КнигиShare: «ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ» С.ХАНТІНГТОНА ЯК ТЕОРЕТИЧНА ПРОВОКАЦІЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ТА ІНШИХ ПУТІНСЬКИХ ВІЙН / С. Хантингтон «Столкновение цивилизаций» / Аматорські нотатки на полях

Марченко В. Б.

«ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ» САМУЕЛЯ ХАНТІНГТОНА ЯК ТЕОРЕТИЧНА ПРОВОКАЦІЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ТА ІНШИХ ПУТІНСЬКИХ ВІЙН.
Як кривавий шлях путіна опирається на теорію Самуеля Хантінгтона.

Критичні замітки на полях.
Не без іронії, сарказму і драми...

ЗМІСТ

Вступ. Російсько-українська війна, – це зіткнення яких цивілізацій, пане Хантінгтон?

1. Як і чому Самуель Хантінгтон «зіткнувся» з цивілізаціями

2. Закон цивілізаційного притягання або перший закон Хантінгтона

3. Закон цивілізаційної гегемонії або другий закон Хантінгтона

4. Homo Identicus. Ідентичність як томагавк війни або третій закон Хантінгтона

5. Глобальне відродження релігій – та невже?

6. «Список Хантінгтона». Цивілізації, які «придумав» Хантінгтон

7. Універсальна цивілізація? – Не дочекаєтесь!

8. Захід – імперія зла?

9. Всі - проти Заходу

10. Занепад Заходу

11. Хантінгтон-«провидець»

12. Світоісламська халепа

13. Україна: або під п’ятою московії, або у прірві розколу

14. «Пакт Хантінгтона-путіна»: мордор - гарант Заходу і смотрящий за Сходом

15. Цивілізаційні ізолятори або куди веде Хантінгтонова парадигма

16. Що цінного лишилось після «зіткнення» з реальністю?

17. Кривологія настільної гри у зіткнення цивілізацій

ВСТУП. РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА, – ЦЕ ЗІТКНЕННЯ ЯКИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ, ПАНЕ ХАНТІНГТОН?

Вступ. Російсько-українська війна, – це зіткнення яких цивілізацій, пане Хантінгтон? Хантінгтонова ілюзія про «зіткнення цивілізацій» крутила і продовжує крутити мізки цілих поколінь політичних інтересантів. «Конфліктологія» Хантінгтона до банального проста: конфлікти виникають вздовж так званих «ліній цивілізаційних розломів», тобто, сторонами протиборства постають представники різних цивілізацій, яких Хантінгтон ідентифікує переважно за релігійною ознакою. Дотепна схема. Навіть не тре ба учасників викликати на релігійну сповідь, щоб визначити, хто до якої цивілізації належить. Все набагато простіше, – дивіться на поле бою, там все й визначиться, – хто по який бік фронту, – той і в такій цивілізації та релігії. Геніально, професоре!

Та ось тепер невмолима і кривава російсько-українська «фактологія» рве на шматки Хантінгтонову теорію «цивілізаційних зіткнень». Які ж «цивілізації», якщо вірити професору, зустрілися у зударі в цій війні? З одного боку – Росія та її, різною мірою, союзники і «цивілізаційні брати» – Білорусь, Китай, Іран, Північна Корея, Трамп, Орбан, Маск і так далі. З іншого – Україна, США, Європа вкупі з Рамштайновою коаліцією. Це які єдиноутробні цивілізації тут зіткнулись між собою, професоре?, – із того списку восьми, який нараховує ваша «поліцивілізаційна» парадигма?

Мабуть знайдеться хтось, хто буде вишукувати у цій війні якісь потаємні цивілізаційні корені і ідентифікації. Однак будь-якому притомному і неупередженому спостерігачеві зрозуміло – це війна між АВТОРИТАРНИМИ і НЕАВТОРИТАРНИМИ за ДУХОМ силами, війна імперії проти народу, який хоче визволитися з-під її впливу, хоче реальної політичної свободи і права на самовизначення.

Цей же корінь протистояння лежав і в основі багатьох описаних Хантінгтоном три десятиліття тому конфліктів при розпаді СРСР та Югославії. Та новоспечена тоді парадигма, що називається, впритул не бачила цих причин. Штучність і необгрунтованість всеосяжної "цивілізаційної" гіпотези була очевидна ще тоді, однак яскрава, правдоподібна і «brand new» облуда, як це часто буває, заполонила суспільний ефір. Територіальні конфлікти, міжконфесійні розбірки, антиколоніальні війни, боротьбу автократів з демократами, – все це безмежжя природи сутичок Хантінгтонова парадигма намагається зачесати під одну універсальну гребінку і видати за "об'єктивні" міжцивілізаційні конфлікти. Але все по порядку...

1. ЯК І ЧОМУ Самуель ХАНТІНГТОН «ЗІТКНУВСЯ» З ЦИВІЛІЗАЦІЯМИ

1. Як і чому Самуель Хантінгтон «зіткнувся» з цивілізаціями. Самуель Хантінгтон, наближений до Білого дому Гарвардський професор. Кажуть працював як з адміністрацією Картера, так і Рейгана. Написав свою книгу під назвою «Зіткнення цивілізацій» у 1996-му році. Багатьма вона вважається політологічною класикою, налічує понад півтисячі сторінок. Однак на наш погляд, і цей обсяг, і саму роботу не варто переоцінювати. Насправді, Хантінгтон написав її на основі нехитрої ідеї, викладеної у 1993-му році у резонансній статті на декілька сторінок. Свою статтю він називає гіпотезою. Книга ж є відповіддю на те гіпотетичне питання, вона доповнена значним фактичним матеріалом, безліччю всіляких прикладів, описів, викладок, обґрунтувань. Дослівно: «Ця книга ставить за мету дати повнішу, глибшу і підтверджену документально відповідь на питання, поставлене у статті». Тобто, фактично робота є детальним обґрунтуванням гіпотези, викладеної у невеликій статті і в такому вигляді подається автором як завершена «поліцивілізаційна» парадигма.

Ця книга дійсно багато чим привертає увагу. Назвою, академічністю викладу, надскладною тематикою, надпростою формулою її вирішення, методологічною розхристаністю. Водночас, думаю, спостережливого читача після її прочитання, не полишатиме відчуття, що «щось не так» з «поліцивілізаційною» парадигмою Хантінгтона.

Скажу відверто, «Зіткнення цивілізацій» справляє на мене враження помпезної академічної плутанини кінця 20 століття. Тема, за яку взявся Хантінгтон – надзвичайно складна, тому й не дивно, що він у ній грандіозно наламав дров. Книга наробила шуму і набула розголосу швидше не своєю науковою цінністю, а завдяки тематичній актуальності та своїй маркетинговій назві, яка мабуть не поступається й Шпенглеровому «Занепаду Європи». Звичайно, це треба показати, що ми й спробуємо тут зробити.

Однак, слід попередити, матеріал книги Хантінгтона несе в собі специфічну складність. Зовні виклад не переобтяжений академізмом, часом межує з популярним стилем, насичений зрозумілими цифрами, фактами, цитатами, дискурсами. Небезпека такого напівпопулярного викладу у тому, що він заколисує, і за його різнобарвністю читач не відчуває суті, реалістичності, функціональності, прогностичної спроможності самої так званої «поліцивілізаційної» моделі Хантінгтона, яка криється за зовнішнім фасадом викладу. Сам же автор, на наш погляд, не подбав про чітке розкриття механізму своєї парадигми. Його викладки багатослівні, витіюваті, і водночас, уникаючі чітких висновкових формулювань.

Іншими словами, особливість стилю Хантінгтонових текстів – це їх всеядність. Там ви можете знайти все: і про занепад Заходу, і про його підйом, і про гуртову солідарність ісламу, і про його криваві міжусобиці. Подібний підхід, коли відповідь на питання містить всі можливі варіанти від «так» до «ні», нагадує стрілянину у небо, – промахнутись неможливо, автора, як кажуть, не влучиш і в ступі.

Тому слід виділяти описовий аспект, коли професор змальовує всю гамму геополітичних феноменів. Окремо ж слід вирізняти парадигмальну лінію, за якою він обгрунтовує тренди і закономірності, що підтверджують саме його міжцивілізаційну гіпотезу щодо характеру і напряму геопроцесів у постідеологічну епоху. Тобто, для прикладу, в описовому контексті Хантінгтона, Захід взагалі-то може і зростати чи відроджуватись, у «поліцивілізаційному» ж контексті він рухається до неуникного занепаду. В описовому аспекті Хантінгтон визнає, дослівно: «Демократичні держави мають багато спільного з іншими демократичними країнами, тому вони не борються одна з одною». Але його парадигма не містить критерію демократичності, отже відповідно до неї демократичні країни з різних цивілізацій мають конфліктувати між собою.

Отже, суть нашої позиції – парадигма Самуеля Хантінгтона, хоч і містить чимало влучних положень, які не викликають заперечень, однак є хибною у самій своїй суті, яку водночас, не так легко вхопити на розлогому геополітичному фоні професорової праці. Тому ми значною мірою не будемо помічати «красоти» Хантінгтонової «гри», яка часом кидається у вічі при поверховому читанні. Наші переважні акценти будуть спрямовані на вихоплення глибинної суті Хантінгтонової теорії, яка криється за зовнішніми лаштунками, і не відомо, якою мірою усвідомлювалась самим автором. Тому ми свідомо будемо прагнути до коректного спрощення, відсіювання «плевел» від «зерен» заради виявлення суті і станової конструкції Хантінгтонової парадигми.

Наше спрощення ми просимо не плутати із Хантінгтоновим спрощенням, коли він обачливо попереджає: «Поліцивілізаційна парадигма, таким чином, представляє собою … спрощену, але не надмірно, – схему для розуміння того, що відбувається у світі у кінці двадцятого століття». Ми ж спрощуємо Хантінгтонів виклад, але не складність геополітичних процесів, і при цьому переконані, що ніяка академічна парадигма не може бути спрощеною аж настільки, щоб бути неспроможною адекватно відображати результуючу цих процесів.

Ще одна з проблем на шляху того, щоб широкому колу читачів достеменно розібратися з Хантінгтоновими цивілізаціями – це те, що про їх зіткнення сьогодні ми знаємо переважно з російських перекладів. А в частині текстових підтасовок, зокрема на тему україно-російських відносин, московитські маніпулятори знані мастаки. Нарікання, звичайно, самовбивче, – так, з мовою оригіналу в Україні поки не склалося, – але факт є фактом. Тож, чистота російськомовного перекладу може бути під загрозою політизованості. Що належить власне Хантінгтону, а що – московським транскрипторам, – достеменно гарантувати неможливо.

Перш за все, важливо зрозуміти що могло надихнути Самуеля Хантінгтона на написання цієї роботи. Закінчилась «холодна війна», а з нею – ідеологічне протистояння. Але кровопролитні міжнародні конфлікти і не думали про затишшя. Світ очікував на новітню геополітичну теорію, що пояснювала б природу цих конфліктів і давала можливість впливати на їх розвиток, запобігати їм. Теза Хантінгтона полягала у тому, що після холодної війни настає нова епоха – глобальна політика полишає ідеологічні конфігурації і починає вибудовуватись вздовж нових ліній, а саме – цивілізаційних «розломів», як він їх називає. І саме ці розломи і є джерелом геополітичних конфліктів, каже Хантінгтон.

Отже, після зняття ідеологічного протистояння на світ треба дивитись по-іншому, тобто, по-«цивілізаційному», як стверджує Хантінгтон. «Основна ідея цієї праці полягає у тому, що у світі після “холодної війни” …різні види культурної ідентифікації (…цивілізації) визначають моделі згуртованості, дезінтеграції і конфлікту», – пише професор.

Таким чином, оскільки ідеології сходять з підмостків, то на сцену конфліктів і протистоянь виходять «цивілізації». Тепер уже зіткнення не ідеологій, а цивілізацій є найбільшою загрозою миру. Отже, саме міжцивілізаційний міжнародний порядок є найнадійнішим засобом упередження світової війни, – каже нам парадигма.

Ідея наскільки проста, настільки ж і банальна. Та здається, світ, як це часто трапляється, настільки перейнявся очікуваннями, що «тепер все має бути по-іншому», що готовий був повірити у будь-яку нісенітницю, лише б вона була нова, проста і дотепна. А провокаційний заголовок довершив справу.

Чому саме після холодної війни настала нова ера для міжцивілізаційних конфліктів, – слід задати просте питання. Адже насправді вони ніколи не припинялись, у тому числі, в часи холодної війни, не дивлячись ні на які ідеологічні класифікації. Як можна випустити з уваги конфлікти на Близькому Сході, між Індією і Пакистаном, Індією і Китаєм, Китаєм і СРСР, так само як і «внутріцивілізаційні» – між Китаєм і В’єтнамом, Іраном і Іраком та безліч інших, які нагнітали міжнародну напруженість аж ніяк не менше, ніж ідеологічні.

Видається очевидним, що закінчення холодної війни не відкрило ніякої «нової ери» міжцивілізаційних конфліктів, а лише зняло з них штучну ідеологічну ширму, за якою як і завжди, впродовж всієї людської історії стояли і стоять одвічні антагоністичні, зокрема, загарбницькі інтереси.

У нас немає підстав підозрювати Хантінгтона у якихось злих намірах. Чи відвідував він Москву, чи отримував звідти «гранти» – нам невідомо. Відомо, що академічний планктон і без будь-яких грантів може збурювати шалені шторми у гарвардських акваріумах. Власне, його постановка питання виглядала цілком логічною. Необхідно було зрозуміти, за яким принципом по закінченню холодної війни вибудовуватимуться лінії і фронти геополітичної конкуренції, протистояння, конфліктів, сутичок і воєн. Тож, професор і заходився шукати інтегруючі чинники, які визначатимуть міжнародні коаліції майбутніх глобальних зіткнень. Однак від початку він став на сумнівну стежку.

Як за критерій Хантінгтон вхопився за поняття культурної ідентичності та цивілізацій, які самі по собі не є новими, і в цьому він нічого нового не відкрив. Але Хантінгтон наділив ідентичність якимось внутрішньо іманентним інстинктом непримиренної ворожнечі і войовничості. Його ідентичність виходить за межі державних кордонів, охоплює великі групи народів та націй і штовхає їх на смертельні зіткнення. Тобто, йдеться не про індивідуальні ідентичності, а саме колективні ідентичності великих груп, народів і націй, що нібито об’єктивно втягують їх у окремі цивілізації і неминуче штовхають на взаємні геополітичні зіткнення, як вважає Хантінгтон.

Сама по собі ідея культурно-цивілізаційної ідентифікації могла би бути продуктивною. Однак зміст і критерії цього поняття Хантінгтон розуміє звужено і спрощено. Він суто механічно наповнює ідентичність такими ознаками як кров, мова і релігія, причому останню бере за визначальну. За цими окремими ознаками він не бачить нічого більш глибокого і цілісного, що об'єднує народні спільноти. Все те, що визначає характер, якість націй і народів в їх етнічному і соціальному вимірах, зокрема, спільну історичну долю, традицію та те, що називають духом спільноти.

Хантінгтон явно стурбований місцем і долею західної цивілізації, однак як вихід пропонує культурний ізоляціонізм, пророкує згортання універсальної ролі Заходу. Таким чином, міжнародна система у нього опирається фактично на порожнечу і падає у потенційний вир нескінченних міжцивілізаційних зіткнень. В його оповіді відчувається неприкрите занепокоєння і навіть страх від того, що міжнародний порядок ось-ось перевернеться під навалою східної Азії та мусульманського світу.

У Заході він бачить переважно лише зарозумілість, агресію і нав'язування своїх цінностей іншим. Дослівно: «У виникаючому світі етнічних конфліктів і зіткнень цивілізацій західна віра в універсальність західної культури страждає трьома недоліками: вона невірна; вона аморальна і вона небезпечна. Помилковість її – наріжна ідея цієї книги». Зауважимо, що це вже друга «основна ідея» книги, і як бачимо, не менш «цінна».

З уваги Хантінгтона чомусь випадає, що все на чому сьогодні, у Новітні часи, так чи інакше тримається світ як цілісність – міжнародна економіка, політика, торгівля, право, фінанси, безпека, комунікації, технології і тому подібне – походить переважно саме від Заходу і є вирішальною заслугою Заходу.

Певною мірою, праця Хантінгтона відображає також реакцію занепокоєння на мультикультуралістичне потьмарення американського політикуму. Що загалом цілком актуально і природно. Але в результаті вийшло, як у чорному гуморі, що на прохання прикурити він відповів бейсбольною бітою.

Спостерігаючи за методологією Хантінгтона та, зокрема, його посиланнями на Маркса і Леніна, не полишає думка, що з творами класиків марксизму-ленінізму гарвардський професор знайомий не з чуток. Комуністична утопія малювала у фіналі планетарний хепі-енд, який однак привселюдно провалився, а з ним і вся його теоретична халабуда. Бо насправді, як описав Орвел і відчули на собі мільйони сталінських жертв, цей хепі-енд виявився своєю протилежністю – жахливою антиутопією, простими словами, справжнім пеклом на Землі. Тому Хантінгтон обережніший, він не дає ніякої певної картини майбутнього. Тож як би могла працювати базована на Хантінгтонових законах модель світової суперечки-конкуренції «цивілізацій», – можна лише умоглядно конструювати.

Зате у частині свого передбачення «цивілізаційного» світопорядку професор невмолимий і невблаганний, дослівно: «У світі складеться або порядок цивілізацій, або взагалі ніякого». А ось і Хантінгтонів ультиматум світовим лідерам: «Уникнути глобальної війни цивілізацій можна лише тоді, коли світові лідери приймуть поліцивілізаційний характер глобальної політики і стануть співробітничати для його підтримки». Стосовно форм і механізмів підтримки такого порядку Хантінгтон виключно небагатослівний, – лише епізодично згадує про переговори між цивілізаціями. Загалом аргументація на користь «нового» світопорядку нагадує перефразовану класику: «Вчення Хантінгтона вірне, бо воно правильне».

Водночас, проаналізувавши Хантінгтонову «цивілізаційну» модель, можна побачити, що вона з великою імовірністю саме й веде до антиутопії, не менш жахливої за комуністичну. Світ, розколотий на окремі «цивілізаційні» анклави, позбавлений універсальних міжнародних відносин, структур, інститутів, запобіжних механізмів (бо парадигма не передбачає нічого подібного) – вірний шлях до хаосу, нескінченних конфліктів і цілком ймовірної катастрофи, а то й загибелі людства. Однак саме така картина світу вимальовується на фоні теорії Самуеля Хантінгтона.

Ще одне, що мене вражає у Хантінгтоновій парадигмі, – це цілковитий і очевидний провал її прогностичної здатності, що документально зафіксовано власне самою книгою. На жаль, ця академічна проріха найдраматичніше проілюстрована на нашому гіркому українському досвіді. Маю на увазі те, що достовірність своєї парадигми Хантінгтон вирішив перевірити саме на російсько-українських відносинах. Парадигма й так храмала на обидві теоретичні ноги, а на практичному україно-російському льоду вона підковзнулася і з усього розгону впала так, що розсипалися на друзки. Що саме по собі, звичайно, ніщо порівняно із трагедією і втраченими життями наших земляків. Найдивніше те, що здається, ніхто й не помітив цієї нездарності Хантінгтонової теорії і продовжує це робити й досі. Невже ніхто не читав цієї книжки і не звіряв її з реальністю?

2. ЗАКОН ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПРИТЯГАННЯ АБО ПЕРШИЙ ЗАКОН ХАНТІНГТОНА

2. Закон цивілізаційного притягання або перший закон Хантінгтона. Ця частина Хантінгтонового вчення, на мій погляд, заслуговує на назву «Закон цивілізаційного притягання», а наслідуючи класику, – ще й «Перший Закон Хантінгтона». Як правовірні науковці, не оминемо невеличкого екскурсу у методологію. Хоч як не декларує Хантінгтон настання «нової ери» після закінчення ідеологічного протистояння, та аналізуючи його теорію, не полишає враження, що побудована вона за лекалами цілком попередньої ідеологічної епохи. Маю на увазі методологію марксистсько-ленінського вчення. Щонайменше, в частині об’єднуючих і організуючих чинників нових коаліцій, його підхід виглядає як проста підстановка. На місце пролєтаріїв стають цивілізаційні брати за ознакою релігійної, перш за все, ідентифікації. На місце партійно-ідеологічної керівної настанови постає релігійна, тобто, по суті ідеології замінюються релігіями. Комуністи намагались з ідеології зробити релігію, а Хантінгтон, схоже, робить навпаки. А на місце ідеологічних лідерів – США і СРСР, стають так звані «цивілізаційні гегемони», зокрема, ті ж самі США, Китай, Росія тощо. Щоправда, стосовно гегемонів у Хантінгтонової теорії великі проблеми – Африка, Латинська Америка, мусульманський світ не мають підходящих претендентів на керівних гегемонів. Та ймовірно, Хантінгтона це не вельми бентежило, – мовляв, нема, – так будуть, – це ж лише початок «нової епохи».

Фактично, на зміну марксистській концепції пролетарського інтернаціоналізму Хантінгтон висуває ПРИНЦИП ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ. А враховуючи його одержимість релігійною ознакою ідентичності, то по суті – РЕЛІГІЙНОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ. Наче краплини ртуті цивілізаційні родичі зливаються в агресивну масу, готову знести чи поглинути інородців. Моторошна ідея часом набуває рис якоїсь антиутопійної патріархальної маячні (див. імовірний сценарій американо-китайської війни, Глава12). Цивілізація у Хантінгтона – це сім'я, яка обертається навколо стрижневої держави-гегемона – старшого (брата, патріарха), який вправі наводити порядок у своєму колі «одноплемінної» спільноти по праву сильнішого-старшого. Дослівно: «Цивілізація – це велика сім’я, і стрижневі держави, як старші члени сім’ї підтримують своїх родичів і забезпечують порядок».

Після розпаду комуністичної ідеології колишні країни-учасниці цього блоку почали шикуватись відносно цивілізаційних ліній «ніби завдяки ефекту притягання і відштовхування магнітних полів», – каже Хантінгтон, сідаючи на свого улюбленого коника «поклику релігійно-цивілізаційної крові». Міркування ж цих народів щодо економічних (ЄС) та безпекових (НАТО) вигод він взагалі не бере до уваги, так ніби вони взагалі не існують і не мають першочергового значення. Випадає з його уваги у цьому контексті й приклад Турції, яка за дивним покликом своєї ісламської душі вже давно у НАТО, та й свою заявку до ЄС зберігає актуальною, не дивлячись на невдачі на цьому шляху.

Тобто, одноцивілізаційні країни, на думку Хантінгтона, відчувають непереборний потяг-притягання одна до одної. Дослівно: «Країни у … цивілізаційних блоках часто можна розташувати концентричними кругами навколо стрижневої країни … Країнам властиво "примикати" до країн зі схожою культурою і протистояти тим, з ким у них немає культурної спільності».

Дійсно, ті «круги», які Хантінгтон бачив при розпаді СРСР і Югославії, на той час і в тих умовах несли ознаки певного, «цивілізаційного» за Хантінгтоном, порядку. Однак професор перебільшує природу і стабільність таких «кругів». Де сьогодні ті «пан-православні» і «пан-ісламські» круги, про які він тоді наголошував? Це звичайно, окрема тема, але очевидно, що від них сьогодні мало що залишилось.

Хантінгтонові «концентричні круги» 90-х розійшлися як круги на воді. І це не просто метафора. За нею в образній формі можна побачити частину реальної природи політичних збурень. Подібні ситуативні політичні круги постійно виникають то тут, то там, як реакції на відповідні міжнародні збурення. Рано чи пізно вони влягаються. Заново можуть виникнути у непевний час, зовсім в іншому місці, у зовсім іншій конфігурації як реакція на політичні збурення іншої природи і характеру. Згадаймо конфігурації коаліцій першої і другої світових воєн і спробуймо приміряти до них Хантінгтонів «цивілізаційний» сюртук..

Свої волюнтарні твердження Хантінгтон намагається ілюструвати не менш «блискучими» прикладами цивілізаційного притягання. Ось один із таких, на його думку, – Грузія і Росія, – нерозлучний православний дует, де щоправда Грузія періодично намагається збрикнути, але виключно з тактичних міркувань, як вважає Хантінгтон.

Якщо поглянути на теорію Хантінгтона з методологічного боку, то зовні вона виглядає як певною мірою завершена суспільна теорія з усіма її атрибутами, зокрема, законами і принципами та з претензією на об’єктивність і всеосяжність.

Цілком у дусі матеріалізму світом Хантінгтонових цивілізацій керують об’єктивні (тобто не залежні від чиєї б то волі) суспільні закони. Він їх явно таким чином не називає. Але фактично вони лежать у нього на поверхні. Нам залишається лише їх підняти і назвати. А їх, на нашу думку, три. Тож, як ми вже згадали вище, Перший Закон Хантінгтона – це Закон цивілізаційного притягання. Другий Закон Хантінгтона, на наш погляд, можна сформулювати як Закон цивілізаційної гегемонії. Третій Закон Хантінгтона – Закон ідентичності.

Підсумовуючи наші зауваги, спробуємо сформулювати основні принципи, за якими живуть Хантінгтонові цивілізації:

– принцип притягального цивілізаційного інтернаціоналізму (пролетарського інтернаціоналізму),

– принцип гегемонії стрижневої держави у своїй цивілізації (керівної ролі компартії і провідної ролі СРСР у комблоці).

– принцип вірності релігійно-цивілізаційній ідентичності (вірності ідеалам марксизму-ленінізму)

Як ви зрозуміли, у дужках розміщено принципи-відповідники комуністичної ідеології, які правили Радянським союзом і його ідеологічними сателітами у всьому світі, і які так добре відомі старшому поколінню. Думаю, ці невеличкі методологічні ключі дещо полегшать нам просування хитросплетеними лабіринтами Хантінгтонового проєкту.

3. ЗАКОН ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ ГЕГЕМОНІЇ АБО ДРУГИЙ ЗАКОН ХАНТІНГТОНА

3. Закон цивілізаційної гегемонії або другий закон Хантінгтона. Другий Закон Хантінгтона можна назвати Законом цивілізаційного (стрижневого) домінування чи гегемонії. Відповідно до нього народи певної цивілізації відчувають непереборний потяг до підлягання домінуванню цивілізаційного гегемона, який у свою чергу, наділений і потягом, і водночас, обов’язком щодо такого домінування. (У цій частині треба віддати належне науковій коректності професора, – аналогій із альфа-самцями, мачо і тому подібними фігурантами він не проводить)

Хто виконує функції стрижневого домінування у Хантінгтонових цивілізаційних «прайдах»? – це так звана «стрижнева держава», яка може бути одна чи навіть декілька. Головна її ознака – це те, що вона є, дослівно: «найбільш могутньою і центральною у культурному відношенні».

Походження її домінуючої функції Хантінгтон доводить наступним чином, дослівно: «Стрижнева країна може виконувати свої функції по підтриманню порядку лише тому, що інші країни сприймають її як культурного родича». Якщо ви ще не знаєте, якого родича послав нам, українцям, Хантінгтон, – спробуйте відгадати, з трьох разів.

Хантінгтон – щедра геополітична сваха. Ось ще одна його «солодка парочка» – В’єтнам і Китай, обоє – конфуційські держави. Щоправда між ними теж «існувала така ж (як між Грузією і Росією – М.В.) ворожнеча», – каже Хантінгтон. Як бачимо для Хантінгтона та ворожнеча у минулому часі, так ніби вона кудись випарувалась ще у далекому 1996-му році. Далі дослівно: «Однак з часом культурна спільність і виникнення ширшої і сильнішої цивілізаційної свідомості може об’єднати ці країни, як об’єднались європейські країни»

Тож, за логікою Хантінгтона європейські країни об’єднались на засадах, подібного до китайського, гегемонізму, тобто, навколо якогось гегемона. І хто ж цей пан-європейський гегемон, пане Хантінгтон? Для професора це «капітан очевидність», – звичайно ж, європейськими гегемонами є Німеччина і Франція, – каже Хантінгтон. Чи знають і приймають такий стан речей у самій Європі? Я про таке не чув. Зате чув, що вказані країни там часом називають «локомотивами» ЄС, що не дуже схоже на гегемонію. І припускаю, якщо в ЄС ця гегемонія і трапиться, то його чекає доля колишнього СРСР і всього комблоку.

Практично ніякого розмежування між демократіями і автократіями у Хантінгтона не існує. Здається, він і гадки не має, що те, що для демократій –об’єднання, для автократій – імперіалізм і колоніалізм.

Натомість поняття імперіалізму і колоніалізму він використовує виключно як прокляття на адресу Заходу. Водночас імперсько-колоніальна структура інших «цивілізацій» фактично конституюється ним у порядку речей. Дослівно: «З міркувань безпеки стрижневі держави намагаються включити у свій склад або підпорядкувати впливу народи інших цивілізацій…(Китай, тибетці і уйгури; Росія і татари, чеченці і мусульмани Центральної Азії)». Жодного тобі осуду чи докорів, а просто – це ж «з міркувань безпеки», які ж, мовляв, можуть бути претензії. Тобто, те, що Заходу вміняється як смертний гріх, визначається як життєво необхідні конститутивні властивості інших «цивілізацій».

Та головне у «Другому Законі Хантінгтона» – це функції цивілізаційного стрижня. Тут все як у нафталіновій класиці, – ці функції можемо розділити на внутрішні і зовнішні. Дослівно: «стрижневі країни цивілізацій є джерелами порядку всередині цивілізацій, а також впливають на встановлення порядку між цивілізаціями шляхом переговорів з іншими стрижневими державами». Щодо майбутніх міжцивілізаційних відносин і «міжстрижневих» переговорів фантазія Хантінгтона ні на що не спромоглася, якщо не враховувати безглуздого і жалюгідного сценарію Американо-Китайської війни (див. Главу12). А от щодо внутрішніх функцій стрижня-гегемона відвертість заморського професора напевно викликала шок і захоплення навіть у кремлівських «гегемонів». Дослівно: «Культурна спільність робить законним лідерство стрижневої держави і її роль гаранта порядку як в очах країн-учасниць, так і зовнішніх держав. ... у кожному регіоні, де є домінуюча держава, мир може бути досягнутий лише під проводом такої держави. ... регіональна влада стає відповідальною і легітимною лише у тому випадку, коли вона застосовується стрижневими державами відносно інших країн цієї цивілізації». – Що ж, ласкаво просимо до цивілізаційного концтабору імені Самуеля Хантінгтона. І пам’ятаймо, головна функція Хантінгтонового цивілізаційного стрижня – це функція гегемонії-домінування.

Кожен українець має втямити сутність Хантінгтонового «вчення», відповідно до якого Україна «запаковується» до православного цивілізаційного бараку. Де у повній відповідності до Хантінгтонового вчення рашистський рейх наділений правом гегемона. І ось тепер у повній відповідності до цього звироднілого «вчення» орки «наводять порядок» в Україні. Якщо «гегемонізм» у Хантінгтоновій парадигмі – це не нова форма ідеології на зразок нацизму, – то що це?! «Цивілізацизм»?, – яким терміном назвати цю шовіністичну маячню?

4. HOMO IDENTICUS. ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ТОМАГАВК ВІЙНИ АБО ТРЕТІЙ ЗАКОН ХАНТІНГТОНА

4. Homo Identicus. Ідентичність як томагавк війни або третій закон Хантінгтона. Культурно-релігійна ідентичність, – ось де заритий томагавк Хантінгтонових міжцивілізаційних воєн. Як тільки ви заглянули у свою душу у пошуках ідентичності (а відкрутитись від цього у вас шансів практично немає), і віднайшли її там, – вважайте ви відкопали свій персональний томагавк війни. Так, хоч і не дослівно, але по суті, каже Хантінгтонова парадигма. Отже, базою парадигми є, – так само, по суті, а не дослівно, – новий тип людини – «Homo identicus» або «Людина ідентична». Та все по порядку.

Перш за все, – хто така людина у Хантінгтона? Ідею людини Хантінгтон бачить наступним чином, дослівно: «Людині властиво ненавидіти. Для самовизначення і мотивації людям потрібні вороги». Зрозуміло, скажемо ми, у людині таке цілком може бути, але чи вичерпує воно її природу настільки, щоб на ній могла триматись ціла концепція цивілізації?, – абсурд та й годі.

Звідки Хантінгтон черпає подібне, перепрошую, лайно, яке він видає за властиву мудрість? Чи не єдине з таких «непересічних» джерел згадується у наступному епізоді, цей «перл» я змушений навести повністю: «У романі Майкла Дибдина "Мертва лагуна" вустами венеційського націоналіста-демагога виражений вельми похмурий, але характерний для нашого часу погляд на світ: “Не може бути справжніх друзів без справжніх ворогів. Якщо ми не ненавидимо того, ким ми не являємось, ми не можемо любити того, ким ми являємось. Це старі істини, які ми болісно заново відкриваємо після більш, ніж століття сентиментального лицемірства. Той, хто заперечує ці істини, заперечує свою сім’ю, свій спадок, своє право за народженням, самого себе! І таких людей не можна з легкістю вибачити”. Прикру правдивість цих старих істин не може заперечити ні вчений, ні політик. Для людей, які шукають свої корені, важливі вороги», – завершує Хантінгтон, коментуючи «безцінне наукове джерело». Ось на такому «фундаменті» приліпив свою геополітичну парадигму гарвардський професор Самуель Хантінгтон.

Ну що ж, як для мильного пафосу із заурядного детективу, – цілком нормально. Але чому цей вигаданий заурядним британським детективщиком венційський демагог стає пророком для академічного професора, який базує на цій паперовій демагогії свої праці та видає їх за серйозні академічні істини? Можливо треба менше читати дешевих детективів на ніч, щоб не плутати серйозні дослідження із прохідним фікшеном?

Перепрошую за цей довгий цитатний відступ, але на цій маячні з-під пера гарвардського кабінетного інтелектуала базується політологічна настанова, якою керувалися, а можливо й до цього часу керуються західні політичні лідери, приймаючи геополітичні рішення, що визначають долі цілих народів. Ось де жах!

Отже, щоб жити і любити Хантінгтоновій людині необхідні вороги. А вороги – це ті, «ким ми не являємось». Тож за Хантінгтоном люди ворогують між собою просто тому, що у них різні цивілізаційні ідентифікації. Відповідно, у рамках своїх цивілізацій народи не повинні воювати. Таким чином, за цією логікою, у граничному її розгортанні, конфлікти і війни – нескінченні, допоки одна цивілізаційна сторона не винищить іншу. Однак Хантінгтон так далеко у свою парадигму не заглядає. Попри все, він вірить, що «вороги» можуть мирно уживатися. Тому цивілізаціям слід розгородитися, набудувати фортець і бути готовими відбивати нальоти ворогів. І періодично вдаватися до переговорів, коли вже зовсім настане край. Така суть, ідея і зміст, альфа і омега базованої на «ворожій» ідентичності, Хантінгтонової парадигми, якщо оцінювати її з позиції діючого механізму, а не геополітичного коміксу.

Загалом ніякі базові поняття його теорії у Хантінгтона чітко не визначені. Вони у нього всі, як якісь тіні, напівтони, напівздогади. Така ж і ідентичність. Ознаки для цього поняття, він чомусь запозичує з грецької епохи, дослівно: «кров, язик, релігія, стиль життя – ось що було спільного у греків і що відрізняло їх від персів і інших не-греків». До речі, це «влучний» приклад, про греків, – саме у стилі Хантінгтона. Адже ж, як відомо, однокровні цивілізаційні брати-греки мотузили одне одного чи не більше, ніж чужинців, зухвало начхавши на Хантінгтонову «цивілізаційну» модель..

Серед тих ознак головною він називає релігію. Але то у нього лише номінально. Насправді ж, по суті його викладу, головна ознака Хантінгтонової ідентичності – це її ксенофобна смертоносність. Корінна іманентна потенція Хантінгтонової ідентичності – це винищення чужорідних ідентифікацій. Вам уже страшно? Хантінгтонові – теж напевно було страшно. Тому він ніде на папері, а мабуть і в думках не впускає у себе такі моторошні картини. Вони неприпустимі хоча б з міркувань стилістики і академічного жанру Хантінгтонової роботи. Але сам того не помічаючи, він по суті саме таке страхіття фактично і намалював у своєму опусі. Що може свідчити, що у глибині душі він так і не зміг відмежувати світ академічної науки від світу трилерів Майкла Дибдина.

Тож Хантінгтонова ідентичність – це ніби кривавий томагавк війни. Думаю, саме цей образ яскраво відбиває сутність головної ознаки ідентичності за Хантінгтоном. Вона у нього одночасно і причина, і символ, і знаряддя, і вічний самодвигун конфліктів та воєн.

За Хантінгтоном, після закінчення «холодної війни» люди і народи раптом відчули нестерпну кризу і жагу ідентичності і заходилися визначати свою ідентифікацію. Про яку, як напевне думав професор, раніше і гадки не мали. Метру, вочевидь невтямки, що релігії і ідеології суть лише специфічні зовнішні форми віковічної духовної ідентифікації та розмежування між народами. Вони могли щось зовнішньо міняти у характерах людей і народів, однак їх глибинні духовні архетипи завжди залишались незмінними, незважаючи на історію. Історію, яка дійсно ледь не вся є історією поневолення одних народів іншими, однак не тому, що одним не подобалась «ідентичність» інших, а від набагато реальніших бажань – світового панування, землі, природних багатств, данини, від первісного біологічного страху, що інший може знищити чи поневолити тебе, тому краще зробити це першим і тому подібне.

Ось перед нами Хантінгтонові приклади бунтівників із СРСР та Югославії періоду розпаду цих імперсько-колоніальних утворень. Ну не може ж бути, щоб вони «раптом» заходились боротись за автономію від поневолювачів, – мабуть приблизно так міркував професор. Отже, пояснення лише одне – у їхніх душах прокинулися ті кляті томагавки, які до цього спали під покривалом ідеології. Далі апетити бунтівників розростаються, і ось вони вже хочуть незалежності від метрополії. І все це – у кривавих конфліктах, війнах, етнічних чистках, руйнуваннях. І причина всьому – не імперські прагнення одних і антиколоніальні – інших, як би хтось міг подумати, а бісова ідентичність, як стверджує Хантінгтон. Бо якби не вона, то, як слід розуміти професора, сиділи б собі гноблені спокійно під п’ятою у гнобителів, – і ніяких тобі конфліктів.

Про антиколоніальні мотиви американець Хантінгтон у своєму трактаті промовисто не згадує, так ніби ніколи і не чув про них. Можливо, щоб звільнити себе від необхідності пояснювати, на якому «цивілізаційному розломі» Американські штати воювали проти своїх «цивілізаційних» братів за незалежність від Британської корони? Я вже не згадую про війну рабовласницької «ідентичності» проти не-рабовласницької.

Хантінгтонова теорія регулярно висміюється очевидними фактами, які вперто не хочуть впихатися у неї. Якщо сам автор головною ознакою ідентичності визначає релігію, то як же пояснити, наприклад, що всі мусульмани такі різні і міжусобні війни між ними – постійні? Чому у них немає такої необхідної за його доктриною цивілізаційної згуртованості, а також так званої «стрижневої держави», він теж толком не може пояснити. Щоправда, нащадки Бен-Ладена було спробували побудувати світову ісламську державу під назвою ISIS, хто пам’ятає. Заколотники певно обчитались Хантінгтоновими книжками і спробували підлатати драну теорію «правильною» практикою. Так би мовити, підперти зкособочену Хантінгтонову парадигму ісламською державою-стрижнем. Однак американці, європейці і путін, з різних сторін і мотивів, задушили Хантінгтонову «стрижневу мрію».

Звичайно, ідентичність так чи інакше проявляється у ході військових конфліктів, але сама по собі, вона не може бути вирішальною їх причиною. Скоріше, ідентичності у цьому контексті – це прапори, символи, які протиборні сили піднімають на щит, щоб мобілізувати послідовників та глибше вкоренити мотиви ненависті і протистояння. Різні кольори можуть стати самодостатнім приводом для вуличних розбірок футбольних фанів, але не для геополітичних сутичок. Глибокі воєнні конфлікти породжуються глибинними причинами, мотивами, непримиренними інтересами. Окрім раціональних міркувань, древні архетипи біологічних страхів також не варто скидати з рахунку. Не виключено, саме на них базуються аномалії, подібні путінізму та ісламському фундаменталізму, які збігаються у дикунській ідеї світового завоювання і поневолення чи знищення невірних. Путінізму Хантінгтон, зрозуміло, не знав, але й не прогнозував, що й не дивно з огляду на прогностичний потенціал його теорії. А от радикальний іслам, імовірно, саме й нагнав страху на фундатора «цивілізаціних зіткнень», і це одна з небагатьох частин, з якою певною мірою варто розділити занепокоєність автора.

Пояснюючи, зокрема, конфлікт у Боснії ідентичностями, які раптом проросли після розпаду «загальноюгославської» ідентичності, Хантінгтон плутає зміст і форму, головне з другорядним. «Загальноюгославська» ідентичність, як і «радянська» існували переважно у державно-ідеологічних байках, але серед народів ледь жевріли, як і багато чого у тому минулому ідеологічному тумані. Так само у переважній масі дрімали і етнічні ідентичності, які хоч і існували завжди, але були надійно збалансовані верховною імперською владою. А от відчуття вторинності, меншовартості було відоме багатьом українцям, хорватам, боснійцям, косоварам та іншим і лежало набагато ближче до поверхні сприйняття.

Що дійсно розпалось, – так це не ідеологічна ідентичність, а верховна влада, стримуюча владно-репресивна система СФРЮ і СРСР. Зруйнувався імперський силовий баланс, верхні стримуючі політичні рамки. Імперська хватка ослабла, але стара колоніальна потуга намагалась силою творити неоколоніальні конфігурації у своєму стилі. Там, де це мало місце, новий політичний дискурс пішов шляхом силового антиколоніального розвитку. А от у Чехословаччині виражений колоніальний рімейк не сформувався – сторони розійшлись шляхом мирного договору між чехами і словаками. Хантінгтон це пояснює їхнім цивілізаційним братерством, та чи знають самі «брати» про свою «єдиноутробність», – невідомо.

5. ГЛОБАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ РЕЛІГІЙ – ТА НЕВЖЕ?

5. Глобальне відродження релігій – та невже? Відчуття наростаючої загрози не повинно полишати читача «Зіткненння цивілізацій» від початку до фіналу. Наче це Голлівудський трилер, а не Гарвардська монографія.

Ми вже знаємо, що ідентичності-релігії – це криваві смертоносні томагавки, які зносять голови невірним ворогам. Але наступне, що ми маємо затямити, – ці томагавки постійно розростаються та все загрозливіше нависають над планетою і ось-ось перекриють сонце і небо.

Справа у тому, що планетою крокує «глобальне відродження релігій», як стверджує Хантінгтон. Цю тезу професор намагається подати як доконаний факт і наводить купу цифр на її користь. Та думається, що уважного читача, який оглядається довкола і на свої очі бачить як «шалено зростають» релігії на це так просто не купиш. Вже давно ні для кого не секрет, що цифри далеко не завжди те саме, що й реальність. Спритною статистикою і соціологією можна підтвердити як відродження релігій, так і їх занепад чи навіть виродження.

Навіщо ж людям сьогодні релігії, а особливо у їх наростаючому тренді? Пояснення Хантінгтона багатослівні, часом заплутані та врешті зводяться до того, що вони, люди, мовляв, не можуть жити без ідентичності, а релігія саме і дає їм це відчуття ідентичності. Дослівно: «Їм потрібні нові джерела ідентичності, нові форми стабільного співтовариства і нові моральні засади, які дали б їм почуття смислу і цілі. Релігія, її напрями, фундаментальні течії відповідають цим вимогам».

Отже, виходить, мало не генетична нудьга за "ідентичністю" переслідує людину, а релігія – саме підходящий спосіб втамувати цей непереборний потяг, – така десь картина у Хантінгтона. «Не думаю», – сказав би один фігурант. Не чув я про такі генетичні потяги та, власне, й Хантінгтон не наважується підводити сюди генетику. А от що я чув, – так це те, що у природі людини закладена агресія. Тобто, агресія закладена у самій природі людини, а не у релігії самій по собі. Якщо настав час проявити свою агресію, – людина застосує будь-який привід, засіб і знаряддя, – чи матеріальний, як то каменюка, чи духовний, як то релігія. Релігію можна застосувати як засіб агресії (згадаймо ісламські завоювання, хрестові походи) чи агресивної протидіїі (радикальний іслам, Аль-Каїда, ISIS), але не сама релігія є джерелом агресії, а дикі інстинкти та інтереси, які засіли у хворих головах її носіїв.

Можна знайти купу причин, чому зростають, зокрема, ісламська чи інші релігії. Зростання цін на нафту, добробуту, комунікацій, демографії і тому подібне. Однак у Хантінгтона серед усього цього домінує лише один страх – це неспростовна ознака поразки, занепаду Заходу і відповідного падіння його цінностей у незахідних суспільствах. Імовірно, доля істини у цьому і є. Але є щонайменше, ще один серйозний чинник, який прямо пов’язаний із предметом його дослідження, що стосується закінчення холодної війни, про який Хантінгтон згадує лише епізодично. Адже ж епоха ідеологічного протиборства, холодна війна, засилля лівацьких ідей для традиційних суспільств означали ще й серйозні спроби секуляризації їх життя. Закінчення холодної війни – це поразка не Заходу, а СРСР, комунізму, лівацьких ідеологій різного розливу. А наступ на релігію початково й був одним з їх базових програмних пунктів. Тож поразка секуляризаторів об’єктивно тягне за собою підйом релігій, це природна реакція традиційних суспільств.

Не менше, а то й більше, ніж відродження релігій, Хантінгтон розвиває тезу про відродження традиційних цінностей, повернення до традиційних цінностей в Азії і мусульманському світі. І все у тому ж контексті – загрози для Заходу. А поміж тим, вам не здається, що всі ці тези про відродження релігій і традиційних цінностей так і проситься стати в стрій до ідеології «вставанія с колєн»? Чи це просто, «совпадєніє»?

6. «СПИСОК ХАНТІНГТОНА». ЦИВІЛІЗАЦІЇ, ЯКІ «ПРИДУМАВ» ХАНТІНГТОН

6. «Список Хантінгтона». Цивілізації, які «придумав» Хантінгтон. Звідки Хантінгтон вивів закономірність, що кровно-культурна спорідненість притягує, але не відштовхує, і навпаки, різноплемінність відштовхує, але не притягує – невідомо. Будь-хто знає, як нерідко родичі можуть стати заклятими ворогами, і навпаки неродичі – вірними друзями. Але як би не було, – це один з базових постулатів його теорії. Якого він чомусь ніяким чином не обгрунтовує, що досить необачно, як для фундації нової геополітичної парадигми. Та позаяк, заклавши новий геополітичний критерій, гарвардський чарівник наступним кроком закладає нову геополітичну структуру світу – світу «цивілізацій» або «поліцивілізаційного» світу.

Отже, за яким принципом Хантінгтон розмежовує і класифікує свої цивілізації? Як ви вже напевно здогадались, – за ідентичністю. І хоч греків він до окремої цивілізації не відносить, але чомусь саме їхні ознаки бере за основу. Як ми вже згадували, древніх греків він ставить за приклад, підкреслюючи, що для тих визначальними були такі ознаки, як кров, язик, релігія та ще стиль життя. А серед того кола релігія – головна.

Тож можна було б припустити, що ідентичність, визначувана саме релігією, перш за все, і є базовою детермінантою Хантінгтонових цивілізацій. Дослівно: «З усіх об’єктивних елементів, визначаючих цивілізацію, найважливішим, проте, є релігія і на це і робили акцент афіняни». Та не все так однозначно у царстві Хантінгтонових ідей. Справа у тому, що методологія Хантінгтона загалом нечітка, плутана, іноді він сам її не дотримується чи й взагалі забуває про неї.

Тож часом цивілізації у Хантінгтона – це просто племена, дослівно: «Цивілізації представляють собою людські племена у граничній формі розвитку, і зіткнення цивілізацій суть племінний конфлікт у глобальному масштабі». Це виглядає як новина, бо де ж поділась релігія, як основна ознака цивілізацій? На племінному рівні релігій не існує, якщо не рахувати первісних примітивних вірувань.

Та це ще не все. Є ще й ось таке визначення, дослівно: «Цивілізація, таким чином, – найвища культурна спільність людей і найширший рівень культурної ідентифікації, поза тим, що відрізняє людину від інших біологічних видів. Вона визначається як загальними об’єктивними елементами, такими як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути, так і суб’єктивною самоідентифікацією людей».

Отже, щонайменше три козирних тузи у рукаві Хантінгтона, – тут і релігія, і племена, і найширша культурна ідентифікація, – тож залишається лише слідкувати за руками професора.

Далі, у Главі 2 своєї книги Хантінгтон у пух і прах «розбиває» старовинну дихотомію «цивілізація-варварство» неназваних французьких філософів 18-го століття, де узагальненому світу єдиної цивілізації протистоїть теж узагальнений світ варварства. Про протистояння між цивілізацією і варварами ми багато чули, наприклад, з історії про римську імперію. З тих пір все лише ускладнювалось. Варварів ставало все менше, але кількість і масштаби конфліктів від цього не зменшувались. Тож, Хантінгтон відкидає «противарварську» концепцію цивілізації і береться шукати істину у багатоманітності цивілізацій.

Та слід визнати, що заслуга Хантінгтона тут сумнівна, бо всі названі філософи, на відміну від неназваних, виступають саме за множинну концепцію цивілізацій – і Вебер, і Дюркгайм, і Шпенглер, і Сорокін, і Тойнбі, і Бродель, і багато інших, – всі вони так чи інакше представляють світ множиною цивілізацій. Тож академічний жест Хантінгтона тут дещо нагадує боротьбу з вітряками. Попри все, професор закликає до пильності і не розслаблятися, бо дослівно: «Стара ідея єдиної цивілізації знову проявляється у заявах про те, що нібито є загальний цивілізований світ. Ці доводи не можна підтримати». Отже, покінчивши з неназваними, ймовірно й міфічними, відступниками, послідовник Шпенглера і компанії визначає своє коло актуальних цивілізацій

Що входить у набір Хантінгтонових цивілізацій? Перефразовуючи класику, – оголосіть весь «Список Хантінгтона», будь-ласка. Нарізані кривавими ідентифікаціями-томагавками, вони виглядають наступним чином. Дослівно: «… п’ять продовжують існувати (китайська, японська, індуїстська, ісламська і західна). До цих п’яти цивілізацій доцільно додати православну, латиноамериканську і, можливо, африканську цивілізації». Ось така «велика вісімка». Зручність схеми очевидна, – за виключенням пінгвінів, у ці комірки можна порозпихати практично все населення планети. Хантінгтон подбав, щоб ніхто не залишився «безхозним», тобто, без нагляду з боку відповідного цивілізаційного «гегемона», – як пам’ятаємо, ще одного обов’язкового фігуранта його теорії. Уважний читач Хантінгтонового «зіткнення» напевно вже помітив що його «цивілізаційна» модель – це по суті не що інше, як наукоподібне відтворення Кісінджерової політики «зон впливу» та «човникової дипломатії». Як пам’ятаємо, за твердженням професора «цивілізаційний заповідник» є єдино можливим варіантом світопорядку. Ну й призначений він землянам, очевидно, виключно для їх же зручності.

Не чув, щоб хтось із авторитетних авторів виділяв православну, латиноамериканську і африканську цивілізації та чого не зробиш заради красоти, дотепності і всеосяжності своєї парадигми, – певно думав Хантінгтон, домальовуючи свої новели на полях історії. При цьому спостережливий читач напевно помітив, що від деяких цивілізацій «відклеялись» релігії, а від деяких – навіть цивілізаційні «гегемони». Дещо помічає і сам Хантінгтон, дослівно: «з п’яти “світових релігій“ Вебера, чотири – християнство, іслам, індуїзм і конфуціанство – пов’язані з основними цивілізаціями. П’ята, буддизм – ні». Добре, пробачимо буддизму його зухвалість не впихнутись у Хантінгтонову парадигму. Але ж як бути з африканською і латиноамериканською «релігіями»?, – автор не пояснює.

Та то нічого, – напевне міркував Хантінгтон, – хто не без гріха, головне –надійно розфасувати зголоднілих за своїми «ідентичностями» сапієнсів по їх цивілізаціях і хай собі там варяться на науковій основі, але не чіпають нас тут, у затишних гарвардських кабінетах і розкішних Вашингтонських апартаментах.

Щоб якось підправити дещо розхитані підвалини своєї класифікації, Хантінгтон закликає на підмогу авторитетів, дослівно: «Релігії є центральною, визначальною характеристикою цивілізацій, і як сказав Кристофер Даусон “великі релігії – це основи, на яких стоять великі цивілізації”».

Чесно кажучи, мене завжди дивувало, як просто вони вирішують питання хто на кому стоїть. Чому це цивілізації стоять на релігіях? А може це релігії стоять на цивілізаціях? Он китайці запозичили буддійські засади вже коли достатньо впевнено стояли на ногах. А дехто просто міняє свої вірування і релігії, – ким були боснійці, доки не побусурманились? Володимир «замочив» нас українців у новій релігії, хоч ми від того не перестаємо малювати свої писанки. Напевно чимало подібних прикладів можна знайти, які вказують, що йдеться принаймні про дилему куриці і яйця, але не про однозначну послідовність між релігіями і цивілізаціями.

Та рухаємось далі. Як же Хантінгтон нарізає круги-кордони цивілізацій, що називається, на місцевості. Бо одна справа, – придумати формулу цивілізацій, а зовсім інша – порозпихати їх по резерваціях.

Зробити це так, як було зроблено після розпаду колоніальної системи в Африці і на Близькому Сході, означає породити хвилю негативних академічних рецензій та нескінченне море конфліктів, з якого у тому числі, черпає натхнення і Хантінгтонове вчення.

Тому він стає на інший, але не менш хибний шлях. А ми пам’ятаємо, що у руках професора надійний томагавк релігійної ідентичності, яким він і прокладає дорогу своїй теорії серед цивілізаційних нетрів. Де знаходиться Західна цивілізація?, – правильно, – у межах поширення західного християнства. Хто отримав Христове багословення від Риму – прошу ласкаво у європейський рай, а хто від Візантії – нам дуже шкода, панове, але вам сюди хід заборонено. Ви хто, Україна? – так ви ж згідно моєї теорії, – «розколота країна», тому, – поки ви остаточно не розкололись відповідно до моєї «лінії цивілізаційного розлому», перепрошую, – вам до Московії. Католики, ну добре, хай ще й уніати, – як виняток, можна направо, на Захід, православні – наліво, кроком руш, – на Схід, під ласкаве сонце мордору. Ось так нас поділив «великий Хантінгтон». Ну чим не мед у вуха кремлівських путіноїдів? Та портрети дєдушки Хантінгтона мають висіти у всіх мордоріанських школах і садочках, надихаючи юних орченят на майбутні геополітичні звершення.

Південно-східно-азіатська «сім'я» має згуртуватись навколо свого «папи-гегемона», – материкового Китаю. Ось Хантінгтонів ванга-жемент для Тайваню, дослівно: «Вочевидь, на початку 21 століття Тайвань з примусу чи шляхом перемовин, а скоріш всього з допомогою поєднання того і іншого буде більш тісно інтегрований з материковим Китаем». На сьогодні від часу тих рядків пройшло понад три десятки років, а політичного зближення демократичного режиму з комуністичним поки-що так і не спостерігається. Дивно, що ж все-таки заважає не просто цивілізаційним родичам, а дійсно єдиноутробним китайцям злитися у братерському екстазі, – га, пане професоре? Та то нічого, – як напевно, сказав би Самуель Хантінгтон, – ще не вечір...

Подібна "хантінгтонізація" очікує і на ісламський світ, який як каже професор, рішуче нарощує м'язи. Турція, за очікуваннями метра, ось-ось скине світські одяги Ататюрка (як москва – марксизм-ленінізм) і накрутивши чалму та ставши ісламським «стрижнем» поведе нащадків Аллаха на смертельний бій із невірним Заходом.

Непочатий край роботи, – сказав би Хантінгтонів томагавк. І візьміть до уваги!, – ніде у своїй роботі Хантінгтон ніяким чином не згадує про непорушність кордонів! Тож, кмітливий читач вже напевно може здогадатися, що мало би бути у наступній сцені Хантінгтонового цивілізаційного трилера.

7. УНІВЕРСАЛЬНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ? – НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЬ!

7. Універсальна цивілізація? – Не дочекаєтесь! Хантінгтон не визнає і заперечує можливість універсальної цивілізації у будь-якій формі, – чи то окремого феномена, чи як результат зближення культур, чи як поширення Західних цінностей на решту світу. Його ідентифікаційний томагавк порубав на шматки саму ідею таких перспектив.

Якщо у Главі 2 свого «Зіткнення» Хантінгтон надійно замурував стовпи окремих цивілізацій, то у Главі 3 він постарався прорити між ними якомога глибші рови (відносно крокодилів, не буду стверджувати), щоб не дай Боже, допустити їх зближення до так званої «універсальної цивілізації», що для Хантінгтона і його парадигми, судячи з усього, смерті подібне.

Свою тезу Хантінгтон доводить оригінальним способом. З одного боку, він перераховує чимало очевидних ознак світового розповсюдження універсальних цінностей – поширення міст і грамотності, поширення так званої «давоської культури», поп-культури, глобального зв’язку і інформації, англійської як мови міжкультурного спілкування, міжнародної торгівлі тощо. Та на фоні всього цього він робить анекдотичний висновок типу «але це не те, що ви подумали». Тобто, на думку професора, нічого з наведених фактів не свідчить на користь формування обрисів універсальної цивілізації. Таким чином, його обгрунтування виглядає як простий волюнтарний присуд всупереч очевидності, оскільки взявши ті самі викладки, хтось інший з повним правом може сказати, – та ні, таки точно універсальна цивілізація утворюється. При цьому в «арсеналі» Хантінгтона три групи комічно-вбивчих, придуманих ним самим, «аргументів», за якими він на власний розсуд виносить поховальний присуд універсалізації: частина з наведеного – несуттєва, частина – суттєва, але неглибоко проникла, решта – і несуттєва, і неглибока.

Примітивізм аргументації часом досягає дна першокурсника чи навіть старшокласника. Так, заходячи «від протилежного», Хантінгтон доводить неможливість універсальної цивілізації, зокрема, через відсутність терміну для її позначення. Не вірите, тоді ось, дослівно: «якщо універсальна цивілізація, спільна для всього людства, існує, то якими термінами нам тоді користуватися для опису головних культурних спільнот (цивілізацій – М.В.)…?», – запитує свята наївність професора. Та ось рівень «доказовості» продовжує падати далі і досягає дитячої безпорадності, дослівно: «Якщо термін "цивілізація" підняти і поширити на все, що є спільного у людства загалом, то нам доведеться або винаходити новий термін для позначення найкрупніших спільнот людей (цивілізацій – М.В.), за виключенням людства у цілому, або припустити, що ці великі, але не охоплюючі все людство групи випарувались».

Так, професоре, нам доведеться здійснити цю неймовірну титанічну працю, вручну розщепити атомне ядро, але «винайти» цей бісів термін. Тим більше, що він уже давно «винайдений», і ви його стократ крутили-вертіли у своєму «Зіткненні», і називається він «універсальна цивілізація»! Це той термін, яким численні, необтяжені ніякими парадигмами, уми називають вами ж перераховані прояви універсалізму – англійську мову, міжнародну торгівлю, глобальну інформацію і так далі, і тому подібне. А щоб ваші «великі групи», не дай Боже, не «випарувались» ми дозволимо собі назвати їх, наприклад, «окремими» цивілізаціями. І будуть вони поруч жити своїм мирним діалектичним життям – множина окремих цивілізацій і одна універсальна земна цивілізація, як спільна світонадбудова.

Щодо міжнародного поширення західних цінностей висновок професора ще категоричніший. Вище я вже наводив Хантінгтонів присуд про те, що «західна віра в універсальність західної культури страждає трьома недоліками: вона невірна; вона аморальна і вона небезпечна». Доведенню цієї тези Хантінгтон присвятив Главу 12 свого «Зіткнення». Спеціально описувати його немає сенсу, бо побудоване воно приблизно за тією ж «доказовою» методологією, що й розібрана вище. Єдине, що можливо ще вище бринить у Главі 12, – так, це на наш погляд, есхатологічна мелодія страху за майбутнє західної цивілізації. Оскільки професор багато пише про закономірності розвитку цивілізацій, і водночас, на нашу думку, багато менше їх розуміє, відчуває і готовий їх прийняти, то ця прогалина компенсується у Хантінгтона напруженим очікуванням найгіршого, що нагадує спітнілого болільника, який чекає фінального свистка і пристойного рахунку для своєї команди.

Стурбований професор і загрозами, що нависли над «американською ідентичністю», яка на його думку, піддається, дослівно: «безперервним нападкам дрібних, але впливових груп інтелектуалів і публіцистів». Що ж це за «інтелектуали»?, – страшний здогад закрадається у мою свідомість, – невже ж це сам …? Придивіться уважніше у дзеркало, професоре, небезпечні «інтелектуали» можуть виявитися набагато ближче, аніж ви думаєте. А потенціал західної цивілізації, допоки вона здатна транслювати світу універсальні цінності, ще довго служитиме людству. Головне, – не лякати його передчасними «занепадами» і «зіткненнями».

Хантінгтонові уявлення щодо цілісності і антиуніверсальності цивілізацій виглядають так, ніби це якісь замкнуті, герметичні системи. Тобто, вони можуть існувати лише як непохитні цілісності, – або у своєму непорушному вимірі, або ніяк, третього не дано. У такому підході спостерігається обмежуюча одномірність, безальтернативність, взаємовиключна дихотомія Хантінгтонової методології. Виглядає так, що універсальну цивілізацію він уявляє не як процес формування спільної ціннісної світонадбудови, а вульгарно-механістично, – як розмивання, відмирання і ліквідацію окремих культурних систем та постання на їх місці якогось синтетичного штучного культурного конгломерату з «універсальними» релігією і мовою. Що до речі, автоматично означало б і знищення звичного Хантінгтону ареалу існування у лоні західної культури, – чи не звідси страх?

Існує й інший бік питання, чому Хантінгтон категорично, з порога відмітає універсалізацію. Відповідь на наш погляд, тут проста і очевидна – універсальна цивілізація ніяк не впихається у його розфасовуючу парадигму. Універсальна цивілізація об’єднує, Хантінгтонова парадигма, навпаки, – роз’єднує.

У наступному пункті заперечення універсалізму Хантінгтон невловимим рухом вихоплює з рукава вузьке визначення цивілізацій, тобто, яке опирається на вузьке коло індивідуалізованих ознак, зокрема, на релігійну і мовну. Така неприпустима для науки спрощеність загалом дозволяє йому легко вибудовувати свою шаблонну парадигму, і механічно розфасовувати народи по їхніх цивілізаційних вольєрах, та зокрема, боротися з ненависною йому ідеєю універсалізації.

Отже, релігія і мова, з погляду Хантінгтона, надає йому надійні і убивчі методологічні інструменти проти універсальної цивілізації. За томагавковими міркуваннями професора універсальна цивілізація на планеті мала би мати єдину релігію і єдину мову. Іншої універсальності гарвардський «поліцивілізатор» чомусь не уявляє, спільних універсальних цінностей, які могли б гуртувати людство він фактично не визнає. Оскільки універсальна релігія і мова неможливі, то з такого вульгарно-механістичного погляду, неможлива і універсальна цивілізація. Дослівно: «Універсальна релігія має не набагато більше шансів виникнути, ніж універсальна мова».

Дійсно, за Хантінгтоновою методою універсальну цивілізацію слід було б нанизати на якусь «універсальну» релігію, а нісенітність такого проєкту у «озримому» майбутньому очевидна всім, хоч і зовсім не тому, що вона суперечить якійсь лабораторній парадигмі.

Багато менш переконливими є Хантінгтонові аргументи проти універсальної мови. Всупереч очевидним фактам, міжнародного статусу англійської мови Хантінгтон не визнає. Більше того, переконує, що роль англійської мови падає з року в рік, посилаючись на падіння питомої частки її вживання у світі. Хитрість тут проста, – адже азіатське та мусульманське населення росте надпропорційними темпами. Маніпулювання спритною статистикою – виглядає як один з улюблених прийомів професора, до якого він неодноразово вдається і який на непідготовленого читача може справити неабияке враження.

Водночас Хантінгтон не може не визнати особливого статусу англійської мови. Тому він тут вдається до ще одного з улюблених прийомів – бездоказового волюнтарного твердження. Поширення англійської мови він відносить лише на адресу імперіалістичних завоювань англосаксів.

Сам по собі колоніальний фактор очевидний, але він далеко не абсолютний і не вичерпуючий. Приміром, за завойовницькою схильністю монголи, араби і турки можуть цілком посперечатись із англосаксами, але де сліди поширення їх мов на завойованих територіях, професоре? Тож очевидно, що стійке поширення мови завойовника базується далеко не лише на насиллі, а й на здатності завойовника і його мови транслювати універсальні, прогресивні, розвиткові, врешті, хоча б і позірно, привабливі ідеї і цінності серед завойованих народів. Коли англійська мова перестане бути рупором таких універсальних ідей і цінностей, – от тоді й настигне її доля французької чи російської мови. І її змінить новий "месія". Але поки цього у проекті не видно.

Універсальних надбудовних інститутів Хантінгтон впритул не бачить. Універсальні інститути, за його уявленнями, мали би витіснити національні, а оскільки цього не відбувається і національні інститути продовжують функціонувати, то немає і універсальної цивілізації. А те, що універсальні інституції є наднаціональними по своїй суті, – Хантінгтон до уваги не бере.

При всій недосконалості сьогоднішніх міжнародних інститутів, їх однак важко не помітити. Проте не професору Хантінгтону. Міжнародне право як універсалізуючий чинник не згадується жодним словом. Роль ООН він фактично обходить увагою. Давоський форум на його думку ніяким чином не свідчить про формування універсальних порядків. ГАТТ/СОТ і безліч інших міжнародних організацій у різних сферах також не зачепили уваги «поліцивілізаційного» новатора. Убивчий вирок універсальній цивілізації простий і доступний як путінські «скрєпи», дослівно: «Глобальне релігійне відродження, “повернення до святинь” є відповіддю на тенденцію сприйняття світу як “єдиного цілого”».

Водночас, варто звернути увагу на нерідкісну для Хантінгтонової парадигми плутаність і суперечливість її положень. Так, заперечення універсальної цивілізації і цінностей не перешкоджає професору кидати свій «взір» на пошуки таких цінностей, дослівно: «У поліцивілізаційному світі курс на творення полягає у відмові від універсалізму, визнанні різноманітності і в пошуку спільних цінностей». Чим спільні цінності принципово відрізняються від універсальних, професор не пояснює.

Прочитавши наступний епізод, хтось накинеться на мене за «покльоп» на гарвардського метра, дослівно: «Якщо коли-небудь людство еволюціонує в універсальну цивілізацію, то вона виникне поступово, через виявлення і поширення цих спільностей». Приїхали, що називається, «за що боролись, на те і напоролись». Це ж треба було цілу главу присвятити доведенню неспроможності універсальної цивілізації, щоб прийти до самовбивчого висновку про її можливість.

Ну а це вже взагалі, перепрошую, що зачовгана, але «вишенька на торті», дослівно: «слід шукати і прагнути поширювати цінності, інститути і практики, які є спільними». Так заперечував універсальні цінності професор Хантінгтон, що аж заходився їх шукати.

8. ЗАХІД – ІМПЕРІЯ ЗЛА?

8. Захід – імперія зла? Поганий, злочинний Захід – ще одна з ключових тез теорії Хантінгтона. Захід – загарбницький. Загарбництво – смертельний гріх Заходу, від якого йому не відмитись. Історичною оптикою професор не відзначається. Показово, що наприклад, до турків, монголів, арабів, як світових завойовників у Хантінгтона претензій немає. Можливо, на думку професора, на відміну від Заходу, це була вищою мірою шляхетна публіка, ніхто з якої не переступав межу доброчесності і не був таким підступним? Тож отримуй, Заходе, по повній, дослівно: «Захід завоював світ не з-за переваги своїх ідей, цінностей чи релігії (у яку було обернено лише невелику кількість представників інших цивілізацій), але скоріше перевагою у застосуванні організованого насилля. Жителі Заходу часто забувають цей факт; жителі не-Заходу ніколи цього не забудуть». Отож, тремтіть, жителі Заходу, пророк Хантінгтон вас попередив! Захід не дав світу ані ідей, ані цінностей, ані релігії, а лише організоване насильство, отакої! Та чи хтось із хантофілів читав його «одкровення» цілком?

Здається, лише кроку не вистачає Хантінгтону, щоб впасти в одержимість на зразок одного древнього римлянина: «Захід має бути зруйнований!». Не інакше, як Господня воля втримала професора від такого падіння. Але фактично Хантінгтон намагається направити свою цивілізацію не менш хисткою стежкою – Захід має заповзти в ареал поширення західного християнства і не рипатись більше по світу.

Для Хантінгтона Захід – це безжалісний поневолюючий танк, який нівечить все живе на Землі. І часом виглядає так, ніби врятувати світ від злочинного Заходу – це священна антизахідницька місія, яку обрав Хантінгтон і його однодумці. З цією ж метою поневолення не-Заходу, Захід певно зловмислив і концепцію універсальної цивілізації, яку Хантінгтон наполегливо поборює. Цікаво, яке ж західне "політбюро" затвердило цю кровожерну концепцію? І хто прийняв її до виконання, – Світовий уряд, світова закуліса? Хто конкретно організовує і здійснює цей загарбницький похід Заходу, – ці питання самі собою напрошуються із Хантінгтонової картини західного «дранг-нах-Остен». Та неусипна Господня воля і на цей раз висмикує Хантінгтона із підступних лап конспірологічного диявола, який без сумніву замірявся направити професора дорогою до воріт Більдерберзького клубу у пошуках відповіді на те питання.

Тим часом, неупереджений погляд може нам відкрити, що Захід – це перш за все, ідея глобально упорядкованого світу. Усвідомивши, що суто силовими методами цього не досягти, Захід повів глобальну економічну, технологічну, культурну тощо політику, залишивши війну лише на випадок крайньої необхідності. Однак свідома відмова Заходу від фізичного насилля, колоніальної політики, політичного поневолення щодо незахідних народів не справляє на Хантінгтона жодного враження. Думка про те, що попри все, Захід просуває ідею глобального світового упорядковання, як противагу хаосу нескінченних конфліктів, – здається ніколи не навідувалась до Хантінгтона.

Щоб довести свою тезу про шкідливість Заходу та хибність його універсальної цивілізації він часом вдається до явно безглуздих питань, – наприклад, – світова торгівля збільшує чи зменшує імовірність військових конфліктів? І зрозуміло, за допомогою спритних цифр і фактів отримує необхідну йому відповідь, що таки да, скоріше збільшує, аніж зменшує. Ось він підступний Захід, – навіть торгівлю використовує із злочинними намірами!

За такою логікою комп’ютеризація, мобільний і радіозв'язок, інтернет, банкінг, безліч інших західних технологій – лише підступні засоби, які доводять зловмисність Заходу. Часом виглядає, ніби професору Хантінгтону найбезглуздіша спекуляція – не гріх, аби лиш обгрунтувати свою парадигму, підірвати концепцію універсальної цивілізації, довести шкідливість Західного впливу. Читаючи подібну «доказову» маячню, може здатися, що справжня, а не позірна релігія Хантінгтона – це віра у руїну Заходу.

Суспільний приступ малодухості викинув на поверхню цілі прошарки носіїів комплексу вини Заходу перед світом, готових у приступах свого безумства кидатись в обійми ледь не кривавим диктаторам. Схоже, для цієї нової касти недотурканих чи переторканих однодумців і послідовників Хантінгтона, покаянна паранойя стала ідеєю-фікс. Заражені цим вірусом інтелектуали і професура, у свою чергу, виховали вірних учнів на зразок Барака Обами, які під знаком спокути провини надихнули своєю безхребетністю диктаторські і авторитарні режими на нові злочини проти людства і свободи громадян.

9. ВСІ - ПРОТИ ЗАХОДУ

9. Всі - проти Заходу. За Хантінгтоновими уявленнями світ сьогодні невпинно перегуртовується і антагонізується. При цьому всі відвернулись від західної культури і цінностей і ополчились проти Заходу. Світ повстає проти Заходу через нав'язливе бажання останнього накинути іншим свої універсальні цінності. У своєму обуренні відносно "проїсків" Заходу Хантінгтон нерідко знаходить вельми «підходящих» соратників, на зразок Георгія Арбатова, дослівно: «Люди погодились би з Георгієм Арбатовим, який описав чиновників із МВФ як "необільшовиків, які обожнюють експропріювати гроші інших, насаджують недемократичні і чужинські правила економічної і політичної поведінки і душать економічну свободу"». Хотілось би запитати професора, – а що це за люди такі, для яких високопоставлений функціонер від ЦК КПСС Георгій Арбатов виглядає авторитетним експертом щодо необільшовиків, свободи і демократії?

Чим, на думку Хантінгтона, незахідні цивілізації загрожують Заходу: 1) вони озброюються, у тому числі, атомними бомбами, ігнорують політику ядерного нерозповсюдження, 2) ігнорують вимоги стосовно прав людини, 3) мігрують на Захід і руйнують його культурну ідентичність. Все це, на думку Хантінгтона, незаперечно свідчить про слабкість і неминучу поразку Заходу.

Вони відвернулись від західної культури і цінностей, – бідкається Хантінгтон, маючи на увазі Азію і мусульманський світ. Бо «успіхи Заходу перестали бути видатними», – пояснює Хантінгтон причину трагедії. І прогноз професора невтішний, дослівно: «зрушення у співвідношенні влади між цивілізаціями ведуть і будуть вести до відродження і росту культурної впевненості у собі не-західних суспільств, а також до зростаючого відторгнення західної культури».

Схоже, професор вдався до паніки, замість тверезої і всебічної оцінки об’єктивних глобальних процесів. Адже ж є і інший бік справи, – саме ця Західна культура і цінності (демократія, лібералізм, права людини) і відкрили незахідним суспільствам очі, на те хто вони такі, які їх питомі цінності і культура, і чи не вимагають вони самі якихось змін. І ці процеси змін, імовірно, ще на самому початку. А поки-що вони зрозуміли лише те, що вони здатні на власне самоусвідомлення і розвиток і хочуть розвиватись на власній основі. Тобто, не-західні суспільства, – так чи інакше, – уже в полі універсальних західних цінностей.

Так, деякі з них швидко зметикували, що матеріальний добробут і могутність можна здобувати на базі Західних матеріальних здобутків, ігноруючи при цьому певні Західні духовні цінності. Так, частина їх радикалів зарозумілася до тієї міри, що проголосила свої цінності єдино правильними і вірними, а Західні – хибними і невірними. Та це не означає, що там немає прошарків, серед яких росте переконання, що без універсальних західних цінностей нема шляху до соціальної справедливості, свободи і розвитку особистості. Цей шлях довгий. Утвердження нових цінностей ще ніколи не обходилось без боротьби і жертв.

Номінальний поворот від Західних цінностей насправді має і інший бік, суто утилітарний аспект, який полягає в політичній актуалізації місцевих традиційних цінностей. В умовах значно зрослого впливу маси, внаслідок тієї ж західної демократизації, політична тактика місцевої влади неминуча має рахуватися з традицією. Місцевий владний істеблішмент з дипломами Гарварда і Оксфорда неминуче має демонструвати відданість традиційним цінностям маси, щоб триматись на політичному плаву. Нова політична реальність зовсім не означає глобального повороту чи фанатичної відданості не-західних суспільств якимось напівдикунським патріархальним «скрєпам».

Тож так званий «поворот» від Західних цінностей вимагає глибинного аналізу і зважених висновків, а не панічних волюнтарних присудів на зразок того, що «успіхи Заходу перестали бути видатними». Вся історія Східної Азії і мусульманського світу ще попереду, слухи про їх розрив із західними цінностями «дещо перебільшені». Прогрес і універсалізація не лише економічних, але й соціальних відносин – хоч і тривалі в часі, але невмолимі процеси. Тож, без паніки, професоре!

10. ЗАНЕПАД ЗАХОДУ

10. Занепад Заходу. Ще одна «свіжа» теза Хантінгтона, нерозривно пов’язана з попередньою – це занепад Заходу. Хто його тільки не пророкував. Бідний Захід мав би впасти ще років понад сто тому. Однак поки що він стоїть, хоч можливо колись і впаде, особливо якщо послідовники Хантінгтона-Обами візьмуть гору і вщент розхитають його своєю малохольністю.

Занепад Заходу Хантінгтон вимірює за оригінальними, «ретельно підібраними» ознаками. Виявляється, перш за все, це зміцнення і відродження Східної Азії (переважно економічне) та Ісламського світу (переважно релігійне). За такою логікою, – якщо хтось піднявся, то інший має впасти, – гра з нульовою сумою, так би мовити. Тобто, занепад Заходу він побачив у тому, що не-Захід не став Заходом, не сприйняв його духовно-культурних цінностей, а зміцнився повернувшись до власних витоків. А які були очікування, – що Не-захід впаде під натиском рок-н-ролу, кока-коли, інтернету та інших викликів Заходу? По-перше, як можна було уявити розпад культур із тисячолітніми традиціями? А по-друге, очевидним є і інший бік, – зберігши свої духовні скрижалі, Не-захід зміцнився переважно саме завдяки західним економічним, промисловим і технологічним зразкам. Процес виглядає цілком об'єктивним. Але він так налякав Хантінгтона, що вкинув його у паніку "занепаду" Заходу.

Ще один доказ занепаду Заходу Хантінгтон побачив у падінні його питомої ваги у світовому вимірі. Але ж як могло бути інакше? Після Другої Світової війни Захід де-факто повів політику відкритості і глобалізації. Вільний рух товарів, капіталів, робочої сили і тому подібне. Захід обмежує свій військовий потенціал. Західні інвестиції, технології поширюються світом. Захід не лише не перешкоджає цьому, а скоріше заохочує. Відкритість і вирівнювання світу – свідома політика Заходу. До чого це приведе – покаже лише час, ризики є, але це об’єктивно відповідає самій природі Заходу. Зрозуміло, в таких умовах питома вага Заходу неминуче має падати.

Але Хантінгтон впритул не бачить цього свідомого вибору Заходу на користь глобального процесу. Він бачить лише занепад Заходу і посилення Сходу. Для Хантінгтона зазначені об’єктивні світові процеси виглядають виключно як якась запекла сутичка, де Схід захопив Захід за горло і кладе його на лопатки.

Таке враження, що Хантінгтон бачить світ лише під кутом зору протистояння і загарбання. Звичайно, певним чином, такий вимір існує. Але сьогодні саме Захід свідомо і прагне зняти напруженість з порядку денного. Саме Захід де-факто і намагається відходити від прямого світового панування, від силового протистояння до балансу і панування правопорядку. Бо у цьому природа розвитку західних цінностей. Хантінгтон же бачить тут лише занепад Заходу. Не полишає враження, що у Хантінгтоновому «Зіткненні» міцно засіла ментальність холодної війни, – «або ми їх, або вони нас», третього не дано.

В особливо панічних інтонаціях Хантінгтон описує ріст економічної могутності Сходу на фоні падіння частки Заходу. Так, ніби джерелом цього є якісь суто самостійні надбання Сходу, а не переважне запозичення і імітація на власному грунті економічних, промислових і технологічних зразків Заходу. Так само непокоїть Хантінгтона невпинне скорочення питомої ваги західного населення.

Загалом, попри позірну толерантність, виклад «Зіткнення» постійно вскакує у колію однобокості. Тут багато фактів, але вся фактологія, і підібрана, і тлумачиться виключно в один бік, щоб зокрема, підтвердити неминучість «поліцивілізаційного» світу і неможливість будь-яких інших варіантів.

Водночас, вийшовши за межі однобокості, можна побачити, що універсальна і провідна на сьогодні роль Заходу полягає у здатності транслювати на весь світ універсальний порядок, цінності, технології тощо. А не у тому, що частка його економіки, чисельність населення чи поширення англійської мови питомо збільшується чи зменшується. Світ змінюється за своїми, переважно нелінійними і неочевидними законами, а не за накинутими, банальними і однобокими марксистськими ідеологемами чи цивілізаційними парадигмами.

11. ХАНТІНГТОН-«ПРОВИДЕЦЬ»

11. Хантінгтон-«провидець». Сьогодні ще нерідко можна почути чи прочитати вирази типу «ось бачите, Хантінгтон був правий, … передбачав, … попереджав». Такі нісенітниці можуть розносити лише ті, хто або не читав його книжку, або не здатен оцінити її. Ось лише основні «пророцтва» Гарвардського Нострадамуса. Добре, що на відміну від туманних катренів французького звіздаря, Хантінгтонові одкровення чітко задокументовані в його опусі:

Одержимий своїм геополітичним «інсайтом», Хантінгтон зверхньо насміхається над західними прихильниками настороженого підходу щодо поведінки кремля після закінчення «холодної війни», дослівно: «Деяким як і раніше ввижається потенційна загроза відродження Радянського Союзу…». Ну що, пане Хантінгтон, встаньте і погляньте на путінський рейх, – це їм ще ввижається чи вже ні? Кому сьогодні смішно?

«Договір про звичайні озброєння у Європі повинен дотримуватись», – іронізує професор над закликами тверезо мислячих сучасників щодо пильності. У чому тут справа, чим дошкулив професору цей Договір? Виявляється, дослівно: «тепер ця угода головним чином створює труднощі для росії, коли їй доводиться протистояти тому, що на її думку, є загрозою безпеці країни з боку мусульманських народів на південних кордонах», – бідкається Хантінгтон.

«Дякую, що потурбувались», – імовірно, сказав путін, – і в липні 2007 року призупинив дію Договору. Та тільки мусульманська загроза тут ні до чого. «Призупинення дії … було зроблено у руслі мюнхенської промови в.путіна», – не криючись, заявив МЗС мордору. Тобто, імперська, неоколоніальна і антизахідна авантюра путіна була розв’язана саме тоді, набувши таким чином, через міжнародно-правову форму, статусу неприкритого офіційного військового виклику. А у травні 2023 року, практично через рік після вторгнення в Україну, путін підписав остаточну денонсацію Договору про звичайні озброєння у Європі.

Справа тут не в тому, чого варті договори з росією, про це всім добре відомо. Справа у тому, професоре, що хотіли ви того, чи ні, але ви дійсно ідеологічно підіграли московському рейху, приклалися до того, щоб розв’язати руки кривавій кремлівській орді «захищати» інтереси своєї безпеки, зокрема, і на просторах України.

«Православні Білорусь, Молдова і Україна тяжіють до росії», – це не жарт, це дослівно Хантінгтон. Встаньте, професоре, погляньте, як «тяжіють» до росії зокрема, Україна і Молдова. Та ще й добре придивіться до Лукашенка, щоб знову не наламати дров із «тяжінням» і «концентричними кругами».

«Україна розділена на уніатський націоналістичний, розмовляючий українською захід і православний російськомовний схід», – десь ми вже таке чули, тільки значно ближче до мокшанських боліт. Чи у Гарварді 90-х все ще читають "совєтскіх газєт", не дивлячись на рішучі застороги професора Прєображенського? Чи там прислухаються до розмов нових кремлівських шовіністів? Так, Україна розділена, професоре, але не її громадянами і не вашою недолугою парадигмою, а танками і ракетами кремлівських убивць, які ймовірно й розраховували у тому числі, на політологічне прикриття подібними до вашої теоріями.

«Прорікнув» Хантінгтон дещо і для рашостану, а скоріше, навіть застеріг кремлівську бандократію, дослівно: «Якщо росія примкне до Заходу, православна цивілізація перестане існувати». Тож це, виявляється, ви пане Хантінгтон, застерегли орків від «непоправного», і тим самим, своєю пересторогою, навік «закармували» їх у їхній «православній скрєпності»? Хто ж тепер, окрім Хантінгтона, зніме з московитів це цивілізаційне прокляття? Що робити, враховуючи, що професор, який придумав їм православну цивілізаційну «порчу», тепер преспокійно спочиває у вічності? Вся надія на шамана Габишева? Чи на Вашингтон, який скинувши летаргічну Гарвардську облуду, нарешті протягне руку допомоги стікаючому кров’ю Києву, і вони спільно вгатять остаточний кілок у горлянку безумного кремлівського вампіра?

Я тут мимохідь подумав, що Хантінгтон міг би, по ідеї, і турецьку цивілізацію придумати, із «младоосманською» ідентичністю, наприклад, – чому, ні? Але чомусь не придумав, а запакував її в ісламський світ, – «совпадєніє»?

А ось від пророка Хантінгтона дещо для корейців, дослівно: «Дві Кореї нерішуче, але вірно рухаються до об’єднання», – та що ви кажете, професоре, черговий раз, що називається "нє у бровь, а у глаз".

Дещо про міжнародно-торгівельні «пророцтва», дослівно: «У зароджуючомуся світі вирішальний вплив на структуру торгівлі будуть справляти культурні зв’язки», – щоб далеко не ходити подивімось на безпрецедентний товарообіг між США і Китаєм і ще раз подивуємось криворукості Хантінгтонової схеми.

А ось «гарна новина» для Японії, дослівно: «Японія, як ми доказали, із часом, мученицько і критично переоцінюючи цінності, поступово стане відходити від США, зближуючись із Китаєм», – зверніть увагу на термін «доказали». Та тут претензія на, щонайменше, «теорему Хантінгтона»! Ось вам, японці, вивчайте і не крутіть носом, Хантінгтон за вас уже все доказав, гайда займати своє місце у васальному стійлі Піднебесної імперії.

12. СВІТОІСЛАМСЬКА ХАЛЕПА

12. Світоісламська халепа. Загалом Хантінгтонове занепокоєння ісламським світом виглядає цілком обгрунтованим. На мій погляд, це одна з небагатьох його тез, яка варта уваги. «Границі ісламу і насправді криваві», – ріже правду-матку професор. Але й тут є що додати. Хіба тільки границі? А криваві міжусобиці на зразок Ірак-Іран, Ірак-Кувейт і тому подібні?

Так, мусульманська конфліктність незаперечна. Дійсно, конфлікти між певними радикальними мусульманськими вождями, угрупуваннями, політичними режимами, з одного боку і християнським політичним порядком, – з іншого, – цілком імовірні, і більшою мірою, ніж між будь-якими іншими сторонами. Але тут має йтись саме про ісламізм, як радикальне крило мусульманства, а не про ісламську цивілізацію загалом, як це подає Хантінгтон, посилаючись на минуле, коли схоже, радикальний релігійний чинник був чи не визначальним. Лише з такою поправкою можна прийняти заувагу Хантінгтона щодо «квазі-війни» між ісламом і Заходом, дослівно: «вслід за іранською революцією 1979-го року між ісламом і Заходом розгорнулась міжцивілізаційна квазі-війна». При цьому ще раз пікреслимо, що ця війна за своїм характером не є «міжцивілізаційною».

Але подивіться на Хантінгтонів прогноз динаміки цієї квазі-війни, дослівно: «Взаємовідносини між ісламом і Заходом не стануть близькими, але вони стануть менш конфліктними, а квазі-війна (див. главу 9), скоріше всього, поступиться місцем "холодній війні" чи, можливо, навіть "холодному миру"». Візьміть до уваги, – Хантінгтонова стаття-предтеча «поліцивілізаційної» парадигми вийшла невдовзі після гарячої війни у Перській затоці 1990-1991-му роках («Буря в пустелі»). Ще у розпалі описані ним самим світо-ісламські пристрасті, але професор пророкує «холодний мир». На якій підставі? Чому не пошкодувавши криваво-червоних фарб для зображення ісламської загрози, професор у підсумку перейшов на пастельні тони «холодного миру» з нею, де логіка?

А тепер погляньмо на майже три десятиліття Хантінгтонового «холодного миру» – Аль-Каїда, Бен-Ладен, 11 вересня 2001 року – напад на торговий центр у Нью-Йорку, Світова ісламська держава ISIS, війна США в Афганістані (2001-2021 роки), Арабська весна, теракти ісламістів у США, Франції, Великій Британії. Пане Хантінгтон, це ще квазі-війна між вашими «цивілізаціями» чи вже «холодний мир» між ними?

Отже, слід акцентувати увагу на моменті, який Хантінгтонова парадигма фактично ігнорує, – різні політичні режими в ісламському світі не слід ототожнювати з ісламською цивілізацією загалом. Всім відомі ісламські політичні режими, які співпрацюють із Заходом. Водночас, режим іранських аятол сьогодні виступає з позицій ворога Заходу, однак попередній шахський режим мав цілком мирні стосунки із Заходом. Екстремістські і терористичні режими типу ISIS чи Аль-Каїди – запеклі вороги Заходу. Тому уважний читач на питання, – чи є сучасний конфлікт між Іраном і Ізраїлем «зіткненням цивілізацій», – може дати спокійну аналітичну відповідь, оперуючи поняттями політичних режимів і порядків, і не впадаючи при цьому у трилер-блокбастерну міфологію.

Для Хантінгтона «цивілізаційний» конфлікт між ісламом і Заходом лежить у тій же площині, що й непримиренна класова суперечність між пролетаріатом і буржуазією за Марксом-Леніним. Думаєте, жартую? Аж ніскільки, ось дослівно: «Причини відновленого конфлікту між ісламом і Заходом лежать таким чином, у фундаментальних питання влади і культури. Хто? Кого? Хто править? Ким правлять? Основоположний момент політики, визначений ще Леніним, – ось джерело суперництва між ісламом і Заходом». Відчуття, що ликові лапті випускників мокшанського факультету марксизму-ленінізму потоптались сторінками «Зіткнення цивілізацій», чомусь не полишає мене.

13. УКРАЇНА: АБО ПІД П’ЯТОЮ МОСКОВІЇ, АБО У ПРІРВІ РОЗКОЛУ

13. Україна: або під п’ятою московії, або у прірві розколу. Повного фіаско Хантінгтон зазнав і у прикладенні своєї теорії до України та україно-російських відносин і прогнозу їх розвитку, про що ми вже частково згадували. Невідомо чому, але саме на цьому актуальному і трагічному для нас прикладі Хантінгтон вирішив продемонструвати незаперечні переваги своєї «єдино вірної» парадигми. Те, що він сів у калюжу мало би бути очевидним ще у далекому 1993-му році. Та чи звернув хоч хтось увагу на це?, – дуже дивно, але здається, ніхто. Ляпсус настільки епічний та водночас трагічний для України, що той фрагмент варто розібрати детальніше

Не маючи сумніву у непохитності свого вчення, Хантінгтон кидається у бій, що називається, з відкритим забралом, і наводить убивчу у своїй очевидності тезу, дослівно: «Різні парадигми дозволяють зробити прогнози, точність яких і є ключовою перевіркою дієвості і придатності теорії». Чудова ідея, – давайте ж перевіримо.

Незаперечну перевагу прогностичної здатності своєї парадигми Хантінгтон намагається продемонструвати на прикладі суперечки із Д.Мірсхаймером, підхід якого називає статистичним, а свій – поліцивілізаційним.

Далі він наводить оспорювану позицію Мірсхаймера, дослівно: «Статистичний підхід, наприклад, дозволив Джону Мірсхаймеру припустити, що відносини між Росією і Україною склались таким чином, що обидві країни готові розв’язати суперництво з питань безпеки. Великі держави, які мають один спільний протяжний і незахищений кордон, часто втягуються у протистояння з питань безпеки. Росія і Україна можуть подолати цю динаміку і співіснувати у гармонії, але це буде вельми незвичним розвитком ситуації». Не знаю Мірсхаймера, не знайшов його книжок, але його обізнаність і прозорливість вражає.

На відміну від Хантінгтона, у якому вражає його поверховість і некомпетентність, щонайменше, у даному питанні. Ось його «відповідь Керзону» Мірсхаймеру, дослівно: «Поліцивілізаційний підхід, навпаки, робить акцент на вельми тісних культурних і історичних зв’язках між Росією і Україною, а також на спільному проживанні росіян і українців в обох країнах... У той час як статистичний підхід на перший план висуває можливість російсько-української війни, цивілізаційний підхід знижує її до мінімуму і підкреслює можливість розколу України».

Маючи такі дрімучо-поверхові уявлення про українсько-російські відносини, що спонукало Хантінгтона взятися за цю тему, просто самовпевнене невігластво чи щось багато більш негідне? Адже ж фактично Хантінгтон, будучи представником американського наукового істеблішменту, нав’язує тезу, що щонайменше «православна» частина українців є по суті «єдіним народом» з росіянами. Тобто, із західної трибуни, свідомо чи ні, професор вимощує ідеологічну базу під людожерну політику путіна і кремля щодо України по наведенню «цивілізаційного порядку» на «підконтрольній» території.

Підкреслюючи можливість розколу України, Хантінгтон продовжує множити свою некомпетентність, дослівно: «Враховуючи культурний фактор, можна припустити, що при цьому розподілі буде більше насилля, ніж при розпаді Чехословаччини, але воно буде куди менш кривавим, ніж розпад Югославії». Якщо хто не зрозумів, – Хантінгтон прогнозує внутрішній, міжусобний кривавий розкол України з мотивів непримиренності православних і уніатів, які населяють різні території України. До такої нісенітниці не додумались навіть у кремлі.

А далі про дещо більш серйозне – про політичні рішення. Хантінгтон цілком свідомий того, що вказані різні підходи ведуть до різних політичних рішень. Дослівно: «Статистичний прогноз Мірсхаймера про можливість війни між Україною і Росією дозволив йому зробити висновок про те, що Україні краще мати ядерну зброю». Я не дивуюсь, чому москва не перекладає праці Мірсхаймера, але чому цього не робить Київ?

А ось Хантінгтонове, щонайменше злочинне невігластво, яке однак фактично й відображає багаторічну політику Білого дому, дослівно: «Цивілізаційний підхід передбачає співробітництво між Україною і Росією і спонукає Україну відмовитись від ядерної зброї, а також надати Україні значну економічну допомогу і приймати інші заходи для збереження єдності і незалежності України і виділяти кошти на планування непередбачених затрат при можливому розпаді України».

Ось би й надати Україні ту «значну економічну допомогу», і саме тепер, коли хантінгтонів цивілізаційний православний гегемон-людожер на очах усього світу намагається роздерти Україну на шматки. Однак допомога, тільки розпочавшись, застрягла в отруєних хантінгтоноподібними парадигмами мізках Вашингтонських політиків. Ще і ще раз маємо усвідомити, на яких «парадигмах» стояла, і значною мірою продовжує стояти значна частина американського політикуму щодо України.

Отже, що Хантінгтон запропонував Україні: співробітництво з Росією і відмову від ядерної зброї. А ще зпрогнозував Україні можливий «розкол». Сьогодні ми знаємо, що це за «розкол», – він називається «рашистська агресія». І ніхто із тверезо мислячих людей світу не сумнівається саме у такій його якості. Так само, як і всім сьогодні зрозуміла ціна того україно-російського «співробітництва» за Хантінгтоном та відмови від ядерної зброї. Московити мали би, якщо не поставити пам'ятник Хантінгтону, то хоча б зробити його почесним член-кором академії рашистських наук.

14. «ПАКТ ХАНТІНГТОНА-ПУТІНА»: МОРДОР - ГАРАНТ ЗАХОДУ І СМОТРЯЩИЙ ЗА СХОДОМ

14. «Пакт Хантінгтона-путіна»: мордор - гарант Заходу і смотрящий за Сходом. Погоджуюсь з критиками, я теж ніколи не чув, щоб Хантінгтон зустрічався з путіним. А от Пакт вони уклали. Як, спитаєте? – а ось як…

Коли путін у 2008 році вдерся до Грузії, він точно знав, – мордору за це нічого не буде і негласний Пакт Хантінгтона-Путіна буде дотриманий Штатами. Звичайно ж, під Хантінгтоном тут ми маємо на увазі ту значну частину американського істеблішменту, точку зору якого фактично транслює у своєму «Зіткненні» Гарвардський професор Хантінгтон. Звичайно ж, ніхто ніде не збирався, щоб підписати папір під назвою «Пакт…». Йдеться, як кажуть юристи, про так звану конклюдентну угоду, тобто коли про її зміст можна судити з фактичної поведінки сторін. Щоб зрозуміти той конклюдентний Пакт, просто «слідкуйте за руками» москви і Вашингтона, читайте Хантінгтона, читайте наші викладки, і ви без надзусиль побачите його зміст. Фактично Хантінгтон у своєму «Зіткненні» робить пропозицію московитам, ось так ми бачимо наші з вами відносини, ось так ми бачимо вашу роль у вашій «православній» цивілізації, яку ми відміряли спеціально для вас, беріть своє, скільки зможете взяти, але наше залиште нам.

Вашингтон розглядав іслам головним ворогом, а росію – смотрящим за пострадянським простором і ситуативним союзником. Отже, якщо і є якісь цінні сторони у Хантінгтонової книжки, то одна з них – це констатація політичних поглядів Вашингтона щодо Азії, ісламу та регіональної ролі кремля. А щоб надати останній ще й якоїсь наукової подоби, Хантінгтон і придумав москві спеціальну «православну цивілізацію».

Тож маю серйозне припущення, що писалося Хантінгтонове «Зіткнення» значною мірою у тому числі, і як месідж московії з академічної трибуни американського істеблішменту. Месідж, у якому під прозорою вуаллю і викладений Пакт про розподіл сфер впливу між москвою і Вашингтоном і про те, яке місце в американській картині світу займає рашляндія. Варто звернути увагу, що лише московія удостоїлась у книзі спеціальної деталізованої Програми взаємодії. Саме через цю Програму взаємодії Хантінгтон і його однодумці викладають, на яких засадах Заходу слід будувати відносини з мордором, а останньому – відповідно, із Заходом. Наступні фрагменти Програми дають достатнє уявлення про ці засади і важливі такою мірою, щоб навести їх дослівно: «Заново визначити баланс сил між Росією і Заходом, обом сторонам необхідно також домовитись про принципову рівність і розподіл сфер впливу. На практиці це означало б, що:

– Росія дає згоду на розширення Європейського Союзу і НАТО, із входженням до них західно-християнських країн Центральної і Східної Європи, а Захід обов’язується не розширяти НАТО далі на схід, якщо тільки Україна не розколеться на дві держави;

– Росія і НАТО укладають між собою договір про партнерство, в якому буде заявлено про дотримання принципу ненападу,

– Захід погоджується з роллю Росії, як держави, несучої відповідальність за підтримку безпеки серед православних країн і в тих районах, де домінує православ’я;

– Росія і Захід укладають угоду про паритетне співробітництво у вирішенні проблем на зразок Боснії, де зачіпаються як західні, так і православні інтереси».

Ще раз уважно перегляньте вищенаведені вибіркові тези. У формі наукових положень подано по суті Маніфест про політичний розподіл зон впливу між московією і Заходом на пострадянському просторі.

Не хвилюйтесь, намагається заспокоїти московитів Хантінгтон, НАТО не зачепить вашої зони, дослівно: «розширення НАТО обмежено країнами, які історично є частиною західного християнства, що гарантує росії, що воно не торкнеться Сербії, Болгарії, Румунії, Молдови, Білорусії і України, доки та залишеться єдиною». Ось як вирішуються долі народів сьогодні, – як і в темні віки, – їхні голоси мало цікавлять геостратегів. Вони ніби лише плями на настільних геополітичних іграх у високих кабінетах. Ніби з барського геополітичного стола дарує Хантінгтон альтернативу українцям, – нам треба або розколотись, або залишитись під п’ятою мордору.

А вже всередині своєї зони ви можете робити що завгодно, – запевняє людожерів Хантінгтон. Дослівно: «обмеження росту НАТО прийняттям лише західних країн також підкреслює роль росії як стрижневої держави окремої православної цивілізації, тобто, країни, відповідальної за порядок вздовж кордонів православ’я».

Чи є подібні маніфести і месіджі просто академічними спекуляціями, чи говорять про реальний Пакт, – треба, як ми вже відмічали, «слідкувати за руками» сторін, тобто, як вони поводяться, якою мірою діють у рамках негласної, мовчазної згоди. Звичайно, це окрема тема, яка вимагає окремого місця. Уважний читач може скласти самостійну оцінку на прикладах, зокрема, Молдови, Грузії, Абхазії, Південної Осетії, Нагірного Карабаху, – і ось тепер, у наші дні, – України. У будь-якому разі, розколюючи Україну (за Хантінгтоновою схемою – на православну і уніатську), путін точно знає, – значна частина капітолійської публіки давно готова до такого сценарію.

Але це ще не все про вашингтонські індульгенції для мордору. Це лише квіточки. Далі буде справжня вишенька на Хантінгтоновому торті. Готові?, – тримайте! Наділення московії статусом «смотрящого» за пострадянським простором Хантінгтон ставить однією з умов виживання Західної цивілізації взагалі! Ні, вам це не почулося, дослівно: «Щоб оберегти західну цивілізацію, всупереч ослабленню могутності Заходу, в інтересах США і європейських країн:

– визнати Росію як стрижневу державу православної цивілізації і крупну регіональну державу, маючу законні інтереси у галузі забезпечення безпеки своїх південних рубежів».

Так, вам не «померещилось», – «смотряща» московія у Хантінгтона – гарант західної цивілізації! Ось так, ні більше, ні менше. Як кажуть у народі, – що в американського політикуму на умі, те у Хантінгтона на язиці. Можуть знайтися простаки, які зачепляться за «південні рубежі», але всі притомні розуміють: кордони мордору не закінчуються ніде.

Може і на цей раз спробуєте розвіяти мої припущення, що так звана «православна цивілізація» спеціально була придумана Хантінгтоном з метою конституювати, узаконити статус росії як «смотрящого» за так званими «південними рубежами», а по суті за всім пострадянським простором, включно з Україною.

Таким чином, видаючи московії ярлик на «цивілізаційну» гегемонію, Хантінгтон фактично повертає їй ключі від тюрми народів, якою вона була завжди, протягом всього свого існування, не дивлячись на короткі заминки, викликані періодичними історичними катаклізмами.

Що взамін хоче від мордорії партія Хантінгтоністів? – Лояльність? Гарантію виживання Заходу? Кмітливий читач уже знає відповідь, – та що б ви не хотіли від московитів, – треба бути повним йолопом, щоб розраховувати отримати від них обіцяне. То що, пане Хантінгтон, отримали сатисфакцію від «геопартнерів»? Зате ми, українці, так отримали від вашого геоневігластва, геозневаги і геобайдужості, що вистачить навіки!

Звичайно ж, московити зі свого боку ніколи не збирались наслідувати Хантінгтонів Пакт і завжди гребли під себе, не рахуючись більше ні з чиїми інтересами. Публічно ж вони розтоптали його, щонайменше, коли заступник рябков «наказав» НАТО збирати манатки і відповзати за рубежі 1997-го року. Орки зверхньо поглумилися над «партнерами» із характерним ординським цинізмом.

Україні сьогодні конче потрібна зброя і інша допомога. А американському політичному істеблішменту потрібна нова парадигма. Словами класика, Вашингтон чекає нового Хантінгтона «з новим і праведним законом». А тим часом, допомога застрягла у тому числі, і через кашу у головах капітолійців, зварену на гнилих парадигмах, на зразок Хантінгтонової. Ось вам і ще одна історія про слово, яке «було спочатку».

Чи передбачена якась відповідальність за порушення Пакту? Самі подумайте, чим геополітичні «джентльмени» можуть покарати одне одного за порушення своєї угоди? Окрім переважно туманних натяків, здається більше нічим, така їх «природа». Хантінгтонів натяк, дослівно, такий: «Європа і Росія у демографічному відношенні є зрілими країнами з низьким рівнем народжуваності і старіючим населенням; у подібних суспільств не буває юнацької енергії для експансіоністської політики». Мовляв, не варто воювати, – каже московитам Хантінгтон. А відповідь орди ви вже знаєте.

15. ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ІЗОЛЯТОРИ АБО КУДИ ВЕДЕ ХАНТІНГТОНОВА ПАРАДИГМА

15. Цивілізаційні ізолятори або куди веде Хантінгтонова парадигма. Закінчилась холодна війна, Фукуяма проголосив "кінець історії". Здавалось би людство отримало шанс для утвердження так званих загальнолюдських цінностей, як певної універсальної системи. Ан-ніт! На сцені з'являється Хантінгтон і проголошує: нема ніякої універсальної цивілізації, ніяких універсальних цінностей. А є лише 8 окремих цивілізацій, і в кожної з них – своя унікальна, самодостатня і непримиренна система цінностей. А Захід, мовляв, не має права нікому нічого пропонувати як універсальну істину. Картину ідеологічного протистояння періоду холодної війни Хантінгтон замінив картиною міжцивілізаційного протистояння.

Ми не будемо копатися у політологічних довідниках, щоб знайти правильний термін для концепцій на зразок Хантінгтонової. Спробуємо подивитись на духовно-філософські засади Хантінгтонової концепції неупередженим поглядом.

Ізоляціонізм, – напевно був би найближчим і найм’якшим поняттям щодо суті Хантінгтонової парадигми. І навіть не просто ізоляціонізм, а вороженосний ізоляціонізм. Люди і цивілізації у нього не лише ізольовані одне від одного, але й утверджуються у своїй сутності через вороже ставлення одне до одного, тобто, до «іншого».

Хантінгтон не бачить доброї волі різних цивілізацій щодо вироблення універсальних правил співжиття. Він патологічно боїться «іншого». Він виходить з того, що спроби впливати на «інших» ведуть лише до гіршого, – «інші» стають лише сильнішими, згуртованішими і самовпевненішими. І це неабияк страхає професора. Отже, вони, – інші, – небезпечні. Якщо зазирнути глибше, Хантінгтонова парадигма несе в собі, хоч і дещо завуальовано, але по суті, – форми расизму і ксенофобії.

Страх, підозри і зневіра щодо «інших» закономірно ведуть Хантінгтона до категоричного заперечення універсальних цінностей, яке у свою чергу неминуче веде до морального релятивізму. Не треба лізти до них (зі своїм універсалізмом), а вони хай не лізуть до нас (антимультикультуралізм), – каже Хантінгтонова парадигма. Не має значення, які у них форми правління чи відношення до свободи і прав людини, хай хоч голови скручують одне одному. Але у межах своєї цивілізації. Страусова парадигма. Прикриваючись «традиційними цінностями» або «ісконними скрєпами» авторитарні і диктаторські режими можуть творити із своїми людьми все, що їм заманеться. Більше того, вони ще й наділяються правом «наводити порядок» з народами, яких вони по праву сильного свавільно відносять до сфери свого впливу або «цивілізації», – у повній відповідності до Хантінгтонової парадигми.

Ми не маємо фактичних підстав для конспірології. Але настільки щільно Хантінгтонова теорія корелюється з конфігурацією кремлівських забаганок, що мимоволі складається враження, ніби книжка спеціально писалася для порозуміння з москвою. Формально вона охоплює вісім цивілізацій, та саме щодо росії вона виписана аж до рівня програмних положень. Сама так звана «православна» цивілізація виглядає як «цивілізація, яку придумав Хантінгтон», бо ніхто з авторитетних дослідників окремо таку не виділяє. Непрямо, але по суті, парадигма благословляє москву на людожерні операції на пострадянському просторі. Звичайно, це не методичка, у методичках кремль сам дасть фору будь-кому, але своєрідний академічний карт-бланш агресору творити безчинства на «науковій» основі.

Доречним буде питання, як Хантінгтонова парадигма співвідноситься з політичною практикою США. Чи дослухався Білий дім до Хантінгтонових настанов, чи навпаки, професор вдався до констатації реальної американської політики? Думається, більшою мірою справедливе друге. Виглядає так, ніби Хантінгтон взяв за основу практичний концепт Кісінджерових «зон впливу», однак вихолостив з нього собливий статус США і Заходу загалом.

Щодо природи цивілізацій і культурних ідентичностей професор явно нафантазував. Однак в частині регіональної тиранії цивілізаційного гегемона парадигма відображає реальність політики Білого дому. За трагедіями Чечні, Молдови, Грузії, України Білий дім спокійно спостерігав через «цивілізаційні» окуляри, фактично полишаючи без реальної підтримки цілі народи, і тим самим кидаючи їх на розтерзання кривавих дикунів. Така ціна «геополітичного балансу», слід думати, сьогодні вважається прийнятною у Вашингтоні. І Хантінгтонова парадигма пропонує закріпити її навічно. Чи має цивілізований світ якось відповідати на злочини тиранів? Та нема кому, каже Хантінгтон, знімаючи США і Захід загалом з постаменту світового лідерства. Коли сильніший поїдає слабшого – це природний стан речей, – немає у мене для вас ради, каже Хантінгтонова парадигма. Яка непорушність кордонів, які гарантії безпеки?, – забудьте!

У такій, констатуючо-закріплюючій статус-кво якості, Хантінгтонова парадигма і справляє вплив не лише на академічну думку, але цілком ймовірно і на політичну практику, на прийняття рішень країнами і блоками.

Для українця, який читає цю книгу, вона несе в собі картини двох рівноважливих перспектив: щодо майбутнього України, і щодо майбутнього світу у цілому. Нам потрібні і універсальні цінності, і свобода та незалежність від москви. Парадигма ж в обох напрямах не залишає нам жодної надії, а лише перспективу деградації та культурного і фізичного нищення. Вона залишає нас під п’ятою кривавого тирана і водночас, позбавляє надій на реальну підтримку з боку Заходу та міжнародних і загальнолюдських інституцій і цінностей. Парадигма водночас, і відображає пануючі настрої американського політикуму щодо російсько-українських відносин та «української проблеми», і закріплює, цементує їх вже, так би мовити, на «науковій», тобто, по суті, псевдо-науковій основі.

Трагізм ситуації для України не в тому, що гарвардський професор висунув якусь парадигму, а в тому, що озвучена у ній геопозиція щодо України практично і є складовою міжнародної політики США, відображає фактичні погляди, рішення і дії Вашингтона щодо України. Базуючись на цій позиції, цілі покоління американських президентів фактично підмощували нас під москву і кидали на розтерзання ворогу. Кинута з політичної трибуни «котлета по-київськи» лящить у наших вухах не менш зневажливо і потворно, аніж «кримський бутерброд».

Теорія Хантінгтона схематично-банальна і облудна, як теорія комунізму Маркса-Леніна. Та якщо комуністи обіцяли світле майбутнє, то у Хантінгтона у цьому місці повна мовчанка. Він практично ніде не згадує про наслідки імовірного функціонування нового «поліцивілізаційного» світопорядку, і про те, як загалом буде виглядати цей новий світ, його майбутнє. Це досить дивно. Саме це має поставити під сумнів її наукову ціннісь, бо один з головних критеріїв будь-якої теорії – її прогностичні можливості. Або прогноз явно суперечить соціальній прийнятності, і тому приховується, або її автор не здатен визначити, описати таку функцію. Загалом, як ми бачили вище, Хантінгтону відомий критерій чи вимога щодо прогностичності. Однак епізод із спробою прикладення своєї теорії до розвитку українсько-російських відносин, повне фіаско у суперечці з Мірсхаймером, свідчать про повну безпорадність його прогностики.

Але й неозброєним оком неупередженого читача можна побачити майбутнє Хантінгтонового світопорядку. США має зійти зі статусу світової держави. Захід має відмовитись від ідеї універсальної цивілізації та її інституцій і закритись в ареалі своєї локалізації. А далі, як ми вже згадували на початку, – світ, розколотий на окремі «цивілізаційні» анклави, позбавлений універсальних міжнародних відносин, структур, інститутів, – починає неухильно рухатись траєкторією хаосу, нескінченних конфліктів і цілком ймовірної катастрофи, а то й загибелі людства. Саме така герменевтика теорії Самуеля Хантінгтона ховається за її фасадом.

Парадигма Хантінгтона фактично виглядає як теоретичне обгрунтування, та й власне теоретична провокація війн постхолодновоєнної епохи. Адже ж у його розумінні основою стабільності є цивілізаційна структура. А державні кордони сьогодні такому критерію у значній частині випадків не відповідають. Непорушність кордонів не те що ставиться під сумнів, – вона має бути зруйнована і перекроєна за «поліцивілізаційною» логікою. Тому за Хантінгтоновим сценарієм на світ чекають не мир і гармонія цивілізацій, як підрозумівається, а кровопролитні війни, що змітатимуть традиційні кордони у пошуку так званого нового цивілізаційного «балансу і гармонії».

По своїй суті Хантінгтонова парадигма дає теоретичну базу для путінізму і подібних йому авторитарних і диктаторських політико-ідеологічних режимів і течій. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що Хантінгтон постає як новий ідеолог нових, так званих цивілізаційних «життєвих просторів», такий собі Хаусхофер наших днів. Лише з тією відмінністю, що Хантінгтонова цивілізація визначається не стільки по расі, як по релігії і мові.

Світ Самуеля Хантінгтона – це розділені між "смотрящими" стрижневими державами зони впливу, де "культурні гегемони" наводять порядок відповідно до своїх інтересів. Цивілізаційний гегемон насаджує культуру і мову, – і ось вже готове поле й привід для анексії сусіднього народу. Бажав Хантінгтон того чи ні, але його «цивілізаційний» компост здобрює поля для експансії путінського «русскаґо міра». Фактично Хантінгтонова парадигма протікає в ідеологічному руслі сьогоднішньої путінської війни проти України.

Чи сидів би Хантінгтон за одним політичним столом із Трампом?, – не впевнений. Хоча б тому, що дядько Донні занадто великий любитель класти ноги на стіл і обтирати їх об своїх соратників, а не всі це люблять, і Хантінгтон міг би виявитись одним із таких. Але те, що вони напевно сиділи б в одному ідеологічному човні, – практично не викликає сумнівів.

16. ЩО ЦІННОГО ЛИШИЛОСЬ ПІСЛЯ «ЗІТКНЕННЯ» З РЕАЛЬНІСТЮ?

16. Що цінного лишилось після «зіткнення» з реальністю? Чи може бути щось цінне у загалом хибній парадигмі? А ми намагались показати, що її є за що потоптати. Фактологічна маніпулятивність. Фантазійність замість строгої наукової обгрунтованості. Прогностична неспроможність. Ідеологічне потурання авторитарним, антидемократичним, імперським, колоніальним, гегемоністським, і врешті людинонівелюючим тенденціям.

Водночас, важко уявити, щоб у роботі такого рівня не було нічого цінного, а особливо, якщо вона вийшла з-під пера досить іменитого «гарвардиста». Тож, зокрема, не дивлячись на маніпулятивність подачі, слід звернути увагу на фактологію. У книзі багато фактичного матеріалу, який щоправда часом інтерпретується тенденційно, з намаганням обгрунтувати необгрунтовуване. Однак, якщо останнє відфільтрувати він, може дати чимало цінної інформації, – про війну в Югославії, війну у Перській затоці, про Східну Азію тощо.

Далі, Хантінгтон звертає увагу, що навколо деяких конфліктів утворюються 3-рівневі «цивілізаційні» круги, які формуються за ознакою культурно-релігійної спорідненості. Така схема непогано проілюстрована на прикладі ряду конфліктів – Югославія, Чечня, Нагірний Карабах. Однак, слід враховувати, що ці приклади, всупереч припущенню Хантінгтона, не підтверджують універсальності його схеми. Зокрема, українці воювали на боці чеченців, допомагали грузинам, але не росіянам. Українці не підтримували сербів і фактично дистанціювалися від карабахського конфлікту (хоча б через присутність там Росії). Все це ніяк не вписується у Хантінгтонову схему. «Так це проблема українців, а не Хантінгтонової теорії», – імовірно, міг би відпарирувати якийсь Хантінгтонів фанат. Ми не проти іронії, але істина нам дорожча.

Хантінгтон зачіпає проблему мультикультуралізму на Заході. Він переконаний у його шкідливості, застерігає щодо його руйнівних наслідків для Західної цивілізації. Однак цей фрагмент є епізодичним у роботі і достатньо не розроблений.

«У ісламу – криваві кордони», – слушно попереджає Хантінгтон, проаналізувавши статистику конфліктів за участі мусульман. І з цим важко не погодитись. Водночас професор відмовляється розрізняти загрозу радикального ісламу від ісламу взагалі. Імовірно, саме тому терористичні прояви ісламістів залишились поза увагою його парадигми.

17. КРИВОЛОГІЯ НАСТІЛЬНОЇ ГРИ У ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

17. Кривологія настільної гри у зіткнення цивілізацій. Попри певні серйозні месіджі та обширну фактологію, за своїми системними характеристиками, функціональною логікою, пояснюючим і прогностичним потенціалом, «Зіткнення» мені більше нагадує настільну гру для геополітаматорів. Не можна виключати, що десь у глибині й сам Хантінгтон відчував іграшкову неспроможність своєї геополітичної фантазії. Перебільшую, – скажете, – можливо. Але подивіться самі на Главу 12, де користуючись, як слід думати, своєю методологією, Хантінгтон намагається сконструювати сценарій імовірної війни між США і Китаєм у 2010 році. Сказати, що це жалюгідна пародія, – нічого не сказати.

Тут не час і не місце для детального аналізу, тому ось лише декілька «пророчих» фрагментів: «З об’єднаної Кореї пішли американські війська»; «в Турції прозахідний уряд скидається під натиском ісламістського руху»; «Китай і Іран таємно розгортають у Боснії і Алжирі ракети проміжної дальності, здатні нести ядерні боєголовки»; «Греція і Болгарія починають вторгнення на європейську частину Турції»; «До влади (в США) приходять іспаномовні лідери» і так далі., і тому подібне. Нагадаємо, якщо хто забув, – це академічна праця гарвардського професора. Ймовірно, інтуїтивно відчуваючи комічність свого «геоблокбастера», Хантінгтон панібратськи підморгує читачеві: «Якщо приведений сценарій уявляється читачеві дикою і неправдоподібною фантазією, воно й на краще». Мовляв, ну ви ж розумієте, це я так, «по приколу».

Якщо «по приколу», то мабуть у професора щось таки вийшло, а якщо всерйоз, – то не схоже. Пройшло понад 30 років з часу проголошення Хантінгтоном свого «цивілізаційного» одкровення. Зіткнення між цивілізаціями не сталось, хоча сама по собі кількість конфліктів не зменшилась. Але їх сценарії розвиваються за власною логікою, і явно не слідкують за Хантінгтоновою схемою. Хоча численні «по-верхах-хапайки» продовжують славити Хантінгтонові «пророцтва», – «а Хантінгтон попереджав», «а Хантінгтон застерігав»…

Спробуйте сьогоднішню російську агресію проти України розкласти за Хантінгтоновими «цивілізаціями». Вище ми вже підкреслювали її характер, як зіткнення між режимами: імперсько-авторитарним і визвольно-демократичним, яке жодним чином не вкладається у Хантінгтонову схему. Якби ми страждали на історичний «схематоз», то могли б придумати нову парадигму про авторитарно-демократичний «розлом», на зразок того, як Маркс винайшов «розлом» між пролетаріатом і буржуазією. Припасували б туди відповідні «ідентичності» та «притягання», на зразок «класового інтернаціоналізму», – і ось вам готове нове «єдино вірне» вчення.

Чи існує між автократіями і демократіями суперечності і навіть конфлікти?, – безумовно. Але чи є вони знаком неминучого і катастрофічного «зіткнення»? Не потрібно бути професійним діалектиком, щоб визнати очевидність: суперечності – іманентна ознака людської природи і людських спільнот. Суспільні суперечності постійно проявляються у найрізноманітніших напрямах і формах. Однак, це не означає, що вхопившись за якусь одну суперечність, – релігійну, класову чи «цивілізаційну», – варто вибудовувати «всепояснюючу» історичну схему. Сам по собі новий прояв окремої суспільної суперечності не є універсальним законом конфліктів «нової ери». Було б великою необачністю базувати на таких проявах глобальні академічні парадигми або довгострокові політичні доктрини чи політичні рішення. Та саме таким шляхом, здається, і пішов Самуель Хантінгтон, створюючи свою парадигму.

Судячи з усього, головне враження, що спонукало Хантінгтона до створення своєї парадигми – це розпад СРСР, і навіть більшою мірою, Югославії та конфлікти, якими це супроводжувалось. Картини цих конфліктів, схоже, справили на нього ледь не есхатологічне враження. Особливо глибоке враження на Хантінгтона справив Югославский конфлікт, перш за все, у Боснії, де він своїм кабінетним поглядом побачив зіткнення католицької, православної та мусульманської цивілізацій.

Для ближчого погляду, так би мовити, з місця події, ті конфлікти очевидно були породжені саме розпадом імперсько-ідеологічних систем, а не зародженням якогось нового міжцивілізаційного протистояння. Ми це бачили і продовжуємо бачити на прикладі, здається нескінченного, кривавого розпаду московської імперії. Цілком природний процес деколонізації і прагнення народів до самовизначення, яким зазвичай супроводжується процес розпаду імперій, чомусь викликав у Хантінгтона міфологію конфлікту цивілізацій. І розпад Британської імперії, і розпад світової колоніальної системи загалом супроводжувались численними конфліктами і сутичками. Однак нікому не прийшло в голову називати цей процес «конфліктом цивілізацій».

Методологічний підхід Самуеля Хантінгтона лише зовні може здатися правдоподібним, однак по суті є однобоким, вирваним із контексту, суб’єктивізмом. Спроба пояснити всю різноманітність геоконфліктів єдиним тривіальним критерієм культурно-цивілізаційних відмінностей та ідентичностей нагадує намагання комуністів пояснити історію людства боротьбою класів.

Хантінгтон так змальовує вищевказані конфлікти, ніби йому нічого не відомо про національно-визвольну боротьбу проти колоніального поневолення. Під таким кутом він взагалі не розглядає розпад Югославії і СРСР. Для Хантінгтона життя різних народів у цих імперіях виглядає як цілковита ідилія, для прикладу, дослівно: «серби, хорвати і мусульмани жили мирно, як сусіди, звичайними були міжгрупові шлюби». Хантінгтон, імовірно, ніколи реально не усвідомлював, що таке СФРЮ і СРСР, як різновиди комуністичних імперій. Які завжди так чи інакше передбачають політичне поневолення, зверхність, нерівність тощо. І відповідно, левова частка подібних конфліктів розпаду – це визвольна реакція народів на колоніальний статус і бажання його позбутись, що натикається на імперське бажання протилежної сторони. Пояснюючи виниклі конфлікти між цими народами тим, що у них різні релігії, Хантінгтон виглядає як людина з іншої планети. Це тим більше дивує, оскільки Хантінгтон виріс у країні, яка сама пройшла шлях по суті визволення від колоніальної залежності, і цієї історії він не міг не знати.

Часом, здається, що Хантінгтон забуває про напрям своєї парадигми і намагається підтвердити її вірність прямо протилежними прикладами, дослівно: «Багато з важливих подій, що сталися після "холодної війни", узгоджуються з поліцивілізаційною парадигмою і могли бути передбачені нею. До числа таких подій входить: розрив між Радянським союзом і Югославією…». Але ж пане Хантінгтон, лідерів СРСР і СФРЮ – Росію і Сербію, ви відносите до однієї православної цивілізації, чому ж вони «розірвалися»? Хіба ви забули, що самі ж констатували їх непорушний союз, дослівно: «Руські ототожнюють себе із сербами та іншими православними народами і надають їм допомогу».

Так само, спрощено-схематично, Хантінгтон підходить і до поняття ідентичності, яку він визначає як неодмінно конфліктогенну і навіть криваву. Однак така дика, первісно-агресивна ідентичність не має під собою ніякого наукового обгрунтування, щонайменше, у цивілізаційному контексті Хантінгтонової роботи. Він придумав її під впливом трилерів Майкла Дибдина, про що сам, не криючись, написав у своїй книзі. Культурно-цивілізаційна ідентичнісь за означенням не несе в собі ворожості, ворожість не є іманентною ознакою ідентичності.

У Хантінгтона людина від природи запрограмована на непереборний пошук ідентичності. Хай би й так, хоч це теж ніяк не обгрунтовується. Але знаходить і утверджує свою ідентичність людина неодмінно у протиборстві і ворожнечі з іншою ідентичністю. Таким чином, всі борються за свою ідентичність, і це автоматично означає, – проти чужої ідентичності. Звідси – нескінченні конфлікти ідентичностей. При цьому однорідні ідентичності, як бризки ртуті гуртуються в єдиному пориві проти інородців, які зрозуміло, також наділені ртутним інстинктом.

Чому саме ідентичності породжують конфлікти, а не навпаки – для організації і виправдання агресії підлаштовується і формується вороженосна ідентичність? (Погляньте, наприклад, як путінська пропаганда, приписуючи українцям фашистську ідентичність, виправдовує російську агресію проти України). Який зв'язок між цими явищами, що первинне, а що вторинне? Дослідити це питання, здається, не спадає на думку професору.

Не треба бути великим істориком, щоб побачити, що протиборні союзи іноді групуються за культурною спорідненістю, але часто і без такої. Бо рухають конфліктами не ідентичності самі по собі, а безліч протилежних інтересів, – щодо вищості і першості, авторитаризму і демократії, щодо територій, транспортних шляхів, природних багатств, історичного спадку і так далі, і тому подібне. Всю цю різноманітність Хантінгтон поховав у банальній формулі: ідентичність vs ідентичність = конфлікт.

Пояснювати конфлікти культурно-цивілізаційними розломами і різними ідентичностями, – все одно, що пояснювати, для прикладу, футбольні протистояння різними кольорами майок гравців. Ідентичності, як і кольори футболок, – лише зовнішні стяги, під які закликаються чи мобілізуються учасники протиборства, але аж ніяк не корінні їх причини. Причини соціальних протистоянь і конфліктів криються переважно у намаганнях одних довести свою першість і вищість за одночасного небажання інших миритися із цим.

Сторони можуть бути згруповані за різноманітними інтересами, нерідко ірраціональними, не зводжуваними до якихось банальних одномірних ознак. Предмети протистояння можуть носити різноманітний характер і форму: матеріальну чи духовну, абстрактну чи конкретну.

Не ідентичність, а протилежність сформованих групових інтересів буде передумовою протистояння. Безпосередньою причиною сутичок буде вольова військова активність «одних» проти «інших». Так, там буде і ідентичність – на стягах і щитах, як духовна опора сторін. При цьому слід відрізняти «вороже-вбивчу» ідентичність від культурно-цивілізаційної ідентичності. Між ними значна відстань, їх шляхи не тотожні. Перша утверджує людину у спрямуванні її смертоносності, а друга – у її культурно-духовній сутності. Перша – це власне дух ворожнечі, який Хантінгтон чомусь волюнтарно і безпідставно приписує культурній ідентичності загалом. На дослідження цих деталей Хантінгтонова робота, на жаль, не звертає увагу.

Якщо прослідкувати логіку Хантінгтонової «поліцивілізаційної» схеми у її механістичній суті, то конфлікти припиняться лише коли запанує єдина цивілізація. Оскільки мирне, позитивне формування універсальної цивілізації, відповідно до його парадигми, неможливе, то протистояння ідентичностей веде до того, що одна найспритніша цивілізація винищує всі інші. Таким чином, хоч і з іншого боку, але Хантінгтонова схема веде до тієї ж таки «єдиної» цивілізації. Але якщо навіть припустити такий дикий сценарій, то що трапиться на наступний же день після такої «перемоги»? Правильно, «єдина» цивілізація почне внутрішньо «конфліктуватися» і дробитися на складові, бо різноманітність – невід’ємна риса людських спільнот. І Хантінгтонова історія кожного разу починатиметься спочатку, наче незабутній «День Сурка».

Методологічна оснащеність автора часом просто вражає своєю поверховою фантазійністю, наївністю, а то й навіть примітивністю. Геосвітогляд Хантінгтона одномірнний. Тут величезна, можливо навіть надмірна, фактологія. Забагато розвідки йде вшир, але замало – вглиб. Здається, що різноманітність і багатовимірність не вкладаються в його уявлення.

Одномірний цивілізаційний стрижень зведений у Хантінгтона в непохитний абсолют. «Світ не може бути одночасно єдиним і фундаментально розділеним на Схід і Захід чи Північ і Південь», – підпирає Хантінгтон опонентів до стінки. Так, ніби хтось навідріз наполягає на цій «одночасності». А «наполягає» на ній саме Хантінгтонів одномірний погляд. Ця вимога «одночасності» і є по суті Хантінгтоновим одномірним фільтром. Його уява не визнає діалектики альтернатив, а лише одномірність. Така собі кривологія одномірності. Людина, позбавлена подібних одномірних окулярів, лише поведе плечима, – адже це так просто, – у чомусь світ єдиний, а в чомусь – розділений.

«Або світ єдиний, або їх два, або це 184 держави, або це нескінченна кількість племен, етнічних груп і національностей», – продовжує Хантінгтон нанизувати на геополітичний шампур своїх опонентів. Або–або, третього не дано. Закон виключеного третього Хантінгтонової геологіки – ефектний, як свист дамаської шаблі, але банальний і науково примітивний прийом, який не дозволяє Хантінгтоновій парадигмі вийти за межі хльосткого заголовка міжнародного блокбастера.

Хантінгтонова парадигма тішить невибагливих інтелектуалів, як та кабінетна розвага. Механістична настільна геополітична гра, де гравці нескінченно йорзають прямолінійними цивілізаційними стрижнями по незрушних коліях примарних ідентичностей. Гра, яка на відміну від справжніх закономірностей, не витримує жодної верифікації, випробування, звірки з реальністю. І здається, нікому і в голову не приходить задати хоча б декілька простих питань, які лежать прямо на поверхні. Якщо російсько-українська війна – це «зіткнення цивілізацій», то загляньте у «список Хантінгтона», – до яких окремих цивілізацій він відносить росію і Україну? Як могла трапитись війна між ними, якщо теорія Хантінгтона приписує їм лише «цивілізаційне притягання»? Якщо Україна – розколота країна, то що ж її розколює, – прогнозований Хантінгтоновою парадигмою уніатсько-православний розлом чи путінська агресія?

Нанизаний на свій цивілізаційний стрижень, Вашингтон завмер на червоній лінії розлому своєї геополітичної свідомості, що заблукала у гарвардських коридорах. А тим часом війна в Україні розверзається за путінськими крилатими і балістичними траєкторіями, несучи смерть і руйнації. А скільки народів уже зазнали лиха від геополітичного безумства кривавого кремлівського людожера, і скільки ще зазнають? Так, теорія – всього лиш слово, але слово, яке може провокувати, особливо якщо воно дійшло до хворої голови маніяка, одержимого ідеєю «русскаґо міра» і світового панування.

PDF.

FB2.

КнигиShare

неділя, 19 жовтня 2025 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар

неділя, 19 жовтня 2025 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар

неділя, 19 жовтня 2025 р.