Важко придумати
щось нудніше за «детективи» Ле Карре, – кажу після кожного його прочитання. Ані
сюжетів, ані інтриг, ні операцій, ні комбінацій, – а лише нескінченне
міфологічне багатослів’я-марнослів’я у формі спогадів, не дуже зграбних спроб
моралізаторства, багатозначних натяків і зітхань, за якими – нічого, порожнеча.
Ні про що, сама лише мла чи просто бульбашка, подібна до зображеної на
обкладинці.
Спостерігаючи за
відлигою 90-х, де на його очах ще донедавна героїчна романтика холодної війни
стікала до брудних, здавалось, вже нікому не потрібних калюж забуття, Ле Карре
напевно, вирішив витрусити старі шухляди тогочасного мотлоху і скласти з нього
сяку-таку купку новел. Всі вони пройняті традиційним для метра скепсисом,
безнадією і ведуть нас безпросвітними лабіринтами його нереалізованого
шпигунського життя.
Навіщо читаю?, –
спитаєте. А раптом зблисне зірка, яку досі чомусь не помічаю? Адже ж чомусь
його називають класиком.
І ось, коли майже завершував чергову тягокотохвостину чи хвостотягокотину, здається, і сталось маленьке чудо, зблиснула чи то зірка на Ле-Карревому небосхилі, чи то промінець у Ле-Карревому тунелі. Сталось це в останній новелі цієї книжки, де автор описує процес службової препарації шпигунської зради. З’явився сюжет, психологізм, драматизм, достовірність і навіть зачарування оповіддю. Буває ж таке. На жаль, той зблиск був епізодичним. Фінальні розмірковування вустами ветерана Смайлі про майбутнє Раші по закінченні Холодної війни повертають нас до звично-ілюзорного світу горохового короля детективу. Та все ж новела за номером 11 варта уваги, – можете спробувати й ви.
Ми виграли. Не в
тому річ, чи наша перемога бодай щось важить. Та, може, ми зовсім і не виграли.
Може, тільки вони програли. Або, може, тепер, коли нас більше не стримують пута
ідеологічного конфлікту, наші клопоти тільки починаються. Дарма. Важить тут одне:
що довга війна скінчилась. Важить надія.
Майже всі наші
керівники здобули посвяту в рицарі на розвідувальній роботі проти німців. І всі
вони, коли ми питали їх на наших поважних конфіденційних семінарах, водно
твердили, що, коли йдеться про захист людства від його власного шаленства,
світовий комунізм — іще страшніша загроза, ніж тевтон.
— То був
диктат, гер Нед,— казав він мені тоном чемного докору. — Нав’язаний нам вами,
переможцями. Ви відняли у нас дві третини нашої коронної території! Ви віддали
цю землю Чехословаччині, Румунії, Югославії. Віддали таким покидькам, гер Нед!
А ми, угорці, були цивілізованим народом! Чому ви так із нами повелися? Нащо ви
це зробили?
Кожній церкві
потрібні свої святі. Антикомуністична церква — не виняток. А серед святих
загалом, як придивитись ближче, всякої потолочі вистачає. Одначе ж ніхто не
твердить, ніби з них нема ніякої користі,
Для
п’ятдесятирічних Служба має дуже мало перспектив. Більшість до того віку
демаскуються; багато є надто стомлених і розчарованих, аби ще дбати,
демасковано їх чи ні. Інші переходять до приватних банків чи в великий бізнес;
подружжя зберігаються рідко. З їхнім способом думання стається щось таке, що
робить їх непридатними для цивільного життя. Але є й такі, дуже нечисленні, що
примудряються використати переваги Служби до самого останку;
Колись давно, ще коли викрили зраду Білла
Гейдона, Смайлі гірко сказав мені: «Зрадникові потрібні дві речі: когось
ненавидіти і когось любити». Фревін розповів мені, кого він ненавидів. А далі
почав говорити про те, кого він любив.
Сьогодні ви
питали мене, що нам слід думати про Росію...
— Ви
питали,— провадив він,— чи можна взагалі довіряти Ведмедеві.
Перша відповідь — ні, ми ніколи не зможемо
довіряти Ведмедеві.
Насамперед тому, що Ведмідь не довіряє сам
собі. Ведмідь відчуває загрозу, Ведмідь наляканий, Ведмідь розпадається.
Ведмедеві остогидло власне минуле, його з душі верне від сучасності, його
сковує страх перед майбуттям. Таке бувало з ним часто. Ведмідь розорений,
ледачий, несталий, невмілий, слизький, небезпечно пихатий, небезпечно щедро
озброєний, інколи дуже талановитий, а здебільшого тупий. Якби не пазурі, він
був би просто ще одним розхристаним представником Третього світу.
Друга відповідь — так, ми можемо довіряти
Ведмедеві беззастережно. Ведмідь іще ніколи не був настільки гідним довіри.
Ведмідь проситься до нас, хоче стати частиною нас, розчинити свої проблеми в
наших, відкрити в нас свій банковий рахунок, купувати товари на нашій
Гай-стріт, бути прийнятим як гідний член звіриної громади в нашому лісі, та й у
своєму — тим більше, що його громадське й господарче життя розлазиться на
клапті, його природні ресурси розграбовані, його управителі нетямущі до
неймовірності. Ведмедеві ми потрібні так відчайдушно, що ми можемо спокійно
довіритись йому в цих потребах. Ведмідь прагне змотати назад свою жахливу
історію й вийти на світло з темряви останніх семи десятків чи семи сотень
років. Ми — світло в його кінці.
— Ведмідь у
майбутньому буде такий, яким зробимо його ми, і резонів для того, щоб
переробити його, є кілька. Перший — звичайна порядність. Коли ви допомогли
людині, несправедливо засудженій, утекти з ув’язнення, ваш обов’язок —
щонайменше дати їй миску юшки й змогу зайняти якесь місце у вільному світі.
Другий резон настільки самоочевидний, що мені аж ніяково наводити його. Росія —
навіть сама лише Росія, обчикрижена від усіх її завойованих земель та
володінь,— величезна країна з величезним населенням, розміщена у вузловій
частині земної кулі. То що ж ми, покинемо Ведмедя догнивати? Заохочуватимемо
його стати невдоволеною, відсталою, надмірно озброєною нацією за межами нашого
табору? Чи зробимо з нього партнера в світі, який щодень змінює свою подобу?
**>07/08/2024 22:38, 96.40%, /
Ми хочемо
обновити не тільки свій спосіб думання. А ще й надпотужну новітню державу, що
її ми збудували для себе як редут проти чогось такого, чого вже нема. Аби
зберегти свободу, ми віддали надто багато свобод. Тепер треба вернути їх собі.
Немає коментарів:
Дописати коментар