Часом здається, що письменники – переважно зламані люди, які хочуть своїми книжками склеїти світ, який весь час розверзається у їх калейдоскопічних душах.
Самотність, злидні, пияцтво, безнадія, подих смерті. Післявоєнна Німеччина 20-х років минулого століття. Є дружба й спільне діло, за які троє колишніх вояків міцно вчепились, щоб втриматись на плаву. Та ось з’являється кохання, яке дає головному герою, Роббі Локампу, надію пробитись через зневірену безпросвітну буденність.
Ремарк, очевидно, – один з тих зламаних письменників, депресивна душа. Вижити на війні неможливо, – каже він. Війна – це смерть, там людина помирає (як Пауль Боймер із «Західного фронту»). Але є шанс вижити після війни. Ремарк, не знаю, чи винайшов, але точно освоїв книжковий спосіб виживання. Кожним своїм твором він ніби каже, – а вижити можна ось ще й таким способом. У цьому романі до традиційної вже для нього рятівної дружби додається ще й кохання, яке здається ось-ось відкриє герою нову сторінку у його житті. Та не цього разу.
Характерна особливість сценістики Ремарка – випивка. У нього вона одна за одною. Навіть кохана героя демонструє незвичну, як для жінки, лояльність до цього життєвого жанру. Та хоч кількість епізодів з випивкою б’є всі рекорди, треба віддати належне оптимізму Ремарка, – його герої зазвичай не п’яніють.
Все що поза найближчим оточенням Ремаркового героя майже завжди темне депресивне і безнадійне, там зрада, шахрайство, обман без просвітку, там майже немає добрих людей. Та ось що цікаво, всі ці картини Ремарк подає як справжній майстер слова і духовного настрою – читач дивиться на невеселе життя, але при цьому не втрачає надію. Варто почитати.
Немає коментарів:
Дописати коментар