Розділ біографіки
у літературознавстві мабуть найцікавіший, і в будь-якому разі, - найдоступніший
для пересічного книгомана. Про біографію Грема Гріна написані томи, які ми ніколи
не осилимо хоча б тому, що більшість з них нам мовно недоступні. Та нас може
виручити Девід Лодж, який примудрився викласти все найсуттєвіше про Грема Гріна
у короткому біографічному нарисі.
Тож здивуйте
нас, пане Лодж, чого ми не знали про Грема Гріна, але чи то соромились, чи
нехаяли запитати? Кажете, метр був заядлим бабником? Та хто з творчих натур не
був бабником? Таких треба ще пошукати.
Кажете, Грем
Грін працював на британську розвідку МІ-6? Знайшли чим здивувати. Та який
англійський письменник не працював на британську (чи ще якусь) розвідку? Таких ще
треба пошукати.
Воно то так,
незворушно парирує Девід Лодж, але працював Грін під началом не кого-небудь, а самого
Кіма Філбі, всесвітньо відомого кремлівського прихвосня-шпигуна. Причому ці два
майбутні селебритюки не лише майже водночас заприсяглися її Величності нести
вірну службу, а ще й міцно здружились між собою. А оце вже щось цікаве, отут
давайте детальніше, пане Лодж. Перш за все, чому Гріна не посадили після розкриття
кембріджських збоченців? Відповідь може бути проста, повістує Лодж, - бо виявляється,
Грін зіскочив з Філбового потяга ще задовго до провалу, подав у відставку, прослуживши
під його началом лише близько року.
Імовірно,
припускають біографи, наділений чуттям до людських душ, майбутній літературний лауреат
відчув Філбову шпигунську натуру, а отже й небезпеку для себе, хоча як побачимо
далі, друга Кіма він ніколи не забував.
Розслідування
стосунків звичайно було, Грін давав свідчення, але «порочащих» зв’язків не було
виявлено. Та навіть якби вони й були, важко уявити, щоб ліберальна Британська
феміда спромоглася проголосити вирок.
Тож викривальних
фактів не знайшли, але як кажуть, осад залишився. Не вдаючись у деталі, біографи
натякають на суперечливу природу Грінової розвіддіяльності. Тут можна лише гадати,
чи йдеться про те, що вона насправді ніколи не припинялась, чи що була не
виключно односторонньою, чи що Грін її використовував на меркантильні писацькі
цілі, а не на благо Вітчизни, чи все разом взяте. У будь-якому разі відомо, що на
противагу службовим, приятельські стосунки із товаришем Кімом літератор Грін
ніколи не поривав. Вже після втечі Кіма до кремляндії Грін надсилав йому
рукописи своїх творів, опублікував захоплений відгук на Кімові московські
«Воспомінанія», врешті відвідував і брав інтервью в останнього в самій цитаделі
всесвітнього зла. На цьому фоні, думаю, зрозуміло, що Грем був рукопожатний у
країні червоного диявола, книжки його видавались там ударними тиражами.
Літературний
авторитет і слава письменника Грема Гріна не заперечуються навіть його
найзапеклішими критиками. Хоча окремі особливості його стилю схвалюють далеко
не всі. Літератор не оминав нагоди олітературити свої приватні пригоди, часом в
деталях. Деякі свої історії він описував ледь не з дослівними іменами реальних
фігурантів. Якщо друга Кіма він хоча б зашифрував як Гарі Лайма у повісті
«Третій», то деяких романтичних персонажів часом згадував і пойменно, як це трапилось
із пані Глоувер у романі «Довірена особа».
Як бачимо, жінки
і шпигунство - неодмінні музи класика. Та думається, самі по собі ні жінки, ні
шпигунство, ані навіть словесна майстерність не роблять літератора видатним.
Девід Лодж
натякає, що у метра була ще одна манія. Ніколи не вгадаєте, але це – зрада. Лодж
посилається на основну біографічну працю, яка відкриває причину одержимості Гріна
ідеєю зради. Виявляється, Грін і сам писав, що вперше пізнав її у Беркампстедській
школі, де його нерідко задирали однокашники і де він пережив чимало принижень і
страхів, причому страждання його поглиблювались тим, що в одвічній війні між
вчителями і учнями, так характерній для подібних закладів – а директором школи
служив його батько, - він ставав то на один, то на інший бік. Порушивши
неписаний кодекс честі, Грін якось видав свого мучителя, хлопчака на ім’я
Картер, якого негайно виключили зі школи. Подібного роду зрадництво, зірнуле на
поверхню у першому ж написаному ним романі «Людина ізсередини» (1928), тривожитиме
творчу уяву письменника все наступне життя.
Тож на чому
грунтується письменницька притягальність, що веде до широкого читацького
успіху? Думаю, відповідь слід шукати глибоко у душі метра. Грін явно не був
моралістом. Та й чи може мораліст у новітні часи привабити публіку своїми
повчаннями? Навряд чи на це є багато шансів.
Особисто в мене
про Гріна скоріше протилежне враження, - якась моральна нерозбірливість,
безхребетність, аморальність, по суті. Таке відчуття не полишає, читаючи його
романи «Наша людина в Гавані» чи «Тихий американець». Причому більшою мірою це
проступає на соціально-політичному тлі його письменницьких полотен.
Інше враження
справляє особисто-душевний, людський вимір Грінових історій. Пройміться
задушевною атмосферою його повісті «Монсеньйор Кіхот», і думаю, ви відчуєте різницю.
До речі, з негативною оцінкою цієї повісті з боку Девіда Лоджа я повністю не
згоден.
Схоже, у Гріна не
було різних моральних вимірів для соціально-політичних і суто особистих
регістрів людських стосунків. Суспільні й особисті норми Грін хоч можливо і не
ототожнював, водночас здається, чіткої межі між ними не відчувава, вони у нього
тісно переплітались, як у його літературі, так і в реальному житті. Історія
його стосунків із Кімом Філбі може свідчити саме про це.
Слід погодитись
з висновком біографів Гріна, що у того в душі взагалі не було якоїсь усталеної,
послідовної і несуперечливої картини світу. Думаю, цю духовну проріху він
намагався маскувати, зокрема, посилаючись на вимогу незаангажованості творів
оцінками художника.
Та чи можна в
ім'я методу безсторонності, до чого апелює Грін, довільно затиснути голос своєї
душі? Я особисто сумніваюсь. Навіть якщо таке посилання якоюсь мірою відповідає
істині, воно водночас залишає широке поле для підозр у лицемірстві з метою
відбілити свою плямисту душу.
Моє припущення, -
щось певною мірою темне, збочене і затаєне мало б мати місце в душі письменника,
щоб зачепити щось подібне в інших душах, та так, щоб ті підсвідомо це відчули,
але наяв не здогадались.
А що проблеми з душею
у метра були, він визнає сам в автобіографії «Шляхи спасіння», де пише: «Письменницький
труд – це форма терапії, і мені незрозуміло, як спасаються від безумства, нудьги
і панічного страху, які чигають на людину на кожному кроці, ті, хто не пише
книжок, не пише музику, не малює картин».
Тож недолікована
душа чи цеховий метод безсторонності породили на світ байдужий письменницький погляд
на В’єтнам, Гаїті, Кубу та інші заплави стражденних людських душ, які подекуди
ще й сьогодні кличуть світ пройнятися відчуттям небайдужості, нетотожності між злом
і добром.
Лікуючи свою
душу, чи вправі митець забувати про душу людства загалом?
Немає коментарів:
Дописати коментар