ЧЕРДАНЦЕВ – Логико-языковые феномены в юриспруденции

 

А.Ф.Черданцев вважається одним із класиків радянського права. Хоча прочитавши цю його роботу, багато хто засумнівався б у такому високому його рангу. Після краху комунізму певна частина діячів науки радянського права заходилась «переосмислювати» правові витоки. Серед яких особливо відзначився плодовитістю С.С. Алєксєєв, видавши цілу купу серйозних робіт та пострадянсько-правових рімейків.

Загалом слід віддати належне, радянська позитивістська теорія була досить детально розроблена, мабуть як ніде у світі. Серед багатотисячних загонів академічних і вузівських правових бійців було чимало серйозних науковців. На Заході розробкою теорії в таких масштабах просто не займались.

Тож, ймовірно, намагаючись повернутись, як кажуть, у мейнстрім, Черданцев вирішив не просто підхопити Алєксєєвську «нову хвилю», а що називається, «перевернути дошку» у поглядах на сучасну теорію права. Неозброєним оком помітно, що у цьому наступі він активно опонує Алєксєєву, спроби новаторства якого йому явно не до вподоби, його положення він піддає нищівній критиці. Що з цього вийшло? Та нічого вартого, як на мене. Щось між провалом і малопомітним пшиком. Та все по порядку.

Сама назва про логіко-лінгвістичні феномени звучить досить свіжо, ледь не революційно. Чесно скажу, вона мене підкупила. Але зміст відверто розчарував. Всередині переважно переспіви давно відомих положень, оперті на допотопний джерельний мотлох часів розквіту марксизму-ленінізму. Зокрема, основним семіотичним джерелом постає робота ГДРівця Г.Клауса від 1967р., побудована за принципом критики буржуазних «збочень» з марксистських позицій. Польський філософ права Зігмунд Зембінський, роботи якого на радянських і пострадянських просторах чомусь ніколи не перекладались, зачарував його своїм маловрозумілим «новаторством» від 1976р. щодо т.зв. «тетичної» основи правовідносин. Приблизно такого ж штибу і переважна більшість інших джерел. Тож, якщо дивитись на ці джерела, то книга запізніла років так на 50.

Змістовно робота представляє собою міркування автора про ті чи інші, проблемні на його думку, правові засоби. Йдеться, зокрема, про норми, правовідносини, механізм правового регулювання, юридичні факти, докази і т.п. Новаторство автора зводиться до того, що він називає їх по-іншому. Це тепер не просто якісь там правові засоби, а «ідеальні об’єкти», «логіко-язикові феномени», «прагматика» і т.п. неологія. А саме правове регулювання, як виявляється, – це вам не «што лібо как», а «двіженіє інформації». При цьому правозастосовувачі не повинні, не дай Бог, переплутати, що інформація про факти є дескриптивною, а на виході – інформація прескриптивна. Ну хто б міг подумати? Тобто, виглядає все це як класична Мольєрівська сцена, герой якої відкрив для себе неймовірну істину, що все своє життя він, виявляється, говорив прозою. Явище це не таке вже й рідкісне, коли науковець, замість того, щоб виявляти нові факти і зв’язки, збивається, часом непомітно для себе, на просте переназивання відомих фактів новими іменами, яке не дає жодної нової наукової якості.

Схоже найкраще автор розбирається в юридичному процесі. Але й там він часто впадає у якісь метафізичні блукання, зокрема, кумедно намагається попередити світову юридичну громадськість про смертельну небезпеку змішання реальних фактів із відомостями про них – знаннями-фактами. Хотів би я побачити таку оказію.

Із загальною теорією права у нього конкретна проріха, яку він намагається заліпити польським приколом про «тетичний» характер правовідносин і іншими подібними трюками. Непевний він і на рівні філософії науки, про що зокрема свідчить його дискусія про аксіоматику, плутанина з теоретичними і нормативними юридичними конструкціями. Хоч слід визнати, що філософське підгрунтя у праві – річ нелегка. Вимога філософського обгрунтування науки досить ретельно культивувалась у радянські часи, а сьогодні цей аспект вкрай занедбаний, на межі зникнення.

Показовий епізод про дуже непросту тему аксіоматики. Загальновідомо, що будь-яка абстрактно-формалізована інтелектуальна система, як штучно збудована, базується на певних аксіомах. Елементи формальності притаманні і праву, це теж загальновідомо. Тож розмова про аксіоматику у праві, очевидно, не позбавлена підстав, відкидати її з порога, як це робить автор, не варто.

З якоюсь юнацько-підлітковою впертість автор доводить, що зв’язок між юридичними фактами і їх наслідками – правовідносинами не причинно-наслідковий, а якийсь «тетіческій», про який він вичитав у роботі від 1976р. вже згаданого польського автора. Походження терміну туманне, так само як і його конструктивність у даному контексті. Скільки живу, правових текстів перечитав немало, та ніколи не чув по такий термін у правовому обігу.

Тож спроба сказати якесь нове слово у колишнього класика, на наш погляд, вийшла досить блідою, – переспів старих правових «пісень про главне» із недолугими вкрапленнями якихось неофітних домотканних правоподібних теорій типу «двіженія інформації», «ідеальних об’єктів», «логіко-язикових феноменів», «правової прагматики» тощо. По суті Черданцев видав псевдонауку, яку я умовно назвав би переназиванням. Імовірно, автор і сам інтуїтивно це відчував, показово, що він посилався на Мольєрівського прототипа, який відкрив для себе, що все життя говорив прозою, однак зрозуміло, адресував це своїм опонентам, а не собі. Потенціал цього автора, якщо він був колись, давно вичерпався, задовго до написання цієї книги. Спроба посперечатися із Алєксєєвим вийшла для Черданцева досить жалюгідною.

Звичайно, робота не позбавлена і тверезих розсудливих думок. Зокрема, автор застерігає від перетворення нормативних актів на юридичні словники внаслідок зловживання дефініціями. Що ми сьогодні, на жаль, і спостерігаємо у жахливих формах і масштабах.

Щоб там не було, читати професійну літературу необхідно, без цього – застій. Тож ось першоджерело – у форматі pdf, у форматі docx, у форматі fb2.