ЛИНДСИ, ПЛАКРОУЗ - Циничные теории. Как все стали спорить о расе, гендере и идентичности и что в этом плохого

 

Лібералізм в США під загрозою, - кажуть автори. Їм видніш. Нам звідси багато чого незрозуміло, ми задалеко від їхнього контексту. Але дещо видно і звідси.

Ось колона "Чорні життя мають значення" ("Black Lives Matter").

- А білі, хіба ні?, - проситься питання. Виявляється, що не зовсім.

- Загалом то важать, але "не все так однозначно". Бо чорні - то жертви, а біла більшість - винні і повинні понести відповідальність як колективна ідентифікація.

- Але ж сьогоднішні білі не гнобили чорних?,

- То нічого, зате їхні предки гнобили.

А ось колона "Я (мене) також" ("Me Too").

- Що, також? - спитаєте. Якщо чесно, достеменно не знаю, та якщо виходити з контексту, то перепрошую, - ніби як зґвалтовано, сексуально домагано, і т.п.

- Але ж вас особисто ніхто не гвалтував?,

- То може й так, але як колективна ідентичність - ми жертви. А ви, - як колективна ідентичність насильників, - винні, і отже повинні понести відповідальність.

А ось колишній інженер Гуглу, якого звільнили за те, що патякнув про нижчі здібності до програмування загалом у жінок.

- А от за гендер "атвєтіш", - як кажуть. От він і "атвєтив", опинившись на вулиці. Хто там буде розбиратись, що він насправді хотів запропонувати план, як виправити ситуацію.

Автори б'ють на сполох. За цими і подібними активізмами і їх активістами стоять цілком конкретні постмодерні ідеології, які подібно колись марксизму чи фашизму здатні підірвати ліберальні засади американського, як і інших західних спільнот.

Типу "жертви", тобто названі такими ліворадикалами, мають отримати вирішальне слово, а типу "винні", - як ідентичність у цілому, - покаятись і зайняти місце колишніх жертв. Одна нерівність і несправедливість має бути змінена на іншу, під прикриттям "соціальної справедливості". Така фактична логіка нових лівих постмодерністських радикалів.

Та у суспільстві, базованому на ліберальному дискурсі, такі перекоси не можуть залишитись поза увагою опонентів. Тож спостережливі соціологи назвали зазначені явища культурою віктимності. У зв'язку з цим варто звернути увагу на ще одну книгу, яка тут згадується - роботу Кемпбелла і Меннінга "Розквіт культури віктимності". Вони виділяють у новітній історії три види культур. Культура честі (пам'ятаєте дуелянтів?). Культура гідності (говоріть що завгодно - мене це не дістає, я самодостатній і знаю собі ціну). І нарешті, культура віктимності (я - слабший, "обіжений" і жертва, а вони - насильники, агресори і поневолювачі, отже їх треба покарати, а мені надати переваги за їх рахунок). Як не дивно, така культура віктимності сьогодні помітно спрацьовує у Європі, і особливо, США, не даремно ж західні автори б'ють на сполох, ведуть дослідження і видають книжки.

Якщо задуматись, більшість з нас може пригадати приклади "обіженості", які час від часу проявляються на особистому рівні та там і залишаються, викликаючи хіба скептичну посмішку. Характерний симптом "обіжених" - вміняти у ваші слова смисл, який ви туди і близько не вкладали. Та одна справа, коли це пасивна побутова "обіженість", яка псує нерви самому обіженому та його оточенню. Але зовсім інша річ, коли ця хвороба використовується як агресивна зброя і виходить на рівень суспільних рухів і активізмів, озброєних інституційованою ідеологією. Тут ця агресивна "обіженість" чи "обіжена" агресія перетворюється на реальну суспільну загрозу, яка під лукавими лозунгами може не лише зіпсувати комусь кар'єру чи репутацію, але й перевернути світ догори дригом, як це вже траплялось неодноразово в історії, зокрема, з фашизмом чи комунізмом. Тож будьте пильні, - читайте розумні книжки, і не кажіть потім, що вас не попереджали.