмів організації соціуму. У мене просте, наївне
аматорське питання, – якими фактами Леві-Строс довів існування, як побачив цей
механізм, чим і як зафіксував, виміряв його, щоб описати? На жаль Мазін подає
це лише як доконаний факт. Ось чому у мене велика підозра, що споживачі
психоаналітичних джерел сприймають їх як священні тексти, євангелічні
одкровення, які не підлягають ні критиці, ні навіть обговоренню.
Далі, у викладі
Мазіна, Леві-Строс робить наступний психоаналітичний «прорив». Він пише, що
т.зв. несвідоме може бути порожнім місцем (не забуваймо, що це після того, як
він описав роботу механізму цього «порожнього місця»), у якому здійснюється
автономія символічної функції: символи реальніші від того, що вони
символізують, позначуюче передує і визначає позначуване. Леві-Стросовий
«інсайт», зрозуміло, шокує вразливого до таких речей Лакана.
У чому, як на
мій погляд, головна лінія розлому між Лаканом, вважаючим себе вірним фрейдистом,
і більшістю з нової хвилі постфрейдових психоаналітиків? Лаканова концепція
полягає у тому, що справжнє Я сховане у нетрях підсвідомості-несвідомості, тому
завдання психоаналітика у тому, щоб витягти його звідти і поставити на місце
фальшивого Я-самозванця, а останнього відтіснити на периферію. Неофітні ж
провідники т.зв. его-психології головним заданням ставлять зміцнення Его,
позбавлення його хворобливих захисних механізмів і адаптацію до оточення. Впадає
у вічі, що виключні претензії Лакана на спадок Фрейда явно перебільшені. Адже обидва
підходи ґрунтуються на Фрейдових ідеях, включаючи й поняття Его у структурі
психіки. Водночас спроби виявлення і виправлення перекосів Его неминуче ведуть
«его-їстів» до тієї самої підсвідомості, де й Лакан намагається ловити свою психоаналітичну
«рибу». Думається, що «его-їстична» версія виглядає, якщо і не бездоганною, то
хоча б більш реалістичною, і яка хоч щось може дати людині, Лаканова ж –
безпросвітною метафізикою, яка ніяких реальних засобів не дає, і окрім
пишномовних парадоксизмів практично не може нічого запропонувати.
Серед
авторитетів Лакана також американський лінгвіст російсько-єврейського
походження Р. Якобсон. Важко втриматись від коментарів щодо ходу міркувань
цього мислителя. Ось Якобсона займає питання, як дитина навчається мови. На
думку Якобсона рідна мова початково сприймається як іноземна. Цьому, так би
мовити, «іноземцю» дитина чинить гідний опір. Вона не лише оволодіває цим
інструментом, але й перекручує його, створює свою контрмову. Пережити подібний
досвід може кожен дорослий опинившись у іншомовній країні, – каже Якобсон. Ці
міркування Якобсона, зазначає Мазін, наводять Лакана на одну з його
найвизначніших формул про те, що з моменту народження дитина занурюється у мову.
Епізод Якобсонової
логіки виглядає просто фантастичним. Це важко собі уявити, але вчений-лінгвіст Якобсон
порівнює когнітивну ситуацію дитини у початковомовному віці із когнітивною
лінгвістичною ситуацією дорослого. Навіть якщо уявити, що така дитина здатна до
порівняння, то їй просто немає чого з чим порівнювати, у неї просто ще немає
ніякої, ні рідної, ні іноземної мови. У неї є лише єдина когнітивна ситуація, а
саме, імітувати звуки почуті з-зовні від матері і інших оточуючих. Лінгвісту Якобсону,
здається, невтямки, що так зване «коверкання» мови означає лише помилки, які
допускає дитина, навчаючись цієї мови, а не тому, що вона свідомо її перекручує
і свідомо створює якусь контрмову.
Не менш
парадоксально виглядає і те що видатний психоаналітик Лакан сприймає автора
подібної нісенітниці за авторитетне джерело і покладається на нього у своїх
теоріях.
Таким чином,
спільними зусиллями Лакана і Якобсона розкривається таємниця несвідомого: воно
структуроване так само, як і мова. А як відомо, мова – це семантика, синтаксис,
підмет, присудок, іменники, дієслова і т.д., і т.п., – то ось вам і ключі до
задзеркалля. Розгадки такого рівня – це щонайменше Нобелівська премія. Та дзвінок
із Стокгольма чомусь не надійшов, комітет не зреагував.
Які проривні
наслідки цього відкриття для теорії і практики психоаналізу, – історія В.
Мазіна теж не розкриває. Мазін лише дивується, чому сам Фрейд обійшов увагою ці
лінгвістичні знахідки, які були відомі уже в його часи. А дійсно, може Фрейд не
такий спостережливий і розумний, як Лакан? Бо як ще пояснити?
Суб’єкт
виговорюється, проговорюється, – каже Лакан, – і тим самим він виявляється
похідним від мови, лінгвістичного знака, букви. Але відразу ж питання, – якщо
все так просто, то виправляйте його граматику, правопис, – і завдання
психоаналізу досягнуте, одужання клієнта гарантоване.
Та ось незадача:
Лаканові «досліди» виявляють, що між означуваним і означаючим постає непереборний
бар’єр, стіна – цензура, тож дорога до підсвідомості зачинена. Шкода, що так
трапилось. Така гарна теорія, і ніякого практичного виходу.
Думається, що участь
мови у формуванні змісту несвідомого виглядає цілком неминучою. Однак очевидно
і те, що система несвідомого функціонує за своїми законами, які не збігаються
із системою лінгвістичних символів. У мові імовірно можна знайти симптоми
психічних перекосів, однак виправити їх самими лінгвістичними засобами очевидно
неможливо у принципі.
І нарешті ритуальні
танці навколо фалоса, – одна із центральних святинь і обрядів віруючих церкви психоаналізу.
Мазін відзначає, що фундамент цього символу віри заклав звичайно ж сам Фрейд. До
цього Мазін додає, що у статті 1932 року «Про добування вогню» Фрейд висуває гіпотезу,
відповідно до якої людина оволоділа вогнем, відмовившись від необхідності
гасити його струменем сечі. Відмова від цієї біологічної потреби привела її до
культури. Читаючи Мазіна буквально, можна подумати, що Фрейд вважав сечогасіння
вогню біологічною потребою, або що заради вогню і культури людина відмовилась
від сечування.
Та повернемось
до Фрейдової гіпотези – останній цвях у гроб психоаналізу, – хтось би міг сказати
про цей «інсайт». Але подібних фантасмагорій у психоаналітичних аналах безліч, однак
число віруючих у них не меншає.
Як правовірний
фрейдист, Лакан, зрозуміло, не може байдуже пройти мимо фалічної теми. Фалос у
нього – означаючий всіх означаючих, верховний логос, свого роду семантичне
мегабожество. Маячня, яку він вичавлює з цього свого постулату, – це просто
наруга над здоровим глуздом, яку ми тут не готові вчинити над собою і читачем,
тож опустимо на самостійне опрацювання прихильникам з міцними нервами.
Якщо спробувати
осмислити Лаканові фантазії навколо психічної структури, природи несвідомого і
конекту із ним, то думається, що лакано-фрейдизм, свідомо чи ні, втрапляє до
пастки замкнутого кола. Від імені вашого несвідомого говорить дехто «Інший»
(«Другой»), який сидить десь глибоко на підсвідомому рівні у вашій голові. У
той час, коли ваше «власне Я», затиснуте каблуком Іншого, теоретично ніби й
існує, але скоріше у номінальній площині, як слабий відблиск із далекого
дитячого дзеркала, аніж реальний психічний фігурант. Як цей «слабак» може вийти
із цього замкнутого кола на серйозну розмову, контакт із тим «Іншим» у вашій
психічній структурі і переконати його, що йому там не місце. Хіба що вдатись до
заклику кота Леопольда? Або скористатись
послугами професійного шаманалітика, – не так це вже й дорого, здоров’я
дорожче...
Все сказане вище
зовсім не означає, що психоаналіз загалом слід сприймати, як позбавлений
реалістичності. Там безумовно, є цінні надбання, продуктивні поняття, зокрема,
несвідоме-підсвідоме, символічний порядок, теж саме ототожнення (хоч термін,
думається, не дуже вдалиий), перенос, аналітична інтерпретація, «друга Фрейдова
топіка», – Я, Воно, Зверх-Я, – що виглядає, як цілком реалістична модель
психічної структури та чимало іншого. Думаю, саме з останньої структури черпали
свою методологію гештальтори, транзактори та інші течії послідовників.
Однак загалом
виглядає так, що «оптико-механістична» методологія психоаналізу вичерпала свій
ресурс, вперлась у стіну чи у стелю. До того ж її важкодоступні інструменти (якщо
не рахувати кушетку, звичайно) мало чим можуть допомогти простим пацієнтам у
пошуках психічного здоров’я.
Водночас дуже дивно
спостерігати, як серйозні речі у психоаналізі межують із відвертими вигадками.
Можливе пояснення, – що саме нестримні фантазії і словесні парадоксизми – це вічні
двигуни-мотиватори, що рухають психоаналітичними творцями. Ось для прикладу, у
викладі Мазіна, Фрейдова версія джерела пізнавальної активності: «питання про
власне народження і рухає пізнанням людини». Ніколи не задавався таким
особисто, ніколи не читав і не чув такого від інших. Але так сказав сам Фрейд.
Складається
враження, що у науці психоаналізу Лакан більше філософ, аніж дослідник-практик
чи клініцист. Тобто, судячи з біографії, він працює з пацієнтами, але
безпосередні результати клінічної практики існують ніби паралельно, не
перетинаються із його теоретичними положеннями, мало представлені як обґрунтування
останніх.
Лакан відомий
розбором лише одного клінічного випадку, в якому шанувальниця вчиняє замах на
свою улюблену акторку. Інтерпретація Лакана наполягає на тому, що будучи ототожненою
із акторкою, шанувальниця, вчиняючи замах, фактично намагається вбити себе, а
не акторку. Кмітливий читач напевно вже зметикував, що будь-який адвокат мав би
за щастя мати такого експерта захисту. Однак на наш аматорський погляд, цій
зовні дотепній, але схематичній інтерпретації бракує як реалістичності, так і
логічності. Справа у тому, що оскільки шанувальниця ототожнилося з акторкою, то
її власне «Я» було значною мірою витіснене
разом із її особистістю, саме яку, за твердженням Лакана, вона і хотіла
позбавити життя. Виходить, що убивця прийшла з ножем по свою жертву, а кімната
виявилась порожньою. Думається, схема тут простіша і очевидніша. Знеособленість
акторкою підсвідомо сприймається шанувальницею як постійний болісний і пригнічуючий
стан. Щось на зразок комплексу власної неповноцінності як особистості, на яку шанувальниця
очевидно претендує, бо звернімо увагу, нападниця особа не така проста, вона
зокрема, пише книжки. Підсвідомо шанувальниця також відчуває, що винуватицею її
відчуття неповноцінності є особа акторки, тож позбувшись останньої,
шанувальниця отримає таке необхідне їй полегшення.
Ще раз,
підсумовуючи. Моя порада, читаючи психоаналіз, ні в якому разі не намагайтесь
достеменно докопатись до якоїсь бездоганної стрункої наукової суті
психоаналітичних теорій. На моє глибоке, хоч і аматорське, переконання, її там
немає. Поряд із певними усталеними положеннями, у значній частині це міфологія
та особисті невротичні історії Фрейда, Лакана, Юнга, Берна, Перлза та купи
інших пацієнтів, розказані ними самими. І в яких вони й самі, безумовно, не
здатні достеменно розібратись, не тому що вони були недостатньо розумні, а тому
що не існувало і не існує на сьогодні надійних доказових методологічних
інструментів, здатних розмотати клубки особистих психічних історій людей.
Читайте їх як історії із психотерапевтичної практики. У психоаналітичних
текстах також чимало межуючих із метафізикою, езотерикою і галюцинаціями
припущень і спекуляцій. Такими їх і сприймайте і читайте. Поряд з цим,
безумовно є ділянки методологічних положень і практичних інструментів, щодо
яких у дослідників і практиків є достатня віра і переконання (хоч і не доказові
метрики) щодо їх істинності і дієвості.
Чи потрібно взагалі
читати психоаналітичну літературу, – думаю, безумовно так, бо це спонукає до
роздумів і пошуків. Хоч це на жаль дає мало реальних доказових методологічних
інструментів, щоб допомогти собі та іншим, та водночас спонукає до пошуку
власних.
Часом, оскільки психоаналіз
неможливо зрозуміти і засвоїти як послідовну систему доказових наукових знань, для
декого залишається лише одне, – стати віруючим психоаналітичної церкви, – типу «Вірую,
бо абсурдно…» Це звичайно, не вихід і взагалі небезпечний шлях.
Тема дзеркал,
відображень, проекцій, інтроекцій і т.п. оптичної мішанини у психоаналітичній літературі
безумовно заслуговує на купу дисертацій і періодичних пейперів. Часом виглядає
так, що дзеркала у житті психоаналізу, зокрема, Лаканового, зіграли приблизно
таку ж роль, як і в житті туземців які вперше їх побачили, – щось схоже на шок
і трепет. Психоаналіз часом нагадує дзеркальну кімнату в якій одне тисячолико
відбивається в іншому, і все крутиться у нескінченному вирі відображень, нескінченній
грі ототожнень.
Кульбіти психо-оптичних
інтерференцій, дифракцій і т.п. чуханини можуть моментально скрутити голову і
мізки наївного непідготовленого читача. У вас немає жодних шансів вслідкувати
за взаємними перекиданнями між суб’єктами, об’єктами, образами, символічним, реальним,
Іншим з великої букви, Іншим з малої букви і т.д., і т.п. Навіть не намагайтеся,
там чорт ногу зломить.
Боюсь, надмірно
ускладнена, відірвана від реальності лаканоподібна мішанина більше нагадує
кімнату кривих дзеркал. Психоаналізу загалом подібний розвиток загрожує
перетворенням на королівство кривих дзеркал і парадоксизмів. Кажеш, що любиш, –
отже, прихований нарцис-егоїст, – бо в іншому ти любиш тільки себе, негіднику.
Не схвалюєш ЛГТБ, – отже, прихований гомосексуаліст чи лесбі!
А взагалі,
звідки в них ці оптико-фізико-математичні уявлення і терміни на зразок ототожнення,
відображення, віддзеркалення, ідентифікація, проекція тощо, – це що, данина
механістичності епохи часів зародження психоаналізу Фрейда, Лакана і всіх їх
послідовників? Хто сказав і довів, що психічні змісти живуть і рухаються за фізико-оптичними
законами?
Повертаючись до
Лакана, слід відзначити, що професійне середовище, судячи з усього, у значній
частині визнає його авторитет. І ми з цим звичайно тут не сперечаємось, а лише подаємо певні власні суб’єктивні
враження. Пробуючи відповісти на наше гіпотетичне питання, що бачив Лакан у
дзеркалі, залишаємось у своєму побоюванні, що він там ніколи не бачив себе. Там
був хто завгодно, – Спіноза, Фрейд, Гегель, Маркс, Кожев, …, – хто завгодно,
окрім його самого. Імовірно, головною фігурою там був Фрейд, якого насправді
він ніколи не бачив і близько ніколи не знав, як судячи з усього, і свого
батька. Тож Лакан дивився у дзеркало, а бачив задзеркалля.
Свою теорію він
часом ліпив як мозаїку із газетних вирізок. Виглядає так, що у своїх
методологічних побудовах він мало опирався на власну лінію, на власний
клінічний досвід, а переважно на якісь впливи, запозичення із лінгвістики,
антропології, філософії і ще Бог-зна яких сфер. Лаканові теорії часто
виглядають як набори парадоксальних висловів, які однак позбавлені фактичної
реальності, що могла б привести до якихось дійсних терапевтичних засобів. Думається,
що реальним дзеркалом йому була публіка на його семінарах, що платила йому
визнанням, захоплено ловила блискавки його фантазій, і була готова сприйняти
будь-що, що б він не сказав. Це було його реальне життя і реальне дзеркало. А
його дзеркальна теорія, – думається, це теж щось із задзеркалля.
Тож читайте, пробуйте розібратись, перебирайте власні гіпотези і робіть власні висновки. Але попереджаю, не скрутіть собі голову, воно того не варте.
© Марченко В.
Б., 2025
Немає коментарів:
Дописати коментар